Доповнення 1 Смерть Олега

Доповнення 1

Смерть Олега

Смерть Ольгова-коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота («всезнаючого»), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: «від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш».

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: «то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!» Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: «от сего ли леба смерть мне взяти?!» Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, «разболевся умьре».

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – «бесовская чудеса творя». Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100 % передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…

* * *

Як наші ґерманські родичі з півночі поставляли тепер Києву воїнів на виправи, якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або «Пугачевского бунта», писнувши оту свою «Пєснь о вєщєм Олєгє». Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне «вєщій». Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є «вєщій»? «Вєщім» був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – «кудєсник, любимєц богов».

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздішої у світі.