Тлумачення та нова інтерпретація

Тлумачення та нова інтерпретація

На закінчення розділу я хочу розглянути проблему, яка випливає з попередніх, — якою мірою нації створено націоналістичною інтелігенцією de novo (наново) та відновлено з наявних культурних «матеріалів» та етнічних почувань.

Це складна й багатогранна тема. Ідея про те, що нація є «соціально створена», коли ми не хочемо, щоб вона стала банальністю, має означати щось більше, ніж просте неприйняття примордіалізму чи переніалізму, що вже стало звичним для всіх форм модернізму. Головне, надати ваги соціотехніці й технічним новаціям, створенню культурних пам’яток і текстів, користувати з майстерності й винахідливості для створення нових форм. Така «крайня» форма соціального конструктивізму перевершила Ґелнера, оскільки припускає, що через штучне створення, нація, як і пам’ятки матеріальної й писемної культури, може зникнути, а їхні уявлення та оповіді можуть зупинитись.

Ідея, ніби нація — це передусім культурне штучне утворення, що вирізняється стилем свого задуму й способом представлення, припадає на добу піднесення постмодернізму, хоча її вихідне формулювання випливає з постмарксистської системи поглядів. На думку Бенедикта Андерсона, націоналізм — це, головним чином, форма дискурсу, різновид наративу, коли уявна політична спільнота постає обмеженою, суверенною й горизонтально позакласовою. Насправді нації засновано на національних «друк-спільнотах», таких, що читають літературу й періодику національною мовою, переважно повісті й газети, в яких уявна політична спільнота зображалася б у соціологічно яскравій і легко пізнаваній формі. Своєю чергою, друк-спільноти живилися коштом зростання випуску товарів широкого вжитку, друкованих книжок, надто коли пересичