3. Революція. Терор на початку
3. Революція. Терор на початку
Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.
Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?
Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847–1882), ідейного попередника В. Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851–1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свідоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!.. Надо только научіться какому-нібудь рємєслу, одється попрощє…»
Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів-слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.
По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Зємлі і Волі» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941–1945.
Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмісті Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.
С. Стєпняка добре знали Г. В. Плєханов (1856–1918), М. Драгоманов (1845–1895), Вільям Морріс (1834–1896), Джорж Кеннан (1845–1924), Марк Твен (1835–1910) і Бернард Шов (1856–1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.
* * *
Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:
Що безумовно переважає у нас, – це механічна, майже язичницька обрядність, під прикриттям якої криється релігійна байдужість. Духовенство позбавлене будь-якої незалежності, священики завжди перебувають під наглядом на кожному кроці, в кожній проповіді та приучені до пасивної покори й виконання наказів царських чиновників. Хіба можуть вони задовольняти релігійні потреби селян або протистояти вільнодумству вищих класів?
(С. М. Степняк-Кравчинский, В лондонской эмиграции, Москва, 1968, с. 15)
Але, релігія – це не головне. Імперія існує шляхом аґресії проти оточення, то – як же з цим? В цьому наш революціонер – є щирий патріот, бо визнає, що:
На благо чи на шкоду, але Росія повинна бути могутньою державою в Європі та Азії. Країна зі 100-мільйонним населенням, що росте з надзвичайною швидкістю, не може полишатися вторинною державою, як би кепсько не керувалася.
(теж там, с. 38)
Аґресія? – так, безумовно. Але, це ж є мало не випадковість; звичайна жадність правителів, яким – усе мало:
Чому Росія – країна-завойовниця? Що примушує багатостраждальну країну грати негідну роль постійного порушника спокою та мирного розвитку сусідніх народів? Головна причина є добре відомою європейській громадськості – це існування самодержавства у Росії.
(теж там, с. 38)
А тому, – ну, самі ж бачите, що:
Але, у деспотичних державах честолюбство та жадність володарів – додаткова та вагома причина всіляких розбратів.
Гнітюча потуга Росії та її географічне розташування дають широкий простір таким схильностям її правителів. В наш час в Європі одна тільки Росія – є країна-завойовниця. Сильно підірваний престиж царського уряду і зростаюче незадоволення в усіх прошарках російського суспільства перетворили завоювання на деяку моральну необхідність. Для царизму зовнішні війни – випробуваний засіб відвести бурю суспільного обурення від унутрішніх проблем.
(теж там, с. 38–39)
Та слушно додає до цього, що – бачите:
Уряд має чимось зайняти розуми, аби їх неспокій не перетворився на відкрите незадоволення.
(теж там, с. 39)
Як бачимо, в імперії, на відміну від будь-якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там – своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тієї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько-японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті… («і народ прі дєлє»).
Адже, знову, в усьому винні царі-деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не подумайте, бо насправді він є добрий:
Багацько людей приєднуються до загального хору та часто репетують гучніше від усіх, ніяк не будучи в душі шовіністами. Як не дивно, але це так. Я сам бував свідком цьому, та й багатьом знайомі перетворення дуже мирних та розумних людей на полум’яних ура-патріотів. Це викликано їх жалюгідним існуванням, відчайдушним почуттям, свідомим чи несвідомим, що оскільки стан не може стати гіршим, то будь-яка зміна, можливо, веде до кращого.
(теж там, с. 39)
Не можна й тут обійтися без деяких істотних зауважень критичного характеру. Слово «розум» тут (як і вище) є абсолютно не до речі: не більше, ніж умовність. У імперського обивателя те, що іменується розумом – головний відділ центральної нервової системи, який інтеґрує поведінку орґанізму в межах свободи волі, та є в стані, здатний робити логічні висновки аналізуючи навколішню реальність, – є практично відсутній. Є подавлений або витиснений системою умовних рефлексів, стандартної поведінки громадянина імперії.
* * *
Така система працює бездоганно та забезпечує необхідний відгук майже на що завгодно, – навіть без спеціальної інформації, настанови з імперського центру; що авторові й доводилося не одного разу спостерігати, Така система надійно працює, повільно еволюціонуючи разом із режимом. Але, не виносить раптових змін, не приймає їх. Як, – пам’ятаєте? – отой Д. Мануїльський, що відгукнувся на слова про смерть Сталіна: «ето провокація!»
За історію Третьої імперії таких струсів було три: раптова «дружба» з «враґом», – пакт Молотова-Ріббентропа 1939; «разоблачєніє культа лічності» 1956 та горбачовські новації, які розтрясли саму Третю імперію та призвели до її формального розпаду 1991; з метою усунути з-під М. Горбачова самий об’єкт управління.
В особі нашого революціонера ми спостерігаємо не більше, як своєрідний повтор подібного ерзац-розуму, в якому любов до монарха-отця замінена відразою до монарха-деспота, не більше.
Отже, щодо сутності імперії – маємо якісь суто дитячі уявлення та переконання: злі царі на чолі як же доброго народу. Але, така картина в принципі не може бути основою для будь-якого соціального досконалення; таке – повністю виключається.
