2. Старіші корені. Велика Кимерія

2. Старіші корені. Велика Кимерія

Відомості з минулого постачає нам археологія, розкопуючи те, що полишилося від отого минулого, чи не в прямому сенсі слова. Чимало своїх набутків має вона із розкопів поховань. Старішими з них є поховання «катакомбної культури», що замінюються похованнями «зрубної культури», яка починається на теренах України десь 4–5 тисяч років тому; або 2–3 тисячі років перед нашою ерою (п. н. е.).

Звідки ми знаємо вік археологічної знахідки? Колись це було цілою проблемою, та – не тепер. Зараз все це робиться з досить високою точністю, радіовуглецевим методом. Хоч так можна визначати вік залишків лише орґанічного походження (див. Доп. 2).

Отже, це були дуже, дуже старі часи. Не було іще імперії хеттів, кретомінойської культури, а в Єгипті тільки починалося Середнє царство, іще не побудовано незрівняних храмів Карнаку; пройдуть сотні років, поки у Вавілоні будуть проголошені закони Хамурапі.

Хто були ці люди зрубної культури, що ховали своїх померлих у тих зрубах, подібних домівкам? – цього ми теж певно не знаємо. Але, наша мова зберегла пам’ять і про це у слові «домовина», яке походить від того ж кореня, що й слово «дім». Воно й досі нагадує нам про ті зруби. Слово «труна» – то вже пізнішого походження, скитське (ґотське). Віддзеркалює деяку зміну похоронних звичаїв, пов’язану, можливо, зі змінами в етносі. Є й інші, дуже старі слова, наприклад, «багаття», про яке ми вже згадували. Воно має, схоже, спільного кореня зі словом «багатство» та є, можливо, із тих часів, коли й власний вогонь був багатством первісної людини. А то вже часи, воістину, незапам’ятні.

Від них же, схоже, тягнеться до нас і слово «тулятись». Сучасний фінський словник містить слова «тулема» – прихід, та «тулі» – вогонь. Теж, мабуть, таке щось – дуже давнє. Можливо, що колись «тулятися» – означало просто приходити на вогник. Люди, що були тут на той час і полишили нам це слово, зтикалися, виходить, із фінськими народами, які, можливо, жили у нас перед тим; або, принаймні, жили значно ближче до нас, ніж потім.

Усе це є цікаві дрібностки, не більше. Але, накопичення такого матерілу та його правильне подальше осмислення – здатні змінювати, часом, наші погляди на минуле.

Отже, зараз можна твердити досить певно, що ті люди були індоєвропейцями та належали до народів балтицької групи, від яких насьогодні полишились тільки латиші та литвини (В. Суслопара). Про невірогідну широкість розселення цих народів у ті часи – дає достатнє уявлення певна подібність сучасної литовської мови до латини на заході або до індійського санскриту на сході. Отже, вони були балти, «балтаі» – білі, світлі (лит.). Балтицькою, так само, є основа нашої української мови (та, загалом, інших слов’янських мов) та значна частина її лексики (словного запасу). Десь біля семи сотен коренів слів, що поріднюють нашу мову із сучасною литовською (а скільки ж прошло часу!), – переконливо свідчать, що й ці люди не зникли без сліду, що ми є їх прямими нащадками.

Греки Еллади, що з’явилися в Європі значно пізніше, називали цих людей, своїх сусідів та попередників, – пеласгами та лелегами. Останні, щоправда, якось хутко зникли з історії; та – за досить цікавою леґендою (див. Доп. 3). Мабуть саме з тих пір в Україні вважається великим гріхом убити журавля або чорногуза. Але, пеласги… То вже є цілком історичні люди, яких в Елладі вважали навіть першими людьми на землі, та збірка «Грецькі міти» Роберта Ґрейвза (1958) починається саме «Пеласгічним мітом про створення світу». Греки Еллади згадують пеласгів як відважних мореплавців та кіннотників, перших у світі хліборобів та добрих пастурів.

До цих же людей, балтів, яких греки називали потім кимеріянами, належить, можливо, славетна Трипільська культура, чи не старіша в Європі, залишки якої вперше відкрив наш видатний учений Вікентій Хвойка (див. Доп. 4). Він був чехом, але прожив більшу частину життя в Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Він їй добре й прислужився, відкривши нашу велику древню культуру. На ті часи вона була обмежена його знахідками у Києві та Трипіллі, але пізніші дослідження показали всю розлеглість древньої Кимерії. Знахідки її культури протягуються від Дона, включають Крим із його Боспором Кимерійським (Керченська протока) та всю Україну. На захід і на південь ця культура сягала Чехії та Балкан. Тобто, зверніть увагу, теренів, які й зараз є слов’янські.

Ця обставина є важливою історично. Бо, як ті люди розмовляли балтицькими мовами, а всі слов’янські народи досі розмовляють схожими, то… значить вони більше нізвідки туди особливо не розселювалися, а тисячами років жили на своїх старих землях.

Кимеріяни були у своєму світі люди понад відомі, та полишили по собі спогади навіть у Біблії – у постаті грізних «гимраім» (тобто – тих же «кимеріян»), у ламентах пророків. Отже, їх тодішні військові (правдоподібно – морські) походи – сягали берегів Ханаану. Мало не тими ж словами буде потім описувати вторгнення скитів пророк Ієремія.

Двох кимерійських воїнів ми бачимо зображеними на грецькому саркофазі з Клазомен, та краще один раз поглянути, ніж тричі почути.

Вони скачуть на баских конях, розмахуючи над головами своїми характерними бронзовими мечами, яких учені знаходили й в австрійському Гальштаті. Їх леза дуже подібні за формою до листа верби. Поруч них біжать, припадаючи на високих ногах, чи то два величезних собаки, чи то двоє вовків. Обидва кимеріяни у гострих шапках, схоже – не шоломах. Радше в’язаних ніж шитих. Такі й досі не вийшли з моди; від Скандинавії та по Румунію.

Вдома, в Україні, ці люди жили у хатах, які за технологією побудови не порізнювались від тих, що нам знайомі, глиняних, білених та з камишевою стріхою, хоч їх підмуровок та долівка виконувалися з опаленої глини, як і пічка та лави. Для важких робіт вони вживали волів, а кінь служив тільки для їзди верхи, – стара, неймовірно стара традиція кочових та кінних культур. Розводили свині та вівці. Вони полишили нам велику силу високохудожньої кераміки, яка вражає й досі. Її орнаменти та візерунки – як тільки не тлумачаться! – заключають у собі, ніби, у символічному вигляді, мало не всі космічні уявлення тих далеких людей. Що ж, може й так є; як тут важко певно щось твердити, то й з’являються різні сучасні фантазії на цю тему. Полишили вони й сліди, залишки, чи не старішіх у світі міст; численних та дивно, як на той час, – розлеглих.

Старі кимерійські городища було відкрито вже по війні, надійним шляхом аерофотозйомки. Вони були сплановані заздалегідь, на що указує правильність забудови, були великими то просторими. Часом займали (три тисячі років тому!) площу сучасних Риму або Парижа (Майданецьке городище).

За давніх часів міста були центрами торгівлі та ремісництва, та траплялися зрідка. Саме таким було скитсьме місто Гелон, десь на Ворсклі, про яке пише нам Геродот, та яке вразило його уяву так, що він навіть виміряв довжину його стін (десь 20–25 км) В античному світі таких розмірів сягне лише Рим, та й те, набагато пізніше, – більше, як півтисячоліття потім.

З яких причин закладалися та існували ці величезні міста Кимерії – ми не знаємо. Бо пізніша скитська Україна знала, хіба, Геродотів Гелон. А ще пізніша «Едда», хоч і згадує деінде про якісь міста «стадір», але конкретно про міста не свідчить. Ну, крім леґендарного Асґарду на Тереку, ясна річ. Чи, бува, знову незворотньо змінився триб життя цілої країни?

Часом можна почути з приводу цих міст і зовсім дивні думки. Мовляв, люди оброблювали землю навкруги цих міст, а років через десять коли вона вже дещо виснажувалась, – спалювали старе місто та будували нове, на новому місці. Раціонального тут усього й є те, що дійсно, такий звичай був у Ґерманів, – спалювати старі хати переселяючись на нове місце. Так робили ланґобарди, переселяючись до Італії, та франки, коли уходили з Ґерманії до Ґаллії. Значить, був такий звичай і у скитів. Чи був у балтів Кимерії? – можливо; скажімо так: міг бути. Але, є ще деякі міркування, які руйнують усю гіпотезу. Отже, кожні десять років – нове місто, добре. Але, як Кимерія проіснувала тисячу років (а вона існувала довше), то вона мала полишити від кожного такого міста, принаймні сто городищ, – чи бува, не забагато? Бо, не одне ж єдине місто мала Велика Кимерія… Що ж до спалення, то це могло бути пов’язане з приходом скитів. Бо, саме тоді на цю велику культуру чекало велике випробування.

Десь за сім століть п. н. е. до Украіни приходять з-за Дону, з південного сходу – нові народи… численні та войовничі, що установлюють свою домінацію. А для греків Кимерія перетворюється з того часу на Скитію. Бо ті прихідці назвали її Свитьюд, що їх мовою означало «Світлий люд». Вони були теж індо-європейцями, але правдоподібно вже ґерманського роду, – відомі потім, за нашої ери, – «світлі аси» «Едди», ґоти й алани.

Грецький історік Геродот (484–425 п. н. е.), що навідав нашу країну, привіз до Еллади леґенду про те, ніби кимеріяни, не в стані протиставитись скитам, – знялися з місця та й пішли собі геть, вимандрували на захід. Він пише:

Підчас наступу скитів, кимеріяни, маючи на увазі численність війська, що наближувалось, почали радитись між собою та опінії їх поділилися навпіл, а саме, на думку народу слід було піти та не піддавати себе небезпеці в боротьбі з численними військами, а царі пропонували боротись за батьківщину. Однак, ні нарід не забажав послухатися царів, ні царі народу; перший надумав піти без бою, віддавши рідну землю ворогові, а царі взяли за краще легти мертвими до рідної землі, а не бігти разом із народом….

