1. Нова політика

1. Нова політика

Більш-менш очевидна поразка Других Визвольних Змагань, розуміння того, що соціалістичні упередження зіграли у цих змаганнях роль імперського троянського коня, – призводить до появи нового підходу, нових ідей: до становлення нового українського націоналізму на екзилі, за межами порабленої та спаплюженої більшовиками України.

Початком його стало створення в липні 1920 УВО (Української Військовоі Організації). Душею справи став герой Других Визвольних Змагань, досвідчений полковник УСС Євген Коновалець, що спирався теж переважно на людей з колишніх УСС, що зарекомендували себе. Оскільки українці знову опинилися під загарбниками, частково під Польщею, частково під Москвою, були прийняті досить очевидні організаційні принципи, які можна звести до кількох:

1. Організація має бути підпільно-революційною і військовою.

2. Опиратися на власні сили, ні від кого не залежати та нікому не підкорятися.

3. Непримиренно протистояти москвофільству (як і полонофільству), що так перепсувало визвольні змагання в минулому; призвело до їх чергової невдачі. Отже, спиратися, тільки й виключно, – на український націоналізм.

Це був тотальний відхід від минулих угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка. Повернення до дієвого націоналізму Д. Донцова, В. Липинського та М. Міхновського.

Дійсно, було визнано та визначено, після прискіпливого політичного аналізу ті загальні причини, які привели до провалу Других Визвольних Змагань. Це, крім загального кунктаторства та нерішучості, – були наступні помилки:

1. Стала оглядка на Москву, наслідки невикоріненого москвофільства. Якого мало було на Заході, в ЗУНР, але вистачало на Сході, в УНР.

Адже, навіть після отого IV Універсалу, як же сміливого! – остаточне вирішення питання про волю або неволю України, покладалося на якісь там Установчі Збори.

2. Соціалістично-пацифістична маячня та демагогія винниченківського зразку та чи не повне нехтування національними збройними силами.

Слід зауважити, що політично незріла Україна 1917 пала жертвою імперського підступу, хоч і небаченого ще в історії: «тєпєр ми соціалісти – ви соціалісти, – давайте объєдіняться!» Приблизно так само як тепер, по 1991: «ми дємократи – ви дємократи, – давайтє объєдіняться!»

Отже, саме ці дві тези мають бути прийняті на озброєння:

1. Ні від кого не залежна, суверенна та соборна Україна;

2. Нічим не стримувана збройна боротьба для досягнення цієї мети.

Вони є неспірними особистими досягненнями Миколи Міхновського.

Він приклав свого часу і чимало власних зусиль для організації українських військових частин, але марно, бо:

Нігілістичне ставлення до власної регулярної армії, надія на те, що у «крайньому випадку» народ сам збереться в «народну міліцію», характеризували тогочасні військово-політичні погляди соціалістичної демократії в Україні, представники якої очолювали УНР. Про це, зокрема, свідчать висловлювання М. Грушевського, котрий називав агітацію М. Міхновського за українське військо «націонал-фашистською»: «Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо… Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв із агітації Міхновського, змусили наших товарішів із Центральної Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’язкам впливи Ц. Ради».

(Цит. за В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральноі Ради, Київ, 1998, с. 132–133).

З цього посилання, за авторітетним свідоцтвом голови УНР, ми можемо чітко зрозуміти: в чому вбачала свою основну місію ота ЦР. Пильно стежити за тими небагатьма людьми, що намагалися дійсно щось зробити для України, та… «протиставляти впливи»; як звичайно – негативні. Сам М. Грушевський, принаймні, ніколи жодної «каші» не заварив, хоч у просо своєчасно сховався: та… не допомогло воно йому, сердешному, оте просо… «націонал-фашистська» (агітація), – це ж треба!

