Доповнення 5 Василь Стус

Доповнення 5

Василь Стус

Навряд чи можливо, бодай коротко, відмітити тут усіх, хто за десятиліття зупиненого совєцького часу – віддав кращі роки свого життя на боротьбу зі злочинним совєцьким режимом. Але неможливо не пригадати тих, хто не лише відмовилися служити основній рушійній силі свого XX ст. – політичному шахрайству, політичному криміналові, але й приплатили за це власним життям. Чимало й було, але першою пригадується наша остання жертва – Василь Стус (1938–1985). Йому напрошується й паралель, його старший співбрат Федеріко Гарсіа Лорка (1898–1936), що прожив іще менше. Вони жили по різних країнах та в різний час, але обидва убиті нескореними, переслідувані злочинною, антинародною владою. Обидва були народні поети.

Василь народився 6 січня на Святвечір у с. Рахнівці Гайсинського повіту на Вінничині, у селянській родині. Батьки пережили перед тим колективізацію 1930, потім голодомор 1933, а щойно терор та репресії 1937, і родина вимушена була 1940 податися на Донеччину в пошуках іншої праці.

Літературний шлях поета, що й привів його до загибелі, починається на філологічному відділенні Сталінського педінституту (Донецьк), а перша добірка його поезій була оприлюднена 1959. Після служби в армії та двох років учителювання в Горлівці, В. Стус поступає 1963 до аспірантури в Інституті літератури в Києві. Але, вона хутко покінчується 1965, коли його звідти відраховують; звичайно – з політичних мотивів. Починаються перші поневіряння.

Мало хто сьогодні – на жаль, пам’ятає ту епоху. Тому так легко й невимушено нам продовжують її нав’язувати. То були часи, коли на зміну Н. С. Хрущову, більшовицькому невігласові з «ідєямі» – прийшов шляхом двірцевого путчу невіглас без жодних ідей – Л. І. Брєжнєв; зі своїми ще більш тупими та невігласними поплічниками. Досить нагадати, що перлиною мудрості (та підсумком епохи) стало згодом оте, що «економіка должна бить економной» (бо потрібно заощаджувати на гонитву озброєнь), а незмінним джерелом творчого натхнення – слугувала пляшка «Столічной». Та коли своєрідною культурною революцією стала розбудова цирків.

Світогляд цим людям замінювала суміш великоросійського шовінізму «охотнорядского» рівня, та – демагогії марксистського знахарства.

Саме це – власна інтелектуальна голість, повна та остаточна, і всезагальна духовна убогість, схиляли цих людей до підозри, – в кожній розумній людині бачити ворога. Спонукували ганити та переслідувати все, що було розумніше від них, а вже щодо цього… то хто ж не був… Всім розуміючим людям вже наприкінці «епохи» було гранично ясно, що віднині «комунізм» покладається не на «сілу всєпобєждающіх ідєй Лєніна», а на всесвітню атомову загибель людства, після якої – «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє…» Чи тут малися на увазі вони ж – вражені передчасним старечим маразмом діячі з Політбюро ЦК КПСС? – мабуть – так…

«Епоха Брєжнєва» стала вирішальною в загальному процесі деінтелектуалізації, а значить і деградації величезної країни, коли справжню інтеліґенцію почали замінювати інтер-люмпени з дипломами та вченими ступенями совєцького виробу, а переважна більшість людей надійно відзвичаїлася думати. З причин цілком поважних: бо думати – було небезпечно. А все це згодом і призвело до того, що коли після 1991 народи колишнього СССР отримали деякий шанс на майбутнє, – його здебільшого не було кому підхопити, крім сірих номенклатурних посередностей, або ж відвертих політичних блазнів.

Епоху недолугого брежнівського царствування часто називають «епохой застоя», але це є так само дезорієнтуюче та відволікаюче від головного, як називати епоху сталінського терору – «епохой культа лічності». Бо перше та друге – рівно, були лише побічними наслідками головного – тотальної політичної реакційності правлячого режиму.

А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) – добре прижився у незалежній Україні.

Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, – людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали-націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер-люмпена (або інтелектуала-марксиста): тут перше – геть заперечує друге, ви розумієте.

За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус – дивно – знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів… Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917–1921 – може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання – як колись у Середньовіччі – було зведене до рангу цноти.

Не можна сказати, що поет не мав перед собою жодного вибору, – далебі!.. Такий вибір був можливий навіть у ҐУЛАҐу народів – СССР. Він міг стати – чому ні? – офіційним поетом, оспівувати злочинства режиму вдома і за кордоном, та незворотньо померти як поет, укупі з тим режимом, але… Скажемо про це коротко так: ґеній поета переміг у ньому все інше. Бо він обрав для себе служіння не партії, а – нації, народові.