Вони (царі) й поділилися навпіл та перебили одне одного, а далі, як пише Геродот:

Усіх царів, перебитих одне одним, кимерійський нарід поховав біля річки Тірас (Дністр) – їх могила видна й досі, а сам пішов із країни, так що скити, які вторглися – зайняли вже країну без населення.

От, така леґенда. Певно, може дехто так і вчинив, як тут описується, але далеко не всі. Та є, однак, іще балтицька основа нашої сучасної української мови. А це неодмінно свідчить про те, що балти – кимеріяни по скитах нікуди не поділися, не зникли. Бо, можна втратити власну мову, але полишити її комусь, пішовши геть – безумовно неможливо. А тоді й розмовляли би ми всі іншою мовою, радше якоюсь на зразок скандинавських. Тому що скити-ґермани, які розселилися по Україні поруч із балтами з VII ст. п. н. е., – полишили нашій мові ненабагато менше, ніж балти, – десь до чотирьох – п’яти сотен коренів. Таких в українській мові є значно більше, ніж у будь-якій слов’янській. Зауважимо, до цього, що й отого славетного кургану побіля Дністра, де ніби поховані останні кунігаси українських балтів, – теж і досі не знайдено.

Саме ця збережена до сьогодні гото–ґерманська лексика нашої мови, що потрапила до неї ще перед нашою ерою (на зразок стріхи, стежки або труни) – викликає й досі силу непорозумінь. Як зразок подібного сусідського невігластва, – наведемо таке посилання:

Але потім у відторгнутій Галичині, за австрійської підтрути, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами….

(А. И. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці «німецькі» слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.

Отже, у VII ст. п. н. е. минула зрубна, потім Трипільська або Кимерійська балтицька культура, – починає зазнавати могутніх впливів культури скитської – ґерманської, ґотської. Закінчується балтицька кимерійська епоха, що протривала не менше, як півтори тисячі років, та настає нова, скитська, балто-ґерманська, яка протриває іще тисячу років. Полишив нам Геродот, однак, і леґенду про походження скитів (див. Доп. 5).

Ґоти були на початку кочовиками, але переходили на осілий триб життя вже за часів Геродота. Алани продовжували кочувати аж до прийняття християнства.

На відміну від балтицької Кимерії-України, яка покінчилась із бронзовою епохою, балто-ґерманська Скитія-Україна вступає до епохи заліза. Отой, другий з них, творців «наукі наук», – Енґельс, що так совався зі своєю виссаною з пальця «воєнной дємократієй», – надавав цій події непропорційно великого значення:

Людині стало слугувати залізо, останній та найважливіший вид сировини, з тих, що відігравали революційну роль в історії…

Насправді революційним було відкриття металів взагалі, зокрема бронзи; перехід до заліза був, якоюсь мірою, – вторинним. Але греки (наприклад – Елланікос із Мітілени) впевнено твердили, навіть, що це саме скити винайшли залізо та засоби його обробки. Можливо, це так, та скити дійсно майстерно виготовляли сталеву зброю. В ті часи все ґотське, – зброя, коні, доблесть, – вважалося першим у світі, найкращим. Не випадково англійське «ґуд» або німецьке «ґуте» – добрий, походять обидва, правдоподібно, від старого прикметника «ґотське». Мабуть насправді великим був той нарід, що дав таке слово аж кільком мовам. Серце ґерманського світу століттями билося тоді на Дніпрі.

Українські ґоти згодом заселили Скандинавію, а вдома почали зливатися з балтами в один нарід – основу майбутньої єдиної нації. То вони полишили нам силу скитського золота у похованнях своїх конунгів. Золота, яке є тепер гордістю чужих музеїв.

Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.

Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.

* * *

Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів «Слова о полку Ігореве» (датується 1187): «Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…» Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині XIII ст., писав, що «мова цих людей – тевтонська»; тобто – ґерманська.

Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгівельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.

Про могутність тодішньої Скитії-України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготів, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не «звільнити», то «добровільно приєднати» до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Іран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт-и-Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Індії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.

Ця епоха дещо завершується на тому, що десь за два століття п. н. е. зі сходу приходить в Україну нова група угро-тюркських народів – так звані сармати. То була теж, купа поріднених народів: предки сучасних мадярів, гуни, авари тощо. Люди, які провіщують епоху тюрків у Великому Степові. Саме гуни та лише почасти авари – стануть згодом, уже за нашої ери, третьою та останньою складовою нашого етносу.

Вони теж полишили багаті сліди в нашій лексиці. Можна налічити щось до двох сотен слів, спільних зі сучасною мадярською мовою та кілька сотен тюркських коренів, більшість яких принесена, правдоподібно, гунами.

Не меншим був величезний вклад цих народів у городництво: бахчеві культури, разом із усією термінологією та назвами. Вони ж принесли до нас такі чудові культури, як квасоля та перець.