Найбільше роздратування М. Грушевського викликали, мабуть, ще давно складені Міхновським «Десять заповітів Української національної партії (УНП), а зокрема, – три з них:

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайд.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомогай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

Цих заповітів – і сьогодні важко недооцінити. Вони – так, є досить рішучі, але у світі тих титанічних зусиль, які робили наші сусіди, аби зробити Україну – Україною не для українців, – будуть справедливі завжди. У цьому й є вона, непорівняна заслуга М. Міхновського, що він із самого початку відкинув геть усі дурні сентименти щодо спадкових ворогів України. Повернув від соціалістичної маячні про «інтєрнаціональноє братство» – до реального життя, до вихідного штандпункту ще Т. Шевченка – геть з отими: «раби, підніжки, грязь Москви…» Проголосив усе те, неминуче, що було так не до вподоби саме безхребетному Грушевському…

Той час в Україні, так само як наш, був позначений спалахом партієтворення. Цьому сприяли дві причини. По-перше, низька дієвість партій, пов’язана, насамперед, із недосконалістю (або й відсутністю) належної інфраструктури. По-друге, свідома діяльність на розкол з боку імплантованої до всіх партій московської агентури. Незадоволений дієвістю УНП, Міхновський створює нову партію – УДХП (Українську Демократичну Хліборобську Партію) влітку 1917. Ця партія потім підтримає гетьманський переворот, якого не схвалить зате М. Міхновський. Він ставиться з великою підозрою до проросійських симпатій гетьмана, а коли той в кінці проголошує федерацію з Росією, хоч і не більшовицькою, – починає готувати протигетьманське повстання. Але, розстріл патріотичного полковника П. Болбочана, – остаточно сварить Міхновського із Директорією.

Зауважимо, що згодом у 1919, стихійний рух, очолюваний отаманом М. Григор’євим, у своїх закликах та відозвах широко використовує націоналістичну спадщину М. Міхновського.

М. Міхновський відходить від політичної діяльності, та не маючи змоги виемігрувати, – живе у Києві. Його заарештовує ГПУ, потім – відпускає, вирішуючи з якихось власних міркувань, що ліпше інсценізувати самогубство 3.05.1924; знову, як звичайно, гранично примітивна робота: такі люди з собою не покінчують, панове злочинці проти людства…

На зміну М. Міхновському приходить велика постать Дмитра Донцова (1883–1973), письменника й мислителя, теоретика українського націоналізму. Він учився у Петербурзькому університеті (1900–1905), коли в кінці був заарештований за членство в РУП. Там вирішальне значення мала для формування його націоналістичного світогляду саме брошура «Соборна Україна» М. Міхновського. У своєму підсумковому творі «Націоналізм», 1926, він напише про неї так: «ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний».

Року 1907 Д. Донцову випадає можливість виїхати до Галичини, та на Україну він повернеться тепер лише на період революції. Сподобившись, навіть, короткий час бути міністром підчас гетьманату.

Його першою великою справою стане активна участь у підготовці з військово-полонених, – національно-свідомих бійців УСС; що й буде увінчане повним успіхом.

У Галичині після революції він веде активну журналістську діяльність, редагує спочатку «Львівський науковий вісник» (1922–1932), а потім «Вісник» (1933–1939). Розробляє на їх сторінках теорію українського націоналізму. Але, час іде та 1939 Галичина з польської колонії перетворюється на колонію російського імперіалізму. Донцов своєчасно тікає від совєцької окупації (він обов’язково був би знищений) до Канади; де (1948–1953) викладає в Монреальському університеті. Одночасно продовжуючи справу свого життя – розробку системи творчого українського націоналізму. Деякі попередні підсумки цьому він підвів у творі «Націоналізм», 1926.

Він протиставляє дієвий націоналізм М. Міхновського – провінційному та хуторянському «автономізму» драгоманових і грушевських, який іменує «провансальством». На відміну від нього, налаштованого на вижебрачення куцої «автономії», справжній націоналізм повинен мати волю, прагнення до влади, панування. Але, не тільки, бо це прагнення повинно підпиратися ще прагненням до боротьби; свідомістю того, що тільки вона, безкомпромісна боротьба, – є в стані змінити на краще обличчя світу.

Цей, мало відомий широкому загалові термін – «провансальство», – потребує певного пояснення, та потрібно тут звернутися до історії Франції, південна частина якої й є отим Провансом.

В першому тисячолітті н. е., коли римську Галлію 375 поділили біженці з України, готи й алани на півдні та франки на півночі, вона поділилася істотно, бо, на відміну від готів та аланів, – франки далеко не передували у культурному відношенні. Північ і південь стало ворогували, як то здавна бувало у германських народів, та останнім великим порахунком був, хіба, погром (1307–1314) ордена тамплієрів, який базувався переважно в Провансі. А ця країна мала, часом, вирішальне культурне значення для всієї Європи: звідси вийшла поезія трубадурів, лицарський роман, звідси тріумфально пішла Європою так звана готична архітектура, чи не вище досягнення в цій галузі.

Прованс передував у культурі Франції, аж до минулого сторіччя, існувала провансальська література окремою провансальською мовою, але… Провансальський сепаратизм безжально викорінювався, центральним урядом була заборонена, врешті, провансальська мова, та це й вирішило все, попри щирі культурно-автономічні зусилля самих провансальців. Бо вони вже не розуміли, що культурна незалежність забезпечується тільки політичною, а ця остання – шкода, повинна бути окроплена кров’ю гнобителів (ну, і своєю, зрозуміло). Подібність до історії України – разюча, та її й помітив гострим оком наш великий мислитель, влучно охрестивши оті недолугі та надмір інтелігентні побивання щодо автономії – «провансальством».

Неуникненою полишається при цьому постійна вищість загального над окремим, примат інтересів нації над інтересами окремої людини. Бо сума окремих людей – то сума окремих людей і не більше. А нація – суб’єкт міжнародного права, це є те, що дає можливість існування народові, а значить – кожній окремій людині. Бо, права окремої людини в стані гарантувати та забезпечити тільки держава, вища соціальна структура народу; а держави, у свою чергу, бувають тільки національними. Адже, саме для них, націй, передбачене у міжнародному законодавстві – «право на самовизначення»; яке й дає змогу побудувати власну державу. Втім, не забудемо, що до документів ООН – право націй на самовизначення було включене тільки 1948; хоч де факто існувало й раніше.

Нам сьогодні набалакують, що ніби-то національна ідея не спрацювала (а, де ж це, дозвольте узнати, вона у нас досі могла спрацювати?), а тому… Потрібно бути без нації, не з «українським народом», а – ба, з «народом України» (географія ставиться понад нацією) та створювати якісь новації: «політичну націю» на кшталт створених зі строкатого емігрантського наброду, як десь на Кюрасао або ж Тринідаді; чи то якесь там невідоме «громадянське суспільство», наче мислиме суспільство без громадянства. Чого тільки не вдієш, за що не вхописся, аби повернути назад колесо історії; не сушити собі голови, а виконувати команди з Москви. Але, все це, як і давно виплюнута всіма соціалістична жуйка – є покидьки з минулого, зі смітнику історії, – запрограмоване банкрутство. Послухаємо краще, що з цього приводу пише наш великий класик:

Для провансальців – одинока реальність кожний поодинокий громадянин у суспільстві з його буденними потребами. Нація була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерацій – не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення – ні держави, ні правлячої верстви.

(Д. Донцов, Націоналізм, 1926, с. 103).

Нам національна незалежність, врешті-решт (якщо забути про століття боротьби за неї) – ніби мимохідь у руки впала, – то ви ж подивіться, як чиновники минулого прагнуть її скоріше позбавитись! Їм національна держава потрібна? – хабарі їм потрібні.

З належним піететом ставиться Д. Донцов і до таких феноменів духу, як романтизм, фанатизм та… нетолерантність (або – «аморальність»). Всі ці елементи національної ідеї обов’язково мають бути, бо… Нецікаво жити без романтизму, певного комплексу ідеальних сподівань. Аби бути притягальною, – ідея має бути романтичною. Фанатизм, не доведений – ясна річ, до масштабів мономанії, але на міру звичайного захоплення ідеєю – теж необхідний, заради успішного втілення її до життя. А, нетолерантність – хіба це добре? – адже, ми наче звикли до зворотнього. Так, безумовно. Якийсь захист від чужого – обов’язково має бути, бо без цього – відкидання чужого, – ми станемо його рабами. Неможливо буде зберігти своє.

А, це останнє є поготів потрібне, з огляду на те, що дотеперішня цивілізована толерантність нашого народу до всього чужинецького – межувала з повною байдужістю.

Романтизм – то добра річ, але він є функцією суспільного стану. В сучасному світі не є популярним та хутко заникає. Романтизм є необхідною складовою війни, без нього не буває героїзму, а бувають самі воєнні злочини. Мабуть тому у світі, де ще був романтизм, – так непопулярні були брудні війни. Ринкова економіка не сприяє романтизмові, особливо розвинена: коли менша частина нації щось там продукує, а більша або сидить по конторах, або продає чи подає щось одне одному. Цей вплив добре простежується в часі. Сполучені Штати непогано воювали ще у Другій світовій, але вже у В’єтнамі… Дуже там, бачите, великі були втрати, хоч половина з тих, що загинули сама переколошкала себе внаслідок необережного поводження з технікою.

