1. Російська імперія (перша)

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

1. Російська імперія (перша)

З поразкою під Полтавою 1709 (в якій на 3/4 завинила сама Україна) – вона остаточно припиняє своє існування як така, залишаючись на довший час тільки частиною Російської імперії. Але, що ж то була за імперія, та чого власне була варта? – оце ми тут всебічно й роздивимося.

Таке ознайомлення – то для людей з міцними нервами, бо те, з чим далі обізнається читач, – буде єдиним у світі, за своєю відсталістю та дикунством; але, якби ж тільки!.. Бо буде ще й єдиним та неповторним за злочинністю. Але, про все це ми будемо запобіжливо повідомляти – виключно свідченнями російських же істориків. Бо колись, на відміну від совєтів, до писання історії допускалися, часом, і правдиві люди.

Але, неодмінно скажуть: а був же й позитив; треба ж «умєть відєть і положітєльноє!» Безумовно треба, але…

Інтеґрально весь цей «позитив» підсумовується в реченні: «Щоби змусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берінґової протоки до Одера». Але, шкода, не шляхом «мірного освоєнія» як про це звичайно базікається, а кривавим шляхом аґресії та ґеноциду.

Сьогодні обидва ці поняття, нарешті, чітко визначені сучасним міжнародним правом, чим ми надалі й будемо користуватись.

Зокрема, щодо ґеноциду, наведемо дві статті з резолюції Ґенеральної Асамблеї ООН від 9.12.1948, яку колишній СССР ратифікував у 1954.

Стаття I. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що ґеноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, – це є злочин за міжнародним правом, якому вони зобов’язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність.

Отже, безумовний злочин. Але, що ж власне тепер офіційно вважається ґеноцидом? – на це теж є чітка відповідь:

Стаття II. За даною резолюцією ґеноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

• вбивство членів групи;

• заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

• застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи; примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої.

Керуючись цим точним, та здається – й вичерпним визначенням, читач зможе надалі й сам зрозуміти, що російським ґеноцидом було виселення хантів і мансі на початку XVII ст. на голодний Ямал; ґеноцидом була й «пацифікація» України 1709; ґеноцидом були масові виселення цілих польських та литовських сел після придушення повстань 1830, 1863; ґеноцидом були всі три голодомори, – 1921, 1933 та 1947; ґеноцидом було виселення цілих народів (Криму й Кавказу) після другої світової; ґеноцидом було нищення чеченів 1994–1996 в Ічкерії та їх масове виселення з неї 1999.

Тяжко прийдеться колись доброму російському народові на Останньому Суді! – не буде, чого виставити на свій захист…

Можуть заперечити: йдеться про часи, коли не було сучасного міжнародного права, – оте улюблене: «ми нє зналі!»

А от цим, панове, тут не скористається, бо мораль була завжди, бо саме вона й порізнює людину від худоби. І час тут – аж ні до чого. Бо комп’ютерна крадіжка є таким самим злочином, як і крадіжка звичайна, відома тисячі років тому. А військова аґресія з використанням лазерного наведення, є не гірше й не ліпше від аґресії зі списами та сокирами.

Бо то тільки більшовицькі виродки брехали, що «мораль относітєльна», «мораль – классова», щоб зручніше грабувати та визискувати людей. А для нас, людей, – мораль є вічною та незмінною.

У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку XV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»

Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.

Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність… Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо-садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.

Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому світі, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна-єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все інше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.

Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналізація; винищення культури та мови.

Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825–1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни II (1762–1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратріца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»

Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові, щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.

А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.

* * *

Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.

Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що в Європі зверхницьки іменують дикунами).

А про стан других… надто вже багацько маємо свідоцтв.

Згадаємо, хоча би, висловлювання вельми шанованого в Росії «властітєля умов»:

У Росії вся власність виросла з «випросіл» або «подаріл» або когось «обобрал». Труда власності є дуже мало. І від цього вона не є міцною та не поважається.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45)

Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».

Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В. Розановим.

А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку XX ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».

Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83 % відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб… Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.

Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.