* * *
А, що ж ми маємо з національним питанням, яке набуває такої гостроти саме в імперії, з її політикою сталого, невпинного «обрусєнія окраін» аж до прямого ґеноциду? В ньому автор є цілковито сліпий, бо про це не вичитати у соціалістичних брошурах, а сам він – нічого не помічає. Починає він, наче розумно:
Жоден зі включених до імперії народів не злився з пануючою нацією. Звичаї Московії не мали жодної притягальної сили, та її культура часто бувала значно нижче культури підкорених нею країн. В той час, як німці, жителі Ельзасу і Лотарінґії, завойованих Францією, через кілька поколінь стали ревними французькими патріотами, жителі України, наприклад, що була раніше військовою республікою і з’єдналася з Росією 1654 р. рішенням своєї Ради, не були асимільовані Вєликоросією навіть по двох століттях спільного життя.
(теж там, с. 63–64)
Але, «не злився», це не значить, що його не зливали. Автор робить вигляд, ніби ні про що не знає. Ні про обіжник П. Валуєва 1863, що жодної української мови «нє било, нєт і бить нє можєт». Промовчує про Емські укази «царя-освободітєля», який з такою неохотою вимушений був відпустити Т. Шевченка. Зате тепер не лише заборонив український друк, але разом співи та театр. Емські укази були на свій час таємними, але… про них розбовкали ще тоді ентузіастичні галицькі москвофіли, що були на утриманні Москви. Чи Степняк про них, бува, не чув? Але, за його життя вийшли ще дві заборони. Заборона 1884 – українських театральних вистав по всіх губерніях Малоросії, та заборона 1892 – перекладати щось з російської мови на українську; чи й про ці не знав? Але, як людина, народжена на Херсонщині, – не міг він не знати, що в цілій Україні нема жодної української школи. Хоч і написав далі, що:
Українські селяни не пам’ятають древньої історії своїх республіканських установ, але вони глибоко переконані, що за своїми національними особливостями вони порізнюються від пануючої нації великоросів, яких вони називають їх старим іменем «москалі».
(теж там, с. 64)
Все добре, все так, шановний пане революціонере. Порізнюються люди, порізнюються культури, порізнюються мови. Але, поготів, чому ж ніде немає жодної української школи? Втім, полишаючи відповідь на це як же драстичне запитання іншим, він цілком слушно пише:
За таких умов нема жодної можливості зберегти централізовану імперію.
(теж там, с. 65)
Отже, натомість, столітні байки про автономію, але – як же, разом із побоюваннями:
Однак, є вагомі причини не допустити, аби внутрішня автономія не перетворилася на розчленування держави. Я не торкаюсь Фінляндії, Кавказу та Середньої Азії, абсолютно чужих елементів, які не мають нічого спільного з Росією та є радше тягарем для країни що звільнилася.
(теж там, с. 65)
Він не тільки взагалі іґнорує існування молдован, латишів та литвинів, але й не згодний відпускати ні Польщу, ні Україну, – найкращі здобутки російської аґресії. Певний, що вони й самі не забажають, бо – навіщо?
Свою позицію щодо Польщі автор арґументує посилаючись на арсенал вульгарного марксизму, який спирається – пам’ятаєте, лише на економічні підстави («чоботи вище від Шекспіра»):
Навіть тепер, незважаючи на тяжке становище Росії, союз із нею приносить Польщі економічні прибутки. Ця маленька країна іде попереду нашого промислового розвитку, і вона отримує величезний, просто безмежний ринок для своїх виробів. Польща двічі подумає, перед тим, як відмовитись від цих переваг заради задоволення мати власного короля або президента.
(теж там, с. 65–66)
Коли прийшла нагода, настав рік 1918, – Польща і одного разу не думала, – обрала свободу. Людина, зверніть увагу, зеленого поняття не має про те, що «у своїй хаті – своя правда». То як же він був би здивований отим «дивом на Віслі», якби дожив до нього! На те, аби не дати незалежності Україні – у нього своя причина, та можливо, найбільш дурна з усіх, мислимих і немислимих. Послухаємо:
Польське питання – не тільки крайній випадок серед багатьох інших. Українське ж є його відновленням у більш поміркованому вигляді. В цьому випадку відокремлення було би не лише несприятливим, але й просто неможливим хоча би тому, що губернії, розташовані по середній течії рік, які утворюють природну лінію комунікацій, не можуть бути відділені від губерній, де знаходяться гирла або витоки цих рік.
(теж там, с. 66)
Підкреслимо, що подібну ж глупоту підносить нам тільки Іван IV у фільмі С. Ейзенштейна, як достатню причину для російської аґресії. Половина річки, мовляв, у нас, – значить треба й другу половину. А як при цьому не можна не прихопити шмат іще якоїсь річки, то й останньому дурневі має бути ясно, що Росія повина бути тільки «от моря до моря» – на всі боки; зрозуміли тепер?
Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С. Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.
Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890–1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.
* * *
Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?
Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь-якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М. Демкович-Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів – Краків – Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.
Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.
Так, про що ж тут іще казати?