Післямова
Післямова
Окремих і конкретних причин для провалу Других Визвольних Змагань – було вдосталь. Але загалом і в цілому їх можна визначити як недостатнє дистанціювання від імперії, колонією якої з 1709 та по 1917 перебувала Україна. Дистанціювання від імперіалізму як царського, так і особливо небезпечного червоного. Тоді ще, правда, у Києві 1917 не казали так відверто (здається, навіть, дєнікінці) про те що, мовляв, ми просто «обрєчєни бить вмєстє», але результати – ви бачили.
Так воно й сталося, що вже кілька років по тому (коли було вже пізно) необхідну умову української незалежності коротко (хоч і вичерпно) сформулював комуніст Микола Хвильовий – «Геть від Москви». З тих пір ця проста вимога, яку так часто забували поміж 1654 та 1917, – є та буде, як у них кажуть, «краєугольним камнєм» української незалежності. Та хто про неї не пам’ятає – тому незалежність непотрібна. Не дивно, що поглядами Хвильового негайно зацікавився Дмитро Донцов.
Чи може, чи повинно в цьому щось змінитись? – так, безумовно. Але, лише в одному єдиному випадку, – коли радикально зміниться й старе імперське ставлення до нас. До нашої держави, її народу, мови та культури.
Але, як ми – українці, хоча не так власною волею, як власною недолугістю були «обрєчєни бить вмєстє» всі ці мало не три століття, – подивимося коротко, зберемо докупи всі ті радощі «братского общєнія», яких ми набули з того зловісного часу – «пєтровскіх врємєн».
Зауважимо, що скільки людей лягло під мури Пєтєрбурґа, скільки не повернулося з безглуздого персидського походу Пєтра та з турецьких воєн, скільки вимерло від свідомого занесення до України чуми, – ніхто й ніколи не підраховував. Цього вже не взнати, не визначити. Звернімося до історично засвідчених дарунків «старшєґо брата».
1709 – знищення Батурина та попалення всієї Черкащини. Було вирізано ціле місто (чи ж одне?) з 30 000 мешканців. Перший задокументований, але далеко не останній акт масового терору в Україні.
1720 – заборона друкувати в Україні будь-що не російською мовою.
1753 – заборона викладати українською у Києво-Могилянській академії.
1775 – знищення Великої Січі Запорозької, з депортацією тих, хто полишився. Ще один злочин міжнародних масштабів.
1785 – офіційне заведення російського рабства й торгівлі людьми в Україні. Державний злочин без прецеденту.
1786 – наказ правити службу Божу по церквах тільки російською.
1862 – закриття системи самодіяльних українських шкіл для дорослих.
1863 – обіжник міністра П. Валуєва про заборону української мови «такого язика нєт і бить нє можєт».
1876 – Емські укази імператора Алєксандра II, про заборону української мови в літературі, театрі та співах.
1881 – нова заборона української мови по школах та церквах.
1884 – заборона українських театральних вистав.
1892 – заборона літературних перекладів з російської мови на українську (!).
1895 – заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання.
1908 – сенатським указом заборонялась будь-яка українська культурно-просвітницька діяльність, як така, що загрожує спокоєві та безпеці (!)
1910 – славетний обіжник прем’єра П. А. Столипіна, що прирювнює українців до «інородцєв». На нього слід посилатися, коли вам і сьогодні будут проповідувати, що «ми – одін народ!»
1914 – перший погром українського життя в тимчасово окупованій Галичині. Політичні і етнічні «чісткі», розстріли, депортації.
Внаслідок поразки Других Визвольних Змагань 1919 – настає Друга російська окупація України. Починаються репресії та політичний терор… Так, чимало, чимало перенесли ми у братських обіймах, «обрєчєнниє бить вмєстє»…
А тепер, як ми вже зобов’язалися продивлятись і те, що тільки могло би бути, – то й поглянемо так само коротко на те, що ми заробили, так і не вигравши Других Визвольних Змагань, чи не єдині на той час в Європі. Та чого могли би не пережити, – вигравши їх. Підсумок буде жахливий, виявиться, що за наступні якихось 72 роки існування Третьої Російської імперії – СССР – ми пережили набагато більше та набагато гіршого, ниж за попередні 208 років. Переглянемо й це, чого могли би й не знати, якби…
1921 – перший штучний голодомор в Україні, втрата ніяк не менше від десь 1,5–2 млн. людей.
1930 – кричуще беззаконня колективізації та розкуркулення, нові мільйони жертв терору й депортацій.
1933 – Великий Голодомор, так само – штучний. За об’єктивними оцінками – 7–10 млн. жертв.
1937 – Велике Полювання – розгул сталінщини; найбільш активно проводилося саме в Україні (пригадайте Вінницю, Биківню, Рутченково тощо). Новий десяток мільйонів; або й більше.
1938 – початок русифікації, постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР».
1939 – перше «освобождєніє», або другий погром українського життя в Західній Україні. Та з тими самими наслідками, – репресіями, депортаціями.