* * *

В російській історії про неї воліють радше не згадувати, але в історії патріотичній… Справа в тому, що імперський патріотизм має властивість з часом нахабніти, ставати все більш войовничим. Чи походить це від безкарності все нових і нових історичних злочинів, чи від іншої причини, – важко сказати; але, є незаперечним фактом. Так, у вельми шанованого російською «Па’мятью» та іншими патріотичними установами письменника, читаємо з цього приводу:

Ні, не від дикунства чи глупоти топив рязанський мужик свої ізби по-чорному, не від ледарства хлебтав тюрю з квасу, не від жадості баби сліпли біля лучін, варили лободу та підмішували до хліба древесну кору, – від безвихідної бідності та безземелля…

(В. Чивіліхин, Память, Москва, 1982, Роман-газета, № 16, с.92).

Пригадується інший російський письменник (нагадаймо ще раз): «Щоб примусити себе помітити, нам довелося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера» (П. Чаадаєв). А це ж – 17 мільйонів км кв. Так, скільки їм, всесвітнім ненажерам, – іще потрібно тієї землі, щоб не відчувати безземелля?

Але, це тільки один варіант виправдання, є ще й другий. Бо був у автора й варіант для більш заможної півночі, де простору було й побільше. Виявляється, що:

Ні, топка по-чорному була древнім, простим, єдино доступним та ефективним засобом проти епідемій. Наші предки, природно, нічого не знали про віруси грипу, дизентерійну або чумну паличку й мікроби, але інстинктивно, досвідом знайшли метод дезинфекції, що разом із виморожуванням ізб за тріскучих морозів створювало більш гігієнічну атмосферу у житлах.

(теж там, с.92)

Дизентерійною є не паличка, а амеба, яка вже не є мікробом, але… звідки про це знати авторові? Він же, як у них кажуть – «пісатєль», а не «чітатєль». Отже, значить – не бідність. Бо, й дійсно, вартість димоходу не може становити більше десь 10 % вартості печі. А значить – не бідність; добре.

Звернення до наукових досліджень відкриває нам доволі цікаву картину московського життя в XVI ст. Виявляється, що «курниє ізби» полюбляли й феодали, яким гріх було скаржитись на бідність:

Жилою будовою феодального двору була «ґорніца». Не завжди ці «ґорніці» мали «косящаті вікна», та й не всі вони були з білими печами…

(Очерки русской культуры XVI века, Г. Громов, Жилище, Москва, 1977, с. 195).

Біла піч – то піч саме з димоходом, отже… Дещо нижче читаємо:

Але, і для багатих помешкань такі печі були, схоже, рідкістю. Переважна частина жилих приміщень топилася «по-черному», коли дим із печей потрапляв до ізби підчас топки та виходив через спеціально прорублене димове вікно, двері, шпарини… На деяких малюнках XVI ст. уже є зображення дерев’яних «димніц», які не були пічними трубами, а трубами для витягування диму з ізби. Подібні «димниці» були в курних ізбах селян XIX ст.

(теж там, с. 200)

Що ж, відомості досить вичерпні.

Так виявляється, що рабовласники, які чужим трудом могли жити у розкошах, – жили в такому ж самому свинстві. Хоч свинство це було й розлегліше, і заможніше.

Втім, могли бути на це й причини гідні всебічної поваги, як звичайно в Росії, – патріотичні. З цієї нагоди процитуємо великого патріота, поета Г. Державіна (теж із колишніх татарів):

Мила нам добра весть о нашей стороне,

Отечества и дым нам сладок и приятен!

Так, – може заради отого «дима отєчєства»? – що такий солодкий та приємний? Бо там його було аж у надвишку; та ще й кожного дня.

Зі звичного свинства спромігся своїх рабовласників, якось-такось, дещо витягти лише реформатор Пєтр I. Помивши, поголивши та вичесавши воші. У своєму займаному з європейських зразків «Зерцале» (доброї поведінки) навчив їх не сякатися на сусідів, не обтирати писок обрусом або подолом; не ригати за столом. Його європейська спадкоємиця, Єкатєріна II, – пішла ще далі: зобов’язала їх спілкуватися «благородною» французькою мовою, без матюків.

Та, все одно, наприкінці XVIII ст. такий собі Е. Д. Кларк, професор Кембріджу, – напише, що за столом українського селянина більше чистоти, ніж у московського князя: нищивний присуд.