А ще значно пізніше, коли американці надумали були замирювати Сомалі, – досить було когось там убити – і вся потужна армада, з танками та авіаносцями, – забралася геть. Не сприяє романтичним схильностям і гапитись на будь-що, хоч на екран ТБ, а хоч і на якесь «шоу». Часом дає добрий грунт для культивування романтизму національна історія, зокрема така, як наша: хоч би й історія УПА. Особливо, коли це сполучується з вихованням молоді у напіввійськових організаціях. Саме за роки незалежності ми маємо кілька незворотньо втрачених для нації поколінь.

Корені такої, не будемо лицемірити, – офіційної боягузливості західного суспільства, тягнуться ще з часів Першої світової. Її позиційний характер та великі втрати – породили такі геніальні твори осудження, деромантизації війни, як от «На західному фронті без змін» – Еріха Марія Ремарка, або «Жовтий хрест» Анджея Струга. Але, був ще геніальний останній романтик Європи – Ернст Юнгер, який настійно нагадав нам, що часом і високих цілей не досягти без війни, без убивств і людської крові. А останнім романтиком Америки був, мабуть, безсмертний Роберт Говард, автор відомого «Конана з Кимерії». З цього приводу не забудемо, що це наша Україна була понад тисячу років Великою Кимерією; іншою в історії не було.

На жаль – вони так і полишилися самотніми. Хоча, ніби, кожному має бути ясним, що й найбільше суспільство пацифістів – безсиле проти ницої купки терористів-камікадзе, озброєних романтизмом та фанатизмом. Вони здатні за лічені години поставити його на коліна. Але, що поробиш, як ні романтизм, ні фанатизм, – не мають ціни на ринку… а ринкова економіка, це ж усі знають – найпередовіша.

Фанатиків, зауважимо, людству вистачало в минулому, нема браку, здається, й тепер, однак у XX ст. чи не всі вони перемістилися зі сфери позитивної діяльності, до, так би мовити, – сфери діяльності негативної.

Але, фанатизм може бути ірраціональним, стихійним, несвідомим, а може бути свідомим, раціональним – розумінням величі поставленої цілі. Та, не тільки, а ще й умінням поставити на службу її досягненню, – всіх наявних засобів; не тільки присвятити досягненню мети власне життя, але й мобілізувати, заангажувати на це якомога більше інших людей.

Думається таке щось теж можна до певного ступеню виховувати.

Але, перейдемо до іншого. Нація існує в оточенні інших націй, та ота нетолерантність до чужого саме про це нам і нагадала. До них ми мусимо ставитись і не порушуючи їх життєвих вимог, і не даючи утискувати власні. З цього виникають певні обмеження на можливості національної ідеі. Зокрема таке просте, як примат зовнішньої політики над внутрішньою.

Далі, є ще таке загальне поняття, як розвиток цивілізації, поступ людства, – як із ним? – очевидно, що як національна ідея не працюватиме одночасно на загальний поступ, – вона є приречена.

До того, Україна є невід’ємною частиною Європи, а її культура, на відміну від культури московської, – є культура європейська. Отже треба подумати про ще одне, аби голос України не дисонував би у європейському хорі. А значить, потрібна й певна міра узгодженості української національної ідеї – з національними ідеями інших європейських народів.

* * *

Дмитро Донцов ніколи не ототожнював націю з народом, розуміючи носієм національної свідомості його еліту. Але, в сучасному суспільстві ідеалом вважається демократія з її загальним виборчим правом. До цього нагадаємо, що в суспільстві наших предків, хоч кимеріян, хоч скитів або гунів, – воно ніколи не бувало загальним. Однак, у сучасному суспільстві демократія вважається найкращим устроєм, та всі інші не надто толеруються; хоча й тут бувають свої відтінки. Не толерувався, чомусь, більш інтелігентний нацизм, але толерувалася хамська лєнінсько-сталінська диктатура концтаборів. В той же час, військова диктатура генерала А. Піночета, який з мінімумом жертов урятував свою країну від більшовизму, – засуджуєься й досі. Людожерську диктатуру Пол Пота, Ієнг Сарі та Кхієу Самфана, Захід – вважайте, – просто не помітив, переблимав: що там, якісь камбоджійці…

