Доповнення 1 Монгольський каганат

Доповнення 1

Монгольський каганат

Чи не характернішою рисою першого тисячоліття нашої ери, є поява на найбільшому з континентів світу нових державних утворень – каганатів. Вони виникають, схоже, внаслідок протидії вільних, іще не пораблених імперіями народів. Бо, з початку нашої ери, на протилежних кінцях континенту ростуть та поширюються дві класичні імперії, Рим та Китай.

Східний каганат гунів, який складався іще перед нашою ерою, затято воював із Китаєм, призвівши вкінці до його розпаду та знелюдення. Гунський каганат на заході успішно протистояв Римові та спромігся повалити західний Рим, історично підірвавши сили Східного.

Відродження імперського Китаю на сході та його спір із Тібетом – створює нову загрозу степовим народам, та ідея протистояння втілюється послідовно у трьох каганатах: Західному тюркському каганаті Тюмен-Буміна, його наступникові Хозараті та Східнотюркському каганаті Бюльґе. Китайцям удається, підступно убивши спочатку Кюль-тегіна, а потім і Бюльґе-кагана, – відвести загрозу для своїх планів подальшої експансії, але… Минає час та силами тих же тюрків з Орхону та їх хана Темюджіна, – створюється у XII ст. Великий Монгольський каганат. Монголи – збірна назва для громадян каганату, для зручності придумана Темюджіном, який ставши єдиним правителем створеної ним держави – перейменував себе на Чінгіс-хана.

Називати цю державу каганатом ми продовжуємо тому, що її правителів обирали (хоч і дожиттєво) на зборах представників народу – хурултаях. Тут, – із одним-єдиним обмеженням: вони мали бути тільки з роду Чінгіс-хана. Країна була правовою державою, та в ній правили прості, але доволі прогресивні закони «Яси» («Права»). Зазначимо, зокрема, рівноправність чоловіків та жінок (за яку так боролися у XIX–XX ст. феміністки Європи), при відсутності рабства та будь-яких інших утисків, на національному або релігійному ґрунті, та цілий розділ законів, що запобігали створенню екологічних негараздів (кари за забруднення водоймищ, за зведення лісів тощо). Таких законів недолуга європейська цивілізація не породила й досьогодні; наслідок – стан перманентної екологічної катастрофи. Нагляд за дотриманням законів був доручений монгольській армії, та нема сумнівів щодо їх ретельного виконання.

Не дивно тому, що «Яса» стала й предметом леґенди. Бо, кажуть, коли помирав Перший каган, він спитав у свого друга та постійного канцлера Монголії, гуна Елю Хуцая: «А, що ж було моїм найбільшим досягненням на цьому світі?» На що, той не вагаючись, відповів: «Яса, великий хане». Це той самий Елю Хуцай, що колись із відзнакою закінчив університет у Лояні, та потурбувався про те, щоб його закінчили й усі онуки Чінгіс-хана.

Можливо, що каганат обмежився би теренами Центральної та східної Азії, якби не безпосередній імперський виклик. На захід від Монголії розлягався контрольований арабами Хорезм, що займав на той час терени совєцької Середньої Азії, – чи не найкращий зі здобутків імперії халіфів, минулого арабського завоювання. А воно не було легким для народів Хорезму, як писав потім, згадуючи ці смутні часи, великий вчений Абу Райхан аль Біруні (973–1048):

Після того, як Кутейба Ібн-Муслім аль Бахілі знищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та рукописи, хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жили тим, що зберегли у пам’яті люду.

Жили, щоправда, ще й з Кораном, чи не найбільш нецікавою (після Біблії, ясна річ) з книг, що будь-коли мало людство. А таким – і рабство нав’язати легше легкого.

Не дивно, що хорезмійці такого рівня, коли правитель сусідньої держави вийшов на їх кордони та послав, на знак приязні, до столиці Хорезму своє посольство, а з ним і купецький караван для початку торгівлі, – допустили, так би мовити, дипломатичний нетакт: караван розграбували, а послів перебили. Це зробили не якісь там самодіяльні розбійники, а особиста гвардія шаха, що складалася виключно з арабів та турків-сельджуків; за наказом самого шаха.

Відповідь Чінгіс-хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків-сельджуків, які потраплять до рук монголів.

За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену-нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків-сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Історія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.

Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим-лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.

Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.

Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.

Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10 000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт-и-Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишніх степових побратимів – мадярів.

Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату-хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.

Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, що ж – отримали своє, всього й тільки.

Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Ірану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її «татарскім іґом», яке вони отримали на шию, ніби, «рятуючи Європу».

А потім «скинули» на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.

Сьогодні повторювати байки про «диких монголів» здатні лише повні неуки та недоумки від історії.

Але, питаня про оті «монгольські руїни» та «спустошення», є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.