* * *

Але, від фізичних умов життя в Росії – повернемося до інших, соціальних, духовних…

Отже, для абсолютної більшості народу життя було рабським. Однак, над рабами були рабовласники, а їх вершиною, найбільшим рабовласником, рабами якого були інші рабовласники, був цар-самодєржєц. Над яким був уже тільки Бог.

З іноземців іще Зіґмунд Герберштайн – посол ґерманського імператора (XVI ст.,), зазначає, що влада московського князя – нічим не обмежена та абсолютна. Та, про яку в Москві кажуть: воля князя – Божа воля.

Пізніше другий посол – Адам Олеарій з Голштину, твердитиме: про що не питай московита – він тобі нічого не скаже. Тільки бадьоро відрапортує: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю. Про то знают Бог да вєлікій государь!» А моя, мовляв, хата – з самого краю.

Страх породжується жорстокістю, а жорстокості було вдосталь. В історії московській страх та жорстокість ідуть поруч: страх породжує жорстокість, жорстокість породжує страх, який скріплює все, без якого все розвалиться; пригадайте самозванців. Пошлемося, як звичайно, на російського історика, який чи не з повною байдужістю повідомляє нас, що:

У прикладах жорстоких покарань нема браку по джерелах; ратники молодого князя Васілія Алєксандровіча були піддані жорстоким покаранням: одним відрізали носи та вуха, іншим повиколювали очі, руки повідсікали… Коли 1462 р. були схоплені дружинники серпухівського князя Васілія Ярославіча, що задумали звільнити свого пана, то Васілій Темний звелив їх казнити – бити батогами, відрубати руки, різати носи, а декому відтяти голови.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. времен, Москва, 1959, т. II, с, 618)

Катівсько-тортурне мистецтво є самобутнім досягненням Московії, та систематизувалося й розвивалося впродовж століть історії. Його визнаними майстрами та фахівцями були Іван IV, Пєтр I. Історик Н. Н. Єврєінов написав, іще перед революцією, «Историю пытки в России», та вона могла би слугувати й підручником з історії самої Россії; бо ці дві історії – нероздільні. Мабуть тому – визнаємо це, нову – не главу – частину, дописало до неї російське ж ЧК – ОҐПУ– НКВД – КҐБ.

Додамо, що судів – навіть формальних, за тих добрих часів не існувало. Як не існувало права. Судили наділені владою окремі особи.

Рівнобіжно до цього є численні свідчення, ніби з тих же добрих часів, що:

Кажуть, що від часів Васілія Ярославіча та до Івана Каліти батьківщина наша схожа була більше на темний ліс, ніж державу: хто міг, грабував, не лише чужі, але й свої; не було безпеки, ні на дорозі, ні вдома; татьба стала загальною бідою власності.

(теж там, с. 617)

Помітне кожному видиме протиріччя поміж жорстокістю покарання, та – попри неї, розповсюдженням злочинності, – зніметься, як пригадати про відсутність закону. Покарання були так само свавільними, як і дії, що їх викликали: свавілля каралося свавіллям. А за таких умов покарання й утрачували будь-яке дидактичне значення; сприймалися на рівні стихійного лиха.

Пізніше, коли з часом зміниться й цивілізоване оточення дикої Росії, буде займане й чергове чуже: в Росії теж з’являться закони. Але й вони небагацько виправлять, бо закони – то те, що потрібно постійно та правильно виконувати, а тут… Тут не тільки не було цього, мінімально необхідного, але й ніколи не було рівності людей перед законом.

А закон, це є саме те, що має діяти неухильно, для всіх, та поганенькі закони, які бездоганно виконуються, – є непорівняно кращі за найдосконаліші, які не виконуються.

Але, з того самого часу, як у Росії постановлено було жити за певними законами, а сталося це не раніше, ніж у першій половині XIX ст., – зчинилася ціла полеміка. Протестували проти юридично укшталтованого правосуддя, ні більше, ні менше, як слов’янофіли, винахідники отієї маячні про «славянскоє єдінство». Такий собі А. С. Хомяков (1804–1860) писав тоді, що:

Наша земля є такою, що ніколи не пристраститься до так званої практики громадянських установ. Вона вірить вищим засадам, вона вірить людині та її совісті; вона не вірить і ніколи не повірить мудрості людських постанов.

Зазначимо тут характерну для російського мислення відсутність звичайної логіки: людині вірити можна, а от людській же постанові, – чомусь не можна. Та, попри це, знайшлися послідовники подібної дурості й у XX ст. У книзі «Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение», Москва, 1904, виданій до 100-річчя Хомякова, – такий собі професор (!) Л. Є. Владіміров підводить під цю дурість і деяку «теоретичну» базу. Мовляв:

Старі народи, народи здорового глузду, стоять за форму; вона виключає, на їх погляд, свавілля. Dura lex – sed lex, «жорстокість закона – але вона закон»! Народи молоді, народи почуття, стоять за совість: вона відступає від правила, але зате прислухається до голосу людської душі.

Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокість» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь-які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.

Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати. Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь-яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс-хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.

Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.

Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але…Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду-племені, відомий згодом Ю. Андропов.

Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко-сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:

Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над ратниками Вітовта ми відмовляємося повідомити нашим читачам (ти диви, які ніжні! – О. Б. При великому бажанні читач зможе знайти потрібне або у «Русской летописи по Никонову списку», Санкт-Петербург, 1788, т. V, с. 93, або – відповідно, у «Полном собрании русских летописей», Санкт-Петербург, 1897); Підчас походу московських військ на Улу-Махмета ратники дорогою грабували та мучили своїх, росіян; митрополит Іона каже про вятичів, що вони підчас своїх походів з Шемякою силу православних перемучили, переморили, кого у воді потопили, кого в ізбах поспалювали, кому очі повиколювали, немовлят на палі садовили, узяли полонених більше як півтори тисячі та продавали татарам.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. V, с. 613).

Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та… Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В. В. Розанов твердить нам, ніби:

Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)

Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але… Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.

* * *

Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.

Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.

Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.

Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.

Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь…» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.

Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.

А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усіх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?

Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.

У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь-чим іншим (так, так, саме: будь-чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Іштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.

Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»…

Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.

* * *

Але, перейдемо до звичайного, повсякденного російського побуту тих часів, веселим він, напевно, не був. Указ царя Міхаіла (1613–1645), першого з Романових, – забороняє багацько з того, що дозволялося раніше, а саме:

Пісень не співати, на ігрища вечорами не сходитись, не танцювати, руками не плескати, казок не розповідати, порожнослів’ям не займатись, у бабки не грати.

Легко простежити, щоб «руками не плескали», «у бабки не грали», а от як бути з отим «порожнослів’ям»? – бо таке щось визначити набагато важче… Ополчуються тоді й на нешкідливих скоморохів, яких за щось «вєлєно біть батогамі», разом із їх глядачами. Палили музичні інструменти. Заборонені були книги та картини нерелігійного змісту, люстра…

Воно зрозуміло, що після отого всебічного балагану «Смутного врємєні» – треба було впроваджувати якийсь порядок, але… чи аж до такого ступеню?

Отже, музика та співи потрапляли до галузі «бєсовского потєшєнія», а потанцівки оголошені «бєсовскою прєлєстью»; наука ж, цілком і повністю була віднесена до «бєсовского іскушенія». Адам Олеарій, зокрема, так і пише, що «росіяни жодних знань не полюбляють». Але, тоді виникає цілком слушне запитання: а які ж такі утіхи залишалися московитам? – що вважалось дозволеним?

А таких зайнять було аж три: пияцтво, спання по обіді та всезагальне биття.

Не забудемо, що самозванець саме на цьому, попри весь всій розум, і спалився: не пиячив, пив на міру, не спав по обіді та нікого особливо не бив.

Пияцтво та обжиралівка, не зважаючи на сталі голодівки, – були радше загально прийнятим трибом життя:

Пристрасть до вина в сильному ступені дає про себе знати з деяких відомостей, наприклад, із повідомлення про облогу Москви Тохтамишем; з опису походу князя Васілія Тємного проти дядька Юрія, де пишеться:

Великий князь узяв із собою з Москви купців та всяких інших людей, котрі були п’яні та везли з собою мед, аби ще пити. Свари, бійки, вбивства та всілякі злочини, як і раніше, відбувалися на пияцьких учтах.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. врем., Москва, 1959, т. II, с. 619).

Сто років потім – те саме. Бо, за царя Івана IV:

Пристрасть до міцних напоїв продовжувала панувати; обіди супроводжувались питтям, при чому не було поміркованості: в Літописах знаходимо вирази обідати та пити, де ці два слова необхідно пов’язані.

