2. Київська Русь

2. Київська Русь

Назва «Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь». Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські «рес», «рекс» або ґерманське «райх». На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу «руська земля», але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь «руський нарід». Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?

Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:

Різноплеменне населення, що займало весь цей терен, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави (так, саме так і пишеться: Русского государства, О. Б.). Але ця Російська держава іще не була державою російського народу, оскільки ще не існувало самого цього народу: до половини XI ст. були готові тільки етнографічні елементи, із яких потім довгим та важким процесом виробиться російська народність.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 163)

Бачите, які дивні справи; народу ще й близько не було, а держава цього народу, – вже була!

Чому саме воно туди («до складу») увійшло, автор не пояснює, логіка йому не надто знайома. Поґотів, про Гунський каганат він зеленого поняття не має. А тому дещо, пов’язане з цим, – пояснює на власний розсуд, наприклад:

… наші князі під хозарським впливом любили величатися «каганами».

(теж там)

Або таке щось:

Російський (! О. Б.) митрополит Іларіон, що писав у половині XI ст. похвальне слово Володимирові Святому дає навіть цьому князеві хозарський титул кагана.

(теж там)

Як бачимо, для цього автора, втім – як і для інших, каган, – то радше якась екзотика, назва, займана у хозарів.

Про ці часи й насправді, важко сказати щось певне та визначене, поґотів, вони сприймаються й сучасними істориками стисло за літописом Нестора: однак – маємо й приємне виключення. Прониклива Олександра Єфіменко (1848–1918), – єдиною здогадалася про загальну структуру каганату Олегових часів, і було би несправедливо про це не пригадати:

Іще важливішим є для нас те, що у першому літописі пригадуються князі, які не мають нічого спільного з так званими князями Рюрикова дому: в угоді Олега з греками говориться про світлих князів, котрі сидять під Олегом; у розповіді про помсту Ольги пригадуються князі деревлянські. Князі ці, свідчать згадувані угоди, сидять по містах, а міста утворюють, ясна річ, центри племенних теренів: на теренах сіверян були міста Чернігів і Любеч, у полян, окрім Києва – Вишгород і Витичів, у деревлян – Турів і Коростень. Міста могли виникнути тільки зусиллями великого теренового союзу, а значить їх поява передбачає певну, хоча би й початкову організацію політичного характеру.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Киев, 1990, вперше, Санкт-Пб, 1906, с.30)

Але, не так воно просто було, можливо, й з отим каганатом; принаймні – тоді.

У записах того часу конунга Гельґі Убивцю Асгольда (882–912), називають «Ольгов-когань», але – чи ж слушно й це? Бо, його утвердження при владі в Києві пов’язується, тільки-єдино, з убивством попередника, конунга Асгольда. Про якісь там формальності виборів, – ми не чуємо. Отже, продовжувати називати очолювану ним державу каганатом, – нема й особливих підстав. Хоча, підкреслимо це, так само нема великих підстав покладатись на свідоцтва «першого літописця», людини, як ми це вичерпно виявили, неправдивої та невігласної.

Не можна виключати й того, що саме Асгольд був останнім легітимним каганом (862–882). А Гельґі, убивши його, став просто засновником чергового норманського королівства; стисло подібного до тих, що виникали на той час на теренах Англії та Франції. Це не є якийсь там норманізм, з тієї простої причини, що норманізм передбачає чужий прихід, а Україна та Київ – іще з давніх давен були пов’язані зі Скандинавією спільною (ґотською) мовою та культурою. Поґотів і літописець пише: «и беша у него словени и варяги, и прочие, прозвашеся русью».

Олег не сидів у Києві а, як твердить літописець, того ж таки 882, навіть не укріпивши влади у Києві, виправився на північ: воювати варягів, чудь, словенів, мерю, весю та кривічів; та навіть узяв Смоленськ. Трошки тут воно не збігається, бо словени, варяги та русь були з ним (за літописом) і раніше, але… А, до того, де чудь, де кривічі, а де меря та веся, однак, – ліпшого джерела не маємо. Вже потім, наступного 883 – він підкоряє ближчих деревлян та сіверян (884); а далі, ще через рік – приєднав і радимічів. Пише літописець, що року 898 повз Київ пройшли угри (оті, під везером Алмошем), але про якісь дії проти них – не пригадує. У першій мадярскій хрониці, «Ґеста Гунгарорум», – про це теж пригадується, але… Там «дентю-модьєр» – донські мадяри, вийшли зі своєї батьківщини року 884, то що ж вони – цілих 14 років мандрували до Києва? До того, пригадується у хроніці про облогу Києва мадярами та наступний мир, із данинами. Про все це в нашому літописі – глухо.

Потім наступає рік 903 та Олег оженює Ігора на Ользі. Нагадаємо, з того дня, як вони, Олег із малим Ігорем на руках, заявилися до Києва, – пройшло рівно 24 роки. Отже, – Ігор уже дорослий. Оженити – оженює, а престола, як це лічить регентові, – чомусь не віддає, ще одна загадка нашої історії.

На 907 припадає леґендарний похід Олега на греків, отой – із прибиттям щита «на вратах Царєграда», та з отима уславленими 2000 кораблів, вицупленими – схоже, з історії Ґотських воєн Амміана Марцелліана. Бо, чому ж тоді, поясніть мені, – тоді було їх рівно 2000, і тепер ті самі 2000? – співпадіння? Але, чому аж таке досконале? Та ще з наступним переставленням їх на колеса. Послів Олега, що пішли укладати мир із ромеями, звали: Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід; з них троє імен є гарантовано ґерманські, тобто – норманські, інші, правдоподібно, теж.

Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгівлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово «восвоясі» пише в різних місцях – на чотири різних способи.

* * *

Того ж 912 помирає «Ольгов-когань», та князем у Києві стає нарешті Ігор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.

Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Ігора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Ігор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.

Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Ігор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене «беш-ень» – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.

Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.

Ігор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:

«ихъ же (греків, О. Б.) емъше, овех растінаху, и другія же, сторожи поставьляюще, стрелами расстреляху; и изъламляху, опакы руце связавше, и гвозды железны посреде голов вбивахуть има.»

Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами «пустошили Тракії», – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Ігореві кораблі «грецьким вогнем», разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.

Честолюбство Ігора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по-перше, ромеї закріплюють своє право на «Корсунську землю» – Крим, де тепер, в жодному разі «да не имудь власти князи Рускыи». По-друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.

Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.

Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:

У переліку 25 послів нема жодного слов’янського імені; із 25 або 26 купців тільки одного або двох можна визнати слов’янами.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 165)

Що ж, цілком слушно…

Після поразки під Константинополем, дружина натякає Ігореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Ігор погоджується та виправляється до Іскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Ігор, великий князь київський, каже дружині: «Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю»; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.

Деревляни ж і сказали собі: «Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!» – та й убили.

Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Ігора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.

Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен «мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався».

Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Ігор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км по прямій від Києва) Іскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?

Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах «від Сяну до Дону», – нема вже й мови.

Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – «друттін», з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер… Тепер князь наймає собі дружину.

Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара-калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: «Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…» От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? І – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Ігора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – «имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша». Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: «елико же ратнии творять». Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.

Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.

Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, «професіоналів». Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків суспільства. З «нідренгів» або людей, що «погано впливають на інших». Та яких ніколи не приймали до вікінгівських «друттін».

Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).

Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш-енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.

Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги «улічамі», «радімічамі» та «вятічамі», та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?

Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквіту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.

Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.

Не надто помічали той Київ і у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.

Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.

На півночі – Новгородська республіка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста – колонії.

Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.

Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі «Історія України», Львів, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик І. Крип’якевич. Там він, на X ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П. Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.

Зауважимо, що найбільш брехлива (на наш погляд) совєцька «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – і та обмежується у своїх територіальних претензіях набагато меншим: тим, що було наведене спочатку з «Історії України» П. Р. Магочі.

На другій мапі (с. 511), з Володимирових часів, І. Крип’якевич теж включає до його держави й степи півдня, геть забуваючи про те, що сам Володимир «ставіл городи по Росі», зміцнюючи кордон зі степом; який дійде моря тільки за литовських кунігасів. На превеликий жаль, усе це дурство було увічнене ще й у тритомному виданні «Української Загальної Енциклопедії», Львів, 1930–1935.

Всі ці брутальні перебільшення – є суті та незаперечні нісенітниці, походження яких є, принаймні, очевидно. Джерелом їх були не лише одвічно розпалене шовіністичне себелюбство, але й практичні міркування. Бо, «довівши», що якісь землі у минулому були, хоч рік – а «наші», – можна висувати на них імперіалістичні претензії завжди. Так постійно робила Росія, у котрої, як відомо, – нема й не було й п’яді власної землі.

Четвертим та заключним пунктом слід поставити відсутність політичного мислення, яке з’являється, нарешті, тільки у Ярослава, – попередники мудрого князя – цілком вільні від нього.

Гунський каганат міг протиставитись обом Римам тільки спираючись на надійне запліччя Великого Степу – Дешт-и-Кипчак. Контури майбутнього падіння почали чітко окреслюватись іще за аварів, які винесли зі сходу ворожнечу з тюрками, господарями Кипчацького степу. А втрата Леведії на користь Хозарату, незабаром після війни 610–629, привела у залежність від нього й Правобережну Україну, разом із Києвом.

Аналізуючи, навіть поверхово, подальший хід подій, легко помітити, що княжий Київ – просто не мав історичних перспектив із тією політикою, яку проводив. Він опирався тим, на кого повинен був спиратись, – кочовим потугам степу, та розглядав Візантію, як те, що – в разі успіху – можна пограбувати, та забезпечитись на якийсь час. Не в стані, одночасно, організувати належного спротиву її експансії, зробивши, за недолугого Володимира, навіть вирішальний крок назустріч імперії – прийнявши її віру державною, – Княжий Київ був засуджений історією, та якби й не прийшли монголи, все одно зник би з політичної мапи Європи. Щось розумівся на цьому один Ярослав, та міг би й мати успіх, якби за ним прийшов до влади хтось йому рівний, але так – не сталося.

У зв’язку з цим привертає увагу й загальний короткий вік Київської держави. Від приходу Олега та до смерті Ярослава – проходить всього 172 роки, встигає змінитись усього тільки шестеро правителів. Подальша агонія, аж до зловісного 1240, – протягнеться на 14 років більше. У Гунському каганаті, нагадаємо, від Белембера до Бояна, – пройшло 229 років, та він не закінчив Бояном.

Але, як же нам тепер розцінювати княжий Київ? – як появу та розквіт української державності, яку підкосили 1240 злі монголи? – далебі… То була, всього тільки, спроба відродити колишню великодержавність. Але, спроба з нікчемними засобами та політично приречена заздалегідь; можливо – й так.