Відомий Марко Поло (1254–1320), радник останнього кагана Монголії Хубілая (1260–1294), який проїздив Монголію із заходу на схід пізніше, але не так, щоби забулися події від 1240 і раніше, – не пише нам про аж так великі руїни по монголах, будь-де, починаючи з Афганістану. Приблизно те саме стверджують нам Карпіні і Рубрук. Не пише нам про остаточно зруйнований Київ єпископ Джованні де Плано Карпіні, який вже через нього проїздив.

Про остаточні зруйнування, а значить – і знелюднення, – доповідають нам в один голос саме пізніші російські історики. А, оскільки ці люди нічого за так, або з чистої наукової цікавості не роблять, то… й думайте.

Реномований В. Ключевський подає все це в таких словах:

Запустіння Дніпрової Русі, що почалося XII ст., було завершене у XIII ст. татарським погромом 1229–1240 рр. З того часу старовинні області цієї Русі, колись так щільно замешкані, надовго обернулися на пустелю із залишками колишнього населення.

(В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 284)

Він штучно валить докупи подаючи зазначені вище дати, – три різні події: підкорення Великого Булгару, зимовий похід Бату проти колишніх київських колоній на півночі, та похід на Європу 1240. Але, цим він хоче сказати тільки, що:

Я кажу тільки, що в утворенні малоросійського племені, як гілки російського народу, брав участь початий або посилений з XV ст. зворотній рух до Дніпра російського населення…

(теж там, с. 286).

Отже, все ясно, «спустошення» необхідне, аби ці землі почали заселюватися «русскімі» (яких тоді, у XV ст. іще не було, були московити), що й утворило згодом оте «малорусскоє плємя». Що ж, значить теж, інтелігентний та аж над міру як для росіянина сором’язливий, але – що поробиш, шахрай від історії.

В українській науковій історії знаходимо, навпаки, цілком тверезе відношення до сієї справи:

Однак, не було в інтересах монголів перетворити Київську Русь на незамешкану та непродуктивну пустелю. Навіть підчас монгольського вторгнення між 1237 та 1241, справжня розруха руських городів та поселень була, ймовірно, меншою, ніж це пишуть у тодішніх та пізніших хроніках.

(П. Маґочі, Історія України, Торонто, 1996, с. 109)

З наших відомий М. Грушевський – теж ставиться до справи спокійно, зауважуючи тільки, що:

В літературі часто перебільшували значення цього нашестя Бату для української колонізації. Справа подавалася так, що татарське нашестя обернуло Київську землю і взагалі середнє Подніпров’я на повну пустелю, знищивши величезну масу населення і розігнавши, примусивши до виселення останнє, що ці землі надовго запустіли, потім колонізувалися наново, що Київ повністю знелюдив і т. д. Насправді до таких крайнощів не дійшло, хоча спустошення було дуже значне та підірвало ще більше економічний побут Подніпров’я і взагалі України, але до справжнього запустіння воно, безумовно, не призвело.

(М. С. Грушевский, Очерки истории украинского народа, Київ, 1990, с. 64)

Не надто переймається татарськими шкодами й Іван Крип’якевич, хоч робить очевидну та невибачальну помилку, приписуючи відступ військ Бату-хана 1242 – тому, що монголи були «знекровлені опором Русі». Для монголів ота Русь, особливо, північна – була, що отой тарган під ногами. Не забувайте, що монголів як таких, засновників каганату, було на той час десь 2 млн., але приєднаних до них народів – у десятки разів більше. А населення Росії сягне десь 5 млн. тільки за Петра I, – півтисячоліття по тому! – то, скільки ж їх мало бути тоді? Хочеться воно панам росіянам, бути великими і могутніми з самого початку своєї історії (!), але, що ж поробиш, як так не було. А Бату повернув з Європи додому, як відомо, на вибори нового кагана, по раптовій смерті Уґедея.

Вельми тверезо до цієї справи підходить і Н. Полонська-Василенко у своїй ґрунтовній «Історії України» (Київ, 1995). Вона не лише знається на справі, але й чітко проникає у потаємні наміри російських істориків, які використовують все, правдиве чи брехливе, але тільки на власне звеличення.

Київ… та, про яке, власне, «знищення Києва» могло йтися, коли не постраждала від монголів жодна з його старовинних церков?

Щодо сільської України, то вона помітила на той час, хіба що, зміну влади. До того ж, порівняно з тими часами коли князі в Києві мінялися мало не щорічно, – чи ж не зміну на краще?

Можна думати, є всі підстави, що роки під монголами, вільні від князівських або половецьких наїздів (а щодо цього монголи були понад суворими, розбій не терпіли), – були роками миру, спокою та перепочинку; під своїм власним, громадським самоврядуванням.