(теж там, т. III, с. 211)

Загально народних масштабів набуває пияцтво з розповсюдженням «кабацкого промисла», особливого протегування якому надають саме Романови.

Спання по обіді відносилося до всіх, хто його мав, цей обід, або й не мав. Москва на той час порожніла та її могли взяти голими руками її «бєсчіслєнниє враґі».

Биття було різним, як владним реґламентованим, так і народним, стихійним, так би мовити. Не можна було бити вище стоячих у тій «лінії панів» (або «холопів»), а тільки нижче лежачих; а рівний – міг дати й по пиці. Биттям, зокрема, було переповнене родинне життя, бо воно передписувалося правилами отого, правильного життя. От, що пише книжка про правильне родинне життя XVI ст. – славетний російський «Домострой», – про дітей:

Любити та берегти їх і страхом рятувати; навчаючи та караючи, і з оглядкою бити. Карай сина свого від юності, та буде покоїти тебе в старості; не будь слабим б’ючи молодика: коли жезлом б’єш його – не помре, а здоровий буде; б’ючи по тілу – душу його позбавляєш смерті.

Не відстає й пізніший Симеон Полоцький (приїхав до Москви 1664), який пише, що:

Хто задовольняється одним «словєсним увєщанієм», той неприйнятний Богові. Не заощаджуйте, батьки, жезлів ваших, частуйте дітей ваших не душешкідливим лобизанням, а норововиправним побиттям.

Російський історик повідомляє нам наступне, з давніх часів та аж по недавні:

Поводження чоловіків із дружинами було таким: звичайно у чоловіка висів канчук, виключно для покарання дружини, що називався «дурак»; за ницу провину чоловік тягав дружину за волосся, роздягав голяком, прив’язував вірьовкою та бив «дураком» до крові, це звалося вчити дружину; у інших замість канчука була лозина, та дружину нею сікли як малу дитину; а в інших – дубина та дружину били як ту худобу. Таке обходження не тільки не засуджувалося, але й було ще моральним обов’язком чоловіка. Хто не бив дружини, про того благочестиві люди казали, що він дому свого не будує і про душу не турбується, і сам погублений буде, і в цьому світі й у майбутньому, і дім свій погубить.

(Н. Костомаров, Истор. монографии и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. XIX, с. 148).

При чому, зверніть на це увагу, оскільки всім заправляли саме «благочестиві люди», то, не бити, це як за тих совєтів – не приходити на відкриті партійні збори (коли «пріглашалі»), або не показуватися на «дємонстраціях трудящіхся»; теж було мало не смертним гріхом.

Втім, самі жінки відносились до цього з повним розуміням. Зіґмунд Герберштайн розповідає про одного німця в Москві, який одружився із московиткою. Все було, наче, добре, але вона колись запитала: хіба він її не любить? Він спочатку не міг второпати, в чому справа, поки вона не пожалілася йому, що він жодного разу її не побив («бьєт – значіт любіт»). Він її побив та став бити реґулярно. Покінчилось на тому, що він забив її до смерті.

Це може свідчити про те, можливо, що садистична насолода чоловіка доповнена мазохістичною насолодою жінки – посилювали статевий потяг. Не випадково, що в сучасній Росії, де такого вже не практикують, – відсоток фриґідних жінок, так кажуть, найвищий у світі.

Так стояли тоді родинні справи, але не гірше було з іншими підвладними, скажімо, – рабами. Той же історик свідчить нам, що:

Незрідка бувало, що пан ґвалтував своїх рабинь не звертаючи уваги на їх чоловіків, розтлівав дівчат, бувало, що вбивав людей з двірні, – все сходило з рук. Самі слуги не мали поняття, щоб воно могло бути інакше та не ображалися биттям та каліцтвом: «за всякім тичком нє угоняєшься» – каже прислів’я; рабові було все одно, справедливо чи несправедливо його били: пан знайде провину, коли захоче вдарити, казали вони.