1941 – війна з гітлерівською Німеччиною була би доброю справою, якби не перетворилась, на самому початку, на війну проти України. Підстелення України з її народом (за нечисленними виключеннями тих, кому надали можливість виїхати) під Гітлера, під нацистські політичні та етнічні чистки. Але – не тільки. Бо цілі були далекосяжні і багатопланові. Вивезення до Росії промислового обладнання та продовольства – не лише збагачувало Росію, але й позбавляло цього Україну. А ліквідація робочих місць, разом із вивезенням з країни худоби й продовольства повинні були створити новий голодомор, побільше від оттого 1933. Це останнє, принаймні, зірвалося, але дякувати за це не Москві. Бо вона зробила все, що тільки могла, аби остаточно виморити Україну.
Однак, найчудовіші наслідки наступили потім, 1943–1944, після «освобождєнія», тобто по Третій російській окупації України. Бо тепер кожний «освобождєнний» був потенціальним злочинцем – «бил в оккупаціі» (а, як же власне, міг не бути?); та не тільки. Адже міг іще «работать прі нємцах» (а, що ж іще? – жебрачити?), «работать на нємцєв», або (злочин зі злочинів) «сотруднічать с нємцамі». А за останнє депортувалися цілі народи – справжній розгул терору та ґеноциду. Хотіла була ота «свята трійця» – троє катів – Сталін, Жуков і Берія, вивезти й усіх українців до останнього, та сил не вистачило – надто вже далася взнаки, мабуть, ота їх піррова «побєда». Але – підемо далі.
1947 – спроба Москви створити новий масштабний голодомор в Україні. Попри десь 1,5 млн. жертв, можна вважати, що справа зірвалася – не були ще «звільнителі» повними хазяями в Україні.
1958 – постанова про те, що рідна мова в школі необов’язкова, вивчається за бажанням. А, за умов повної русифікації вищої школи – ви розумієте…
Хоч усе це ще буде описане в подробицях у ч. III – не оминемо тут і використання Москвою атомового ґеноциду проти українського народу, як з боку атома військового, так і «мірного». Воно починається в роки «холодної війни», яку вони хутко надумали перетворити при нагоді на гарячу, та ще й обов’язково – атомову. На віртуальний атомовий ґеноцид працювало, як перенесення в Україну серійного виробництва балістичних ракет (Дніпропетровськ), так і установка в найбільш заселеній частині України майже двох сотен (!) важких балістичних ракет, націлених на Захід. А це ґарантувало те, що в разі війни Україна у перші ж дні перетвориться на радіоактивну пустелю.
Підкреслимо, що ніде у світі подібні ракети не ставлять у заселених місцевостях. Уже це було ворожим актом щодо населення України. Бо, нагадаємо, там густість населення становила десь 100 людей на км кв.
Але, завдяки холодній крові американських президентів (особливо, республіканця Рональда Рейґана) справа з війною якось гальмувалася. А тому потрібно було не забувати й про «мірний атом», теж далеко не такий безпечний, як це розписують. На часи катастрофи в Чорнобилі (1986), в західній же, правобережній половині України, на десь 1,4 % площі СССР – було скупчено 40 % його атомових потужностей. Стільки енергії тут нікому не було потрібно, та її експортували на захід, за кордон. Грошики осідали у Москві, а радіоактивні криптон, ксенон, йод та цезій із труб АЕС осідали в Україні; кожному своє, так би мовити.
Так і сталося, що після цього Чорнобильської катастрофи просто не могло не бути. Але й її влада в Москві використала найповніше, як тільки змогла. Пропустивши через опромінювання руїн четвертого блока ЧАЕС – якомога більше ліквідаторів з України. Трапилося все це ще в роки СССР, а він має юридичного наступника, який ніби прийняв на себе його зобов’язання. А як так, то й мав виплачувати цим людям пенсії аж по кінець життя.
А загалом, от що воно значить «бить вмєстє» (або – «нас сблізіла совмєсгная історія», принаймні, для одних).
Отже, навіть із гранично коротких попередніх переглядів, одного й другого, ми могли наочно переконатись у катастрофічних наслідках першої втрати незалежності – 1709, як і ще згубніших другої, 1919. А тому й не дивуватись тому, що наприкінці XX ст. нас в Україні було ніяк не більше, ніж на його початку, бо саме так вона нас «сблізіла», ота їх «совмєстная історія». Такі порівняння, (хоч і дещо в совєцькому дусі «прєждє і тєпєрь») є неймовірно конструктивні, повинні бути неодмінною частиною будь-якої наукової історії. Бо, ще далеко не фахівець – ісландець Гальдор Кіліан Лакснесс помітив, що історія так, часом повторюється, але з кожним разом це обходиться все дорожче. А Historia vitaе magistra – історія є вчителька життя; це розуміли ще оті перші римляни. На відміну від сучасників, які часом не пам’ятають того, що було вчора.
Втім, про все це ще будемо дискутувати, а поки зауважимо, що за таких темпів прогресу досить нам забути про оте «Геть від Москви!» та провести «вмєстє» ще бодай десяток років – і українців можна буде відшукати хіба, що десь у західній діаспорі. Бо в наш час історичні помилки оплачуються життям (часом і цілих народів).