Доповнення 3 Пруська війна

Доповнення 3

Пруська війна

Коли розпочалася війна Прусії та Англії проти союзу Австрії з Францією, Росія приєдналась до двох останніх. Це було природно, бо з Австрією її пов’язувала спільна загроза Туреччини, а воюючи проти Прусії – можна було сподіватися іще чогось прихопити на півночі. Не від Швеції, так від Польщі, не від Польщі, так від Прусії.

Російську армію через Литву повів на Східну Прусію фельдмаршал С. Апраксін, та вже у серпні стояв під Ґросс-Єґерсдорфом, на річці Преґель. Росіян було 55 тисяч, а на них напав 22-тисячний корпус пруського фельдмаршала Левальда. Росіяни, пишуть, задемонстрували чергову «блєстящую вікторію», бо втрати прусаків склали 10 тисяч убитими й пораненими – половину загального складу. Скільки при цьому втратили росіяни, історія промовчує: принаймні – російська.

Але, перемога – є перемога, та про неї пишуть – можливо, й більше, ніж вона на те заслуговує. Бо фельдмаршал С. Апраксін наступати далі чомусь не став, а потім і відступив до Тільзіту, зимувати. Оті двоє пишуть про це в такий спосіб:

Тільки нечисленні його прибічники виправдовували ці дії, зокрема, відсутністю продовольства для армії. Про це йшлося на військовій раді 27 серпня під головуванням фельдмаршала, де було прийняте рішення про відступ. Дуже хутко відступ російської армії перетворився на безглузду втечу, коли покидали власні обози, кидали зброю.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 738)

Але, в чому ж справа? – армія, яка щойно перемогла – не може тікати. Отже – «ізмєна Апраксіна»? – так, бо – що ж іще? Морози, як у Наполеона? – та ні.

Однак, є два пункти, які відкидають цю версію.

1. Справа в тому, що комісія, яка розглядала в Пєтєрбурзі подібну можливість, – жодної «ізмєни» довести так і не змогла.

2. Справа в тому, що хай наказ відступати буде «ізмєною», добре. Але, чому ж відступ проходив так панічно? – від кого тікали?

Цілком очевидно, що тут від нас щось приховали.

Взимку 1757 вже 34-тисячна армія під англійським генералом В. Фермором, знову виступила проти Східної Прусії та ніби практично без бою її зайняла. А вже 24 січня 1758, ніби, всі жителі Східної Прусії присягли російській цариці та за її маніфестом вона була «воссоєдінєна с Россієй». Чи, бува, – ще й «добровільно»? Чим далі, тим більше все нагадує казку. Але, казки мають властивість і звичку закінчуватися добре, чого й близько не було тут.

Наступного року Фермор з армією у травні 1758 іде на захід, до Померанії, а потім повертає на фортецю Кюстрін, при впадінні Варти до Одри. А тим часом підходить нарешті й сам Фрідріх II, що досі воював на півдні з австріяками та вчиняє непрошеним гостям бій під Цорндорфом. Росіян – 45 тисяч, німців – дещо менше. Росіяни, як звичайно, проявили небувалу стійкість – «полє боя осталось за русскімі», а Фрідріх II другого дня бою не поновлював. Отже, знову «вікторія»? – ой, якби ж…

* * *

Чомусь доволі ґрунтовний російський історик, взагалі, відбувся (про цілісіньку Семилітню війну, – тільки подумати!) кількома словами, всього тільки; та радше й не про війну, – про імператрицю, що її вчинила:

Мирна та безтурботна, вона вимушена була воювати мало не половину свого царювання, перемагала першого стратега свого часу Фрідріха Великого, брала Берлін, уклала силу солдатів на полях Цорндорфа та Кунерсдорфа…

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с.340)

Оце так мирна!..

Це – єдине місце у нього, де пригадані оті обидва «дорфи» (села). Всі ж численні «вікторії» він тактовно обминає, із властивою йому зграбною скромністю. Втім, не забудемо, що й про існування такого собі вирізаного впінь Батурина, – від нього теж не довідатись.

А російський командуючий, англійський генерал Вільям Фермор, потерпівши невдачу з облогою Кольберґа, повертається на зимні квартири на береги Вісли, так би мовити – «без Апраксіна по апраксінській путі». Дивно взагалі, що він якось хутко відшукав свою власну армію. Бо цей «побєдітєль прі Цорндорфє», ще задовго перед кінцем баталії, кинув – разом з іншими високими особами та генералами, свою армію напризволяще, рятуючи шкіру втечею: тікав, куди очі дивляться.