(теж там, с. 164)

В народі биття вважалося навіть конструктивним. Заглянемо, хоч би до прислів’їв – цього «кладєзя народной мудрості». Там, крім отого основного, так би мовити, «руководящєго і направляющєго» – «сіла єсть – ума нє надо», знайдемо й ще чимало цікавого, як от: «кнут нє мука, а впрєдь наука», або «нєт скорєє, как кулаком по шєє»…

Не дарма ж один французький автор іще на початку XX ст. простодухо визначив Росію, un pays de la cnoute et de la vodka – країну батога та горілки

На тлі цього постійного биття, московські люди переставали розрізняти рабський стан від вільного, та не цуралися холопства. Таке щось, як людська гідність, було в московському суспільстві річчю невідомою, майже ні для кого. Процитуємо вищезгаданого історика ще дещо далі:

Росіяни не цінували свободи та легко йшли у холопи. У XVII ст. дехто продавав себе за три карбованці на все життя. Отримавши гроші новий холоп звичайно пропивав їх та промотував, а потім полишався служити хазяїнові до смерті. Дехто ж, спокусившися грішми, продавав себе з дружиною, з дітьми та всім потомством. Іноді ж ті, хто брали гроші, закладали кредиторові синів та дочок, та діти жили у неволі за батьків.

(теж там, с. 165)

Все це – умови життя та соціальна структура – разом, – знаходили свого віддзеркалення у психіці людей; переходи від психіки пана до психіки раба, з ерозією будь-яких проміжних станів, та… садистично-мазохістичний комплекс: бо кожен мав змогу отримувати мазохістичну насолоду від знущань вищого, або садистичне захоплення від тиранства нижчих за себе. Найгірше було тим, у кого не було нижчих.

Саме гаму отих садистично-мазохістичних переживань – так майстерно описував у своїх романах Ф. Достоєвскій.

Підкреслимо, що роздвоєння психіки (пан – раб), ота, як сказав би фізик – структура мультивібратора, який знає лише два стабільних стани, – не оминула свого часу уваги дослідників. Чи не першим її чітко помітив німецький історик та філософ Йоган Готфрід Гердер (1744–1803), якому належать слова: «Росіянин, це раб, який пнеться стати деспотом». Додамо, що він, попри те, що Україна вже сто років, як входила до складу Росії, – розрізнював цивілізованих українців від диких московитів.

* * *

Але, було би неможливо закінчити подібний огляд імперської побутової культури не згадавши фундаментального російського вкладу до світової, загальнолюдської культури, – російського матюка. Бо, як цього хоч коротко не пригадати, нас можуть звинуватити в русофобії. Слова для позначення окремих частин людського тіла та певних дій з ними, як і старе слово «мать» – чи не перші в шерезі людських слів, – є по всіх мовах світу. Але, ще якихось сто років тому, вони не з’єднувалися у єдине поняття – «матюк» – ніде, у жодній мові, крім російської, де матюк відомий з першого дня існування Росії. Там це сполучення слів дитина засвоює ще перед тим, як навчається розмовляти, та це й дає привід думати, що мат – це суто російський винахід. Зауважимо, що й у нас в Україні матюк, ще в ті часи, коли тільки почав проникати до нас, – називався «москаль». Так тоді й казали: «От безсоромна людина – москаля пустив…»

На користь російського походження промовляє й те, що слабіші тюркські та мадярські відповідники матюка, – є кальками з російської.

На імперських соціальних сходинах (зверху вниз – холопів) ним традиційно користувалися зверху ж униз. Матюком чимало цікавився М. С. Салтиков-Щедрін, називаючи це мистецтво «мітіроґнозія» (в перекладі щось як «пізнання матерків»), та від нього ми довідуємося, що чи не рідше вживали його саме прості люди, раби. Та, й дійсно, – кого ж їм було матюкати, як під ними вже нікого не було? Зате вельми охоче вживали графи та князі. Матюк складав, схоже, обов’язкову частину лексики можних за царських часів Першої та Другої імперій та був сповна засвоєний номенклатурою Третьої імперії – СССР. Складав чималу частину так званого «служєбного язика».

Питання про походження матюка – питання особливе та окреме, але доконаним фактом є те, що мат і лайки взагалі, часто вживані та з цієї причини абсолютно девальвовані, – є природною мовною стихією імперського інтер-люмпена, основою його культури. Це видається цілком природно, оскільки інтер-люмпенові чужі вищі інтереси, які власне, й відокремлюють людину від інших представників земної фауни, а мат і всяка інша лайка – є нижчий, сміттєвий шар мови. А подібне, як відомо, має властивість тягнутися до подібного: сміття людське – до сміття мовного. Нашестя, наприклад, в сучасному американському кіно брудної лайки, з приводу чи без приводу, – є безпомилковою ознакою люмпенізації суспільства: однозначною як вирішальною.