Зауважимо, що подібна альтернатива виникала для багатьох поетів саме XX ст., не лише для Стуса і Лорки.

Понад багато для розуміння такого вибору дає нам суто літературознавче дослідження поета, влучно назване «Феномен доби», піднаголовок – «Сходження на Голгофу слави» (1970–1971). То є блискуче до ґеніальності поетичне та соціологічне дослідження саме творчості поета, який подавав був великі надії, але убив себе, пішовши на угоду зі злочинною владою, – Павла Тичини (1891–1967). Він так і не став пророком революції, але перестав бути поетом, – «обрав шлях до самознищення», як пише про це В. Стус. Вражає глибина проникнення до суті проблеми, до психіки людини, що почавши поетичний шлях кроками ґенія – капітулювала перед силою та стала літературною мумією задовго перед фізичною смертю. Розважимо себе дотепним та блискучим, хоч і дещо макабричним спостереженням поета:

Ґеніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років – це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використання мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини, це майже ірраціональні спроби примусити усміхатися голий череп.

(В. Стус, Твори у чотирьох томах, Львів, 1994, т. 4, с. 336)

Цей, без емоцій та суто науковий аналіз життєвого шляху поета, що купив собі земне існування за ціну зради самого себе, – сприймається як символ. Поготів сам В. Стус на той час давно зробив свій власний вибір та ніколи не зраджував себе.

Василь Стус, як до речі й Федеріко Гарсіа Лорка, – не був революціонером чи політичним борцем. Не він створював альтернативу, не він ставив перед вибором. Він був, насамперед творцем, для якого на першому плані була національна культура, її історія та процес її творення. Борцем його зробила зграя невігласних, але фахових злочинців, тупа як безглузда, що вбачала загрозу для своєї монополії на владу вже в самому порушенні будь-яких інтелектуальних інтересів. Була владою антиінтелектуальних невігласів. Їх плідна діяльність по деінтелектуалізації та дегуманізації суспільства, як ми це вже відмітили вище, – дає про себе знати й сьогодні. Не в стані самі в чомусь відрізнити супу від помиїв, комуністичні партфункціонери ганили та переслідували все, що здавалося їм підозрілим, все, що носило на собі відбиток таланту або інтелекту. Поготів же, національної культури, – «націоналізм!»

Федеріко Гарсіа Лорку розстріляли без суду та слідства в серпні 1936 фалангісти Франко неподалік рідної Ґранади. Василя Стуса ганяли по судах та слідствах аж поки той не загинув за не до кінця з’ясованих обставин у Пермському таборі нелюдського режиму, призначеному саме для таких як він; це сталося на початку вересня 1985.

Дивно різними були їх шляхи та долі, цих двох великих поетів, але як же дивно багацько спільного є у них, від сільського походження й особистих рис характеру, та аж до найсуб’єктивнішого – засобів поетичного виразу. Наш поет добре знав та високо цінував свого попередника – про це свідчить його інтерес до перекладів Федеріко. Про це ж саме свідчить короткий (десь на сім десятків рядків) нарис «Гордість Еспанії» (теж там, т. 4, с. 229) написаний з нагоди 30-річчя вбивства поета. Свої критичні нариси В. Стус писав радше мовою науковця, втискуючи до тексту якнайбільше інформації, та цей нарис дає для розуміння єства Гарсіа Лорки чи не більше ніж інші розлеглі дослідження. Він визначив Федеріко Гарсіа Лорку як гордість Еспанії; що ж, а для нас Василь Стус був та полишається, так само, гордістю України. Але, ця тема ще очікує на своє повне розкриття.

Переслідувати та карати поетів – то є історична традиція Росії, опробувана ще на початку позаминулого століття на Тарасі Шевченко. Його теж відправили до солдатчини, на казахстанське заслання, щоб не був надто розумний. До цього, йому заборонили робити саме те, на що створив його Бог – писати та малювати. Отже, цим Ніколай І розписався в тому, що російські «самодєржці» були не лише тиранами, але ще й звичайною хамлотою, темною та невігласною. Невігласнішою від власних рабів. Але, віддамо їм і належне, Шевченка не запроторили до «острога» (прототип пізнішого совєцького концтабору) або не вбили. Бо, все це неподобство не виникло на порожньому місці, особиста диктатура Сталіна або Брєжнєва не виросла з якоїсь там мітичної «діктатури пролєтаріата», якої ніколи й ніде у світі не існувало, а виросла – прямо та безпосередньо – із російського самодержавства. Так само, як їх головна опора; адже вся лінія – ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, – то лише плоть від плоті «царской охранкі». На користь якої трудилося свого часу й чимало більшовиків; починаючи від Лєніна зі Сталіним.