Але, еліта сама істотно залежить від властивостей власного народу, та – що би там не було, – визначається й ними. Це й спонукало нашого великого мислителя зайнятися проблемою властивостей народів, які більш-менш стало зберігаються в часі, поготів, чимало тут було зроблено ще перед ним. Народи, що записали себе до історії, дають можливість дослідити ці основні духовні властивості. Цікавою є з цього боку одна з пізніх праць Д. Донцова – «Дух нашої давнини», де він класифікує, так би мовити, етнічні типи.

Він ставить їх у певному порядку, оцінюючи їх поширеність у нашому народі. Шкода, але найпоширенішими є «остійці». Вони: «Звертають увагу, насамперед, на “людину” і “реальні можливості”, аж тоді на засади. Звідси їх “зарозумілість” і поблажливість до “людей української крові”, хоч би й зрадників, звідси улесливість і плазунство перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому часом виправдовує він усіляку нечисть», – пише Д. Донцов. Для нас не важко помітити, що остієць, це основа пізнішого малороса, з якого, уже після совєцької обробки виробився сучасний зросійщений інтер-люмпен. Щось, як остаточно людське дно.

На другому місці фігурує «динарець», хоробрий та витривалий воїн, але вибуховість вдачі та дитинча простодухість, – постійно готують йому пастки у житті. Так, це вони динарці – провели Козацькі Війни або Перші Визвольні Змагання ще у XVII ст. проти Польщі, це вони понищили 1659 російських агресорів під Конотопом, але – куди ж вони поділися 1709, коли потрібно було (унікальний шанс!) разом зі шведським союзником протиставитися російським агресорам у Полтавській битві? – та де були потім, коли сербський генерал Текелі руйнував Запорізьку Січі Так і досі не відомо.

Про тих динарців пригадали далеко пізніше в Петрограде, проводячи «українізацію» російської армії, створюючи з українців останні боєздатні частини другої російської імперії.

Далі йдуть «медитеранці» (або середземноморці) – тип запальний та жадий перемін. Саме з них вербуються революціонери і змовники. Втім, видатної ролі в історії українського народу цей тип – здається, не зіграв.

Найменш розповсюдженим, шкода, вважає Д. Донцов нордичний тип. Хоробрий та витривалий воїн, людина дисципліни та порядку, наділена силою волі людина здорового глузду, правдолюбності та людської гідності. Саме цей тип має дар розумного державотворення та ідею самодосконалення.

Незважаючи на тотожність, цей термін не слід плутати з тією назвою, яку отримала в Третьому німецькому райху вища якість «арійця». Бо там це було тільки новим мітом, надбудованим над старим, «арійським». А справжні нордичні люди, що вийшли свого часу з України, – дани, готи та свеви, не тільки створили сучасну Скандинавію, але й розвинули по всій північній Європі, на рубежі тисячоліть, – високу та блискучу культуру вікінгів; з її непорівняними – історіографією, поетикою та літературою.

Окидуючи оком наше минуле, можемо сказати, що у Готських війнах (250–278), які повернули хід історії проти Риму, – домінував дух нордичності й динарства, але потім…

Як пояснити, наприклад, блискавичну перемогу Белембера? Або відчутне зниження рівня військової потуги каганату після Аттіли?

Наводять на роздуми й подальші події. Королівство українських візіготів в Еспанії, спадщина Аларіха, являє нам зразки нордичної доблесті, нічим в епоху вікінгів, але… Відносно легко, та головне – не без зради, поступається силі маврів та арабів. А остроготське королівство Амалів з Дніпра в Італії (493–553), крім відчайдушної військової доблесті, – являє нам і зразки чи не найбільш мерзотної зради. Та, до того, ще й у самому королівському домі.

Княжий Київ був спалахом войовничого динарства, але покінчився національною зрадою. Кого? – остійців?

Виникає спокуса вважати Другі Визвольні Змагання цілком справою остійців, якби не С. Петлюра з його полковниками, та ще рух УСС.

Зате чисто нордично-динарськими будуть Треті Визвольні Змагання, яким нема в чому собі дорікнути. Не підніметься разом із ними на збройну боротьбу з імперією Східна Україна, але – було й від чого. Після голодомору 1933 та репресій Великого Полювання 1937, – хто ж би й піднявся?

