6. Чорнобильський злочин

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

6. Чорнобильський злочин

Чимало вже років тому, 26 квітня 1986, на Чорнобильскій АЕС в Україні, сталася найбільша (поки) у світі атомова катастрофа, – пожежа, розплавлення активної зони та вибух на четвертому реакторі (запущений 1983). При цьому було винесено в атмосферу біля 50 тонн радіоактивного сміття й перетворено на такий ще 100–150 тонн маси реактора. Над Східною Європою дув південний вітер і першим про правдоподібну атомову катастрофу в СССР повідомило пильне управління шведської метеослужби, викривши незвично високу радіактивність в атмосфері, – десятки Хіросім.

Про те, що трапилося, негайно повідомили Київ, Москву, але… Мав бути «празднік всєх трудящіхся» та свого часу в головному кабінеті Кремля задзвонив телефон. Тодішній московський гауляйтер України В. В. Щербіцкій делікатно цікавився, чи можна, по тому, що сталося, – проводити першотравневу демонстрацію в неподалекому Києві? Відповідь була короткою, як і вичерпною: «Сорвєшь дємонстрацію – вилєтішь с партіі; і партбілет на стол положєшь!» Така позиція була безглуздою і злочинною, але комунізм, позбавлений цим двох ґрунтовних якостей – переставав бути таким, обертаючись мало не на банальний та всім насточортілий «соціалізьм».

Безглуздою насамперед тому, що укрити катастрофу таких масштабів було все одно неможливо. Подібне траплялося й раніше, були – з 1964 по 1984 аварії першого ступеню, з людськими жертвами, на Білоярской та Лєнінградской АЕС, двійниках Чорнобильської, була й на Чорнобильській у 1982, з розплавленням активної зони. Всі їх укрили за залізною куртиною державної таємниці. Але, тоді інформація не потрапляла за кордон, тепер – все було навпаки: про аварію раніше дізналися в Європі. І – все ж, укривали, скільки могли, – глупо. Показали справжню ціну двом черговим обманам – «пєрєстройкє і гласності».

Злочинною й тому, що йшлося про людські життя. З тих часів померло – слід гадати, чимало учасників цього веселого весняного свята у Києві – під радіацією, але ті, хто пішли з життя раніше відміреного їм терміну, – можуть дякувати за це «зодчєму пєрєстройкі». Якби його відповідь була менш емоційною та більш зваженою, – хто зна?

* * *

Великий та визначний інтерес у перспективі часу набуває передісторія атомової катастрофи в Чорнобилі. Хоча би для того, що певні її сторони та особливості свідчать на користь того, що саме в Україні вона мала відбутися.

Бо «старшій брат» у Москві, з яким нас закликають «по-славянскі воссоєдініться» (щоб мав можливість нас добити?), – зробив для цього все, що міг, дослівно нашпигувавши Україну атомом, як військовим, так само й мирним. Переглянемо все це знову, ще раз.

Дві сотні важких ракет – перша ціль для атомового удару (на відповідь або превентивного) були поставлені у найбільш заселеній частині України (десь більше 100 людей на км кв.). Нагадаємо, що згідно брєжнєвській угоді про Протиракетну оборону, таку систему можна було обладнати тільки круг Москви, а більше – ніде. Україна була беззахисною. Правобережна Україна, де стояли всі двісті ракет – складає за площею всього 0,014 терену СССР, а густість населення – вдесятеро більша, так – як же це розуміти? – дуже просто: ґеноцид! – отже, – злочин, злочин і злочин…

Таким самим кримінальним злочином тхнуло й від розміщення «мірного атома» в СССР. Бо на тих же 0,014 терену СССР було зібрано на 1986 – 40 % усіх тодішніх атомових потужностей Союзу. Україні стільки енерґії не було потрібно, та Москва продавала її, на 20 млрд. доларів річно. Чистий прибуток (для Москви!). А ризик для кожного українця у 500 разів більший, ніж для росіянина в Росії. От таке «славянскоі братство» підносило нам ґеноцидне москальство.

Будували ці АЕС «всєм міром» за повного «братства народов». Були це всесоюзні, ударні, комсомольські, чи як там ще, – будови; та от будували їх чомусь переважно зеки. Атомова електростанція – справа тонка й точна, наукова, будувати треба цеглинку до цеглинки, – до міліметра. А, що там отой зек тямить побудувати? – йому – свої «отфілоніл» – і плювати: трава не рости…

Не можна не навести характерний факт. Кажуть, коли будували бетонну, захисну оболонку одного з реакторів, дірку в ній полишили (для виводу якихось труб) – не на тому місці; помилились. Але, треба було рапортувати, час піджимав. Дірку зробили нову, де треба, а стару поспіхом засипали різним сміттям, забетонувавши тільки зверху. Вона так і полишилась, через неї било та б’є опромінювання, не тільки ґамма, але й нейтронне, та… Хто ж скаже тепер, скільки людей через неї опромінилося?

У березні 1986, мало не за місяць до катастрофи, журналістка Любов Ковалевська зуміла оприлюднити в «Літературній Україні» статтю про те, як будували ЧАЕС. Це був глибокий та професійний, фаховий аналіз побудови АЕС; деякий журналістський подвиг. У світі його помітили та високо оцінили. Оце було «строітєльство»! – скільки ж там було усього, – фанфарних звітів, «проізводствєнних побєд»; і скільки ж недоробок, брудного партацтва, злочинного нехлюйства, запроґрамованої аварійності…

Вже цей безпристрасний звіт міг би, в будь-якій іншій країні, загострити пильність верхів, – відвести катастрофу. Але, «власть імущіє» – номенклатура, ні в Москві, ні в Києві, – ґазет не читають; навіть своїх, партійних. Поготів – якоїсь там «Літературної України»; українською мовою – тільки подумати! Ну, а якби прочитали? Як тоді, – зрозуміли би, задумалися? Та в жодному разі. Хіба, що впали би у несамовиту злість: «На каком основаніі? Кто допустіл? Как посмєла?»

У побудові АЕС в Україні за ініціативою Москви, простежується ще одна, чи не найбільш цікава тенденція, яка виявилася тоді, коли Москва почала активно нав’язувати Вірменії свою АЕС. Просто тут, поруч з її столицею Єреваном; і, можете собі уявити – таки нав’язала. По катастрофі в Спітаку – це стало виглядати й зовсім цікаво. Справа в тому, що АЕС ніде у світі ну, крім «окраїн Росіі», ясна річ не будують у сейсмонебезпечних місцевостях. Атомовий реактор – прилад точний та найменший перекос може заклинити стрижні, що реґулюють рівень атомової реакції. А це, в свою чергу, може призвести до розтоплення активної зони, тобто – катастрофи вищого ґатунку: як у Чорнобилі.

Так от, коли знялася завіса універсальної більшовицької секретності, яка дозволяла під її прикриттям творити будь-які злочини проти людства, – виявилося чимало цікавих речей (знову не побоїмось повторень), виявилося, наприклад, що АЕС України, такі як Рівненська (РАЕС) та Хмельницька (ХАЕС) (гіганти!), навмисно побудовані точно на карстових розломах земної кори, в місцях, найбільш чутливих до можливих сейсмічних збурень. Такий розлом може протягуватись на сотні кілометрів, але є настільки вузький, що неможливо казати про випадкове співпадіння (або – помилку). Все це геть виключається наявністю точних та багаторазово перевірених ґеологічних карт місцевості, котрі мали бути заздалегідь відомі московським проектантам та будівельникам АЕС. Сейсмічність самої України не є високою, вона – на материковій плиті, щиті Фенноскандії, але поруч знаходиться сейсмічно активна зона Карпат, а на півдні – сейсмічний Крим. Саме звідти можуть прийти досить потужні сейсмічні хвилі. Тому сейсмічність в околицях Рівного (нагадаємо ще раз) становить десь 5 балів за Ріхтером, але в Хмельницькому підвищується до 7 балів. Підкреслимо, не треба думати, що ці АЕС, крім як на карстових розломах – ніде було ставити, – було де. Але, поставили саме там. Не без гріха в цьому відношенні Запорізька й Чорнобильська АЕС. Значить – не помилка або випадковість. Значить – свідомий злочин Москви; з санкції Києва.

Значить, – ще й ще раз: ґеноцид.