Сьогодні ведеться широка кампанія по легалізації російського матюка, охрещеного евфемізмами «нєформальной ілі інвєктівной лєксікі»; плідно запроваджено до художньої літератури й театру, на черзі преса і телебачення.

На цьому бадьорому, а головне – сучасному тлі, вже починає відчутно колоти око щось, як наступне:

Моє виховання в цей період мого життя було жахливе. Вигнаний зі задушливої кімнати, а потім навіть закутка, де ми тулилися, на вулицю, я шатався цілими днями на дворі. Перші асонанси мови повідомлялися мені у вигляді такої порнологічної нісенітниці, що жодні сторінки хоча би «Живой Старины» не в стані були би все це надрукувати. Порно-копро-логічна «словєсность» вживалася нами до всіх християнських імен, до прізвищ, до всього, так, що коли я з’явився 1893 в середовище відносно більш пристойних елементів гімназичного пансіонату, я справив погане враження навіть на учнів.

(В. М. Алексеев, Наука о Востоке, Москва, 1982, с, 266)

Потрібне деяке пояснення. Цитована книга, це й деякі особисті спогади академіка В. М. Алексєєва, фахівця з китайської культури та історії. Як бачимо з посилання на «Живую Старину», він вважає таке щось, як матюк – чимось застарілим, що уходить до минулого. Чи варто стверджувати, що він глибоко помилявся? Сьогодні, коли Росія тоннами експортує цілі лексикони та енциклопедії мата, а він гуляє російськомовними засобами інформації, – така позиція видається абсолютно застарілою.

Так ми ознайомилися, хоч і в досить загальних рисах із тим, що являла собою Російська імперія, в основному – Перша, але у наступних двох все описане вище буде тільки досконалитись, як ми тут коротко простежили на прикладі російського матюка. Ознайомились ми й з тим, на яких засадах вона була побудована; а ними були три: рабство, аґресія та ґеноцид. Ці три основи теж, будуть розвиватись і досконалитись, але нікуди не зникнуть.

А це й є саме те, чого слід уникати людському суспільству; та саме те, на чому не можна будувати: ніколи й нічого.

Для українського народу потрапити в таке щось – означало зупинку історії, більше, як на дві сотні років. Зупинку першу, але не останню: всього їх буде три.

* * *

Читач, що надумає ознайомитись із нашою версією української історії, мимоволі наштовхнеться й на так само незаперечні матеріали з історії Росії. Це є цілком природно, бо майже три століття нашої історії, то є історія російської окупації України. Таке не є, навіть рекордом, бо маврська окупація Еспанії покінчилась повністю лише через сім століть. Вони будуть по необхідності різними, ці матеріали, але в чомусь і схожими, та не можна буде оминути питання: куди все це йде, до чого веде історичний розвиток цієї країни?

З цієї нагоди наведемо деякі, певною мірою рівнобіжні події, розділені проміжком часу у чверть тисячоліття; наведемо доволі цікаве посилання:

У той же час в Україні почались повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщіницях 1761–1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстання в Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легально добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-х років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своіх і внутрі зємлі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки.

(Н. Полонська-Василенко, Історія України, Київ, 1995, т. 2, с. 271)

Нагадаємо, що на ті часи (XVIII ст.) – ще не говорили і не писали про щось таке, як світова, або європейська, – спільнота. Але, як же кривий канцлер цариці піклується про добру опінію європейських держав! Розуміє, що вживати військову силу проти «своїх» та ще й у самій країні, – не гідно великої держави.

Потім, спочатку президент-«дємократ» Б. Єльцін, а потім його наступник (ґеноцидом у Чечні) будуть зневажати оту «Світову спільноту». А та буде потихеньку утиратись і продовжувати: позичати, позичати… Позичати не на що-небудь, а на подальше озброєння Росії та на остаточний ґеноцид чеченського народу. Так змінюються часи і ми змінюємося з ними.