А все це разом свідчить і про те, що Росія розвивається ніяк не у бік прогресу або ж «смягчєнія нравов», а тому сьогодні є більшою небезпекою для людства, ніж тоді – 100 або 200 років тому; було би тільки кому це розуміти.

Але, поміркуємо далі, це завжди корисно, бо завжди підставляє реальність (або історію) – з нового боку. Очевидним було й тоді, що законних підстав для переслідування поета – не було й не могло бути, отже його запроторення до концтабору, а поготів і смерть в ньому – були кримінальними злочинами. Переслідуванням за переконання. Сьогодні 17 років як з нами немає В. Стуса, та не минув іще навіть термін давності для звичайних кримінальних злочинів; нагадаємо, що для злочинів проти людства – такого терміну взагалі немає.

Керівництво Пєрмскіх таборів, де загинув поет – є під суверенітетом чужої держави, але… Судили В. Стуса в Україні, та живі ще всі вони, мабуть, уся ота банда дрібних прислужників злочинної (навіть – за її власними законами) совєцької влади: прокурори, слідчі, «народниє судьі» тощо. Ті, що виносили вироки, й ті, що їх затверджували. Живут не тужат, мабуть, і ті – із совєцькими дипломами та ступенями, які подавали «експєртниє заключєнія» з приводу «антісовєтского» або й прямо «контррєволюціонного» змісту творів поета, чи не так? Всі вони – його переслідувачі, схоже на те, влаштовані як треба, займають не останні посади в незалежній Україні. А він – сорокасемилітній – вже 16 років лежить у могилі. До речі, а чи він взагалі – «реабілітований» офіційно? – бо може статися, що й ні.

Не оминемо й того, що свого часу він був далеко не один. Бо, а де ті, що судили Миколу Руденка, Валерія Марченка та Олексу Тихого? – та багатьох, багатьох інших; уже не в таких гучних процесах. Можливо, що й вони не знають горя, сидячи десь на теплих посадах або високих (не для народу!) пенсіях, уже в незалежній Україні.

Так от, чи не можна – бува – хоча би частково відновити справедливість та притягти до судової відповідальності отих вірних холопів злочинного режиму, посібників злочинної системи? – бо, добре відомо, що саме повна безкарність спонукує на все нові й нові злочини.

Убити звичайну – шерегову людину, це злочин безумовно гідний смерті, смертної кари, що би там із цього приводу не базікали нам лицемірні «гуманісти» з Ради Європи. Але, вбити народного поета, то вже злочин мало не всесвітній, злочин проти людства. А для таких є навіть Міжнародний трибунал. Однак, кожен, хто знає нашу незалежність – повинен розуміти практичну неможливість чогось подібного. А значить – і справжню ціну отій незалежності.

Все це є чи не найбільшим із можливих докорів сумління для всього українського народу. Нехай, припустимо, що ті люди діяли стисло за тодішніми законами, добре. Не будемо заводити судових порахунків, навіть попри те, що то були злочинні закони. Але, є ж іще закони сумління. В насправді незалежній Україні всі причетні до таких справ – повинні би давно бути відсунені принаймні від громадського життя, що би там не було. Таке щось повинна чітко розуміти будь-яка людина, що вважає себе порядною. І не потрібно тут посилатись на те, що ми жили у XX ст. – сторіччі нечуваних історичних злочинів та сторіччі абсолютної безкарності. Але, ще раз озирніться навколо, і ви зрозумієте, що нічого істотно не змінилося, а тому… А тому й надалі (а може – й навічно) полишиться так, що:

«Проблема розвитку нашої духовності – це проблема сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». (В. Стус).

Колись, на самому – самому початку своєї більш-менш педагогічної діяльності, Василь Стус писав у листі до іншого – вже офіціозного поета Андрія Малишка (12.12.1962):

Зараз читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отже, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього, коріння нації тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

(теж там, т. 4, с. 370).

Дуже цікаво, що би він сказав із цього приводу сьогодні, наш великий поет, потрапивши якимось дивом до тієї самої Горлівки, де він колись починав. Але – до Горлівки нової, незалежної України. Або до того ж Донецька.

Цікаво, дуже цікаво…