Багато чого можна було би сказати й про останнє тоді слово совєцької атомової енерґетики, атомові реактори РБМК-1000, які були поставлені на Чорнобильській АЕС та на литовській АЕС в Інгаліні. Типовий витвір совєцької технічної думки, з усіма її характерними родимими плямами: ідейною застарілістю, громіздкістю та неоковирністю, гонитвою за дешівкою-дурняком; а до того – повне совєцьке нехтування безпекою людей. Але, побережімо час. Зазначимо тільки те, що і тут є чи не найбільш важливим: це був реактор із графітовим сповільнювачем нейтронів, як той, перший (!), що його побудував Е. Фермі 1942. Сповільнювачем, підкреслимо це, найбільш пожежно-небезпечним. Таких у світі давно не будують. З нього все й почалося, – пожежа в реакторі, що призвела до розтоплення активної зони.

А на той час давно вже існували реактори з водяним сповільненням, майже ідеально безпечні, як от канадські типу CANDU.

Справжніх причин та усього підґрунтя атомової катастрофи в Чорнобилі, ми – правдоподібно ніколи певно не знатимемо. Альтернатива – чиясь дурість або свідома диверсія, – навряд чи буде колись остаточно прояснена. Але, зазначимо, принаймні, – те, що було з цього приводу офіційно оприлюднене – є набір слів, позбавлений будь-якого технічного чи наукового сенсу. Причиною міг бути й чистий випадок, остання краплина, що переповнила чашу партацтва. Могла бути й диверсія у вигляді підкидку бракованого ТВЕЛу з підвищеним змістом ізотопу, який ділиться; або навмисне створення аварійної ситуації, у ході підкинутого з Москви «експєрімєнта», про який там писалося.

Підкреслимо особливо та рішуче: порядні люди експериментують по лабораторіях, та з усіма належними осторогами, в жодному разі не на АЕС. «Експєрімєнти» на АЕС, це не легковажність, це значно більше: злочин.

Так, що ж це воно було? – низка зловісних випадкових співпадінь, чи щось більше?

Єдине, що можно тут незаперечно ствердити (на основі власних відомостей з атомової енерґетики), так це те, що тієї зловісної ночі реактор був для чогось переведений до форсованого режиму (з нормального – робочого). А вже по тому пішов далі форсуватися сам – аж до теплового вибуху, який і стався.

Підкреслимо, що в нормальному безпечному реакторі – всі можливі до установлення робот режими – мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь-якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого – це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.

* * *

Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого – процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.

Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти життя інших людей. Світлою буде їх пам’ять, – пам’ять про справжніх героїв.

Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і – не тільки). Скільки їх там було? – точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100 000; ще 200 000 тоді – очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але – зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло – ну, що ж… Як гора не пішла до Магомета, то… Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону – якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, – знову: ґеноцид?

* * *

Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, – навіщо? Там, ще з часів Л. П. Берії, що разом із І. В. Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, – на це існували живі роботи – зеки. А, від чого там помер якийсь зек, «політічєскій» (своїх – кримінальників, кажуть – не вживали), через тиждень, через місяць, – таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося) та для тих самих надоб, – мав у кінці свого президентства в АН СССР – А. Алєксандров, та чимало – десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо – існують і зараз, отже… Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: «У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока». Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, – вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.

Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3 500 000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти – продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це – цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.

У світі цього, не можна не пригадати, красномовного факту: незабаром по аварії у Києві були опечатані всі лічильники радіації та дозіметри, аби ними не користувалися навіть ті, хто могли. Яка ж «забота о чєловєкє»! – тільки подумати.

Із грошей, зібраних тоді людьми на допомогу постраждалим, 66 млн. рублей (не теперішніх, «твєрдих», – 76 коп. = 1 долар США) присвоїла ненажерна Москва та сліди їх незворотньо втрачені у коридорах ще тієї совєцької влади. Колишні чорнобильці отримують таку саму дрібноту, як і всі інші пенсіонери; але – не всі. «Ліквідатори» академічного або цеківського рівня, – отримують і побільше тисячі гривень. Бо, вони ж – бачите, усім «руководілі» («рукамі воділі»).

Таким він був, Чорнобиль, невмирущій зразок і продукт, разом, невмирущої совєцької «дружби народов».