Не дивно, зате, що на кампанію 1759 був призначений новий командуючий, генерал-аншеф П. Салтиков. Він єдиний, можливо, й дійсно переміг Фрідріха II під Кунерсдорфом 1 серпня 1759, бо той, відступаючи поспіхом, покинув на полі бою свого королівського капелюха. Якого, єдиного у своєму роді, – не можна було не впізнати. А два дні потім підійшов на допомогу (яка вже не була потрібна) австрійський корпус. Салтиков, якому довелося перемогти самого Фрідріха, вважав, що для Росії вистачить «нових зємєль» Східної Прусії, та саме час кінчати війну, поки знову не наклали по шиї, – був негайно замінений на А. Бутурліна.

І насправді, єдиним подальшим успіхом став лише Берлін, до якого у вересні 1760 спромігся зайти генерал Тотлебен. Це не становило труду, бо пруські війська (а їх було вдвічі менше, ніж росіян та австрійців) – відступили. Союзники пробули у місті кілька днів, отримали символічний ключ від нього, побрали якісь гроші, пограбували дещо берлінців, та почувши, що надходить сам Фрідріх II з військами, – забралися геть. Але, смерть цариці 1761 та прихід Пєтра III сприяли виходу з війни, що «ґлубоко оскорбіло русскіх людєй», як писав С. Соловйов, які щиро сподівалися (ще один штрих до національного портрету) нарешті якось поповнити оте своє «бєззємєльє» («от Бєрінгова проліва до Одєра»), пригородивши собі чужу Східну Прусію.

Звернімо краще увагу на одну цікаву обставину. За всю цю війну ми знаємо лише три бойовиська, відмічених історією. Ґросс-Єґерсдорф, де німці втратили 10 тисяч разом, убитими, пораненими та полоненими; приймемо, що й росіяни втратили не менше; всього їх було там, за історією – 55 тисяч. Потім був Цорндорф, де втрати сторін не наводяться, але відомо, що росіян було там 45 тис. Останнім був Кунерсдорф, де втрати росіян указані на 13,5 тисяч. В сумі вийде, приблизно, десь 45 тисяч, добре. Але, історики вказують нам на сумарні втрати в людях за Семирічну війну, загалом, у 300 тисяч. Так от, виникає запитання, а де ж уклали ще, більше, як чверть мільйона людей? – бо історія, панове, то як бухгалтерія, – все повинно сходитись, як прямовисно, так і поземо…

Чи не в цьому був секрет припинення цієї «звитяжної» війни?

Виправити цю прикру «помилку Пєтра III» вдасться тільки через 183 роки. Та цей безпрецедентний факт учитиме тому (весь світ), що московський аґресор полишається аґресором за будь-якого соціального устрою: є невиправний.

* * *

Східна Прусія була чи не найбільш квітучою провінцією Німеччини, як щодо сільського господарства, так і промисловості, освіти, науки та культури. Колись іще М. Є. Салтиков-Щєдрін, їдучи залізницею до Берліна через Східну Прусію, – помітив разючу різницю по обидва боки кордону; як у наш час, наприклад, добре помітний з космосу кордон поміж Росією та Фінляндією. Його вразили добрі поля такої пшениці, якої він вдома й на чорноземах не бачив. Та він тоді пророче й сказав своїм супутникам, далеко передбачаючи славні часи Л. І. Брєжнєва, – «купувати нам хліб за кордоном!»

За совєтів все це, ясна річ, пішло в небуття, та на «новиє зємлі» возили хліб та кефір просто з Москви. Як возили їх до Криму, поки практичний Н. С. Хрущов не зрозумів, що Росії такої колонії не потягнути, та й… «подаріл русскій Крим Українє»; але – за всіма юридичними правилами.

А такі неспірні факти є підтвердженням одного важливого закону історії. Він полягає на тому, що аґресія, як основа, спосіб існування імперії – неухильно веде до її власної загибелі. Бо з часом аґресія всмоктується в плоть і кров кожного, а аґресією – не побудувати нічого. Аґресією добувають нові землі; аґресією, так само, – мовною, культурною, ґенетичною, – нищать захоплені народи, перетворяючи й їх на аґресивне імперське сміття, а – що ж далі? Далі, аґресією проти середовища, проти природи, – нищать і саму природу. Що полишається в кінці? – імперія. Або, радше, – погана пам’ять про неї.

Бо, де оті горді римляни, що так гребували неокресаними варварами, тиняючись із цирка в терми, а з термів у борделі? Є досі їх дороги або акведукти, а от де ж вони самі? Або ота греко-сирійська потолоч, що гордо величала себе «ромеями», – пихата та садистична? – нема, як не було, чи не так?

Так імперія знищує сама себе.