* * *

Після такого короткого екскурса в історію нашого українського націоналізму, що – підкреслимо це, у початках своїх зіходить до шевченкової спадщини, – наведемо дещо з сучасного твору на ту ж тему. Першим буде певний підсумок попереднього:

Для Донцова нація – самодостатня цінність, звідси вимога захисту і погляд на державу як інструмент такого захисту. Він висловлював думку, що нація творить державу, і йшов «через націю до держави». Його політична філософія є прикладом і наслідком яскравого поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вони одержали у спадщину від батьків і яку може, поширену, залишать своїм дітям. Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означає Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З цих двох частин складається українська ідея. З чітко сформульованої мети, з чуттєвого боку, з національного «еросу». З почування, що є мотивом дії, і з думки, що надає почуванню означеної форми.

(Ю. Вільчинський, Політична філософія Дмитра Донцова, журн. Українські проблеми, № 2, 1994, с. 16).

Важко, мабуть, сформулювати це стисліше та краще. Може додати дещо до отієї «території», яку «вони одержали у спадщину від батьків», – залишити її своім дітям кращою, ніж отримали від батьків. Бо, хіба ж не в цьому сенс людського існування? Що ж до шляху Д. Донцова – «через націю до держави», то підтвердимо, що його визнало саме життя. Бо він є відтепер визнаний та зафіксований наукою і міжнародним правом; як незаперечне «право націй на самовизначення», тобто – саме на побудову своєї держави; але, наш Донцов був раніше.

Однак, для реалізації цього всього є одна, але необхідна умова, а саме:

Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, тобто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, а на повнім запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона над людністю і територією. Нарід, який не витворив всеобіймаючого ідеалу, поступово втягується в орбіту чужої ідеї. Чого варта, наприклад, українська мова, коли на ній голосяться протиукраїнські ідеї, принесені чужинцями. Подібне втягнення народу в орбіту чужої ідеї небезпечне тим, що для своєї ідеї зовсім не залишається місця, звідки її не виб’є чужа. Тоді чужа ідея стає всеобіймаючою, сковує універсальну думку одиниці й енергію спільноті. Лише та ідея, що організує життя, – надає йому свого національного характеру.

(теж там, с. 16)

Тут ідеться про взаємовідносини рівноправних національних ідей.

Але, у своїй історії Україна майже не зтикалася з іншими національними ідеями, їй було ще набагато гірше. Бо, як ми вже не одного разу підкреслювали, – імперська ідея не є національною. Бо для нації проблема якогось поширення власного терену, поготів – за рахунок сусідів, бо – пошкодуємо знову – земля не гумова, може бути лише тимчасово актуальною. Для імперії існує лише одна ідея – сталого поширення, агресії, підкорення цілих народів, знищення їх культур та їх самих. Або, як доброчинна альтернатива знищенню, – перетворення на масу імперських люмпенів. Культура такої імперії, зокрема – існуюча російська культура виступає при цьому не як інтегруючий, а як розкладаючий чинник, який і має єдине призначення: заміняти собою культури підбитих народів, перетворювати всіх їх, знову ж, – на масу імперських люмпенів. «Жівую сілу», як у них кажуть. Для чого? – для підкорення нових теренів, нових народів; аж по самий край світу. Бо нема, зауважте, такого куточка світу, де би Росія не мала «національних інтєрєсов». Зверніть увагу, тут не помилка, бо ніхто так спритно, як вони, не використовують національну сліпоту інших, прикидаючись «націєй».

Одночасно, це є деяка новація в теорії національного питання. Бо ми приходимо до, так би мовити, скороченого поняття нації, яке практично вичерпується громадянством та мовою (от вам і «громадянське суспільство»!). Чи може додати до цього ще й традицію? – оту, постійного поширення…

Насправді, подібна імперія є запереченням будь-якої нації, є ворогом усіх націй.

Наша Україна свого часу активно сприяла розвалу антилюдської Римської імперії. Чимало, мабуть, посприяла й занепадові Другого Риму, хоч там остаточної перемоги й не одержала.

Її історична місія протиставитись і її власному поріддю, яке виросло тим часом на загрозу для всього світу. В цьому й тільки в цьому може вона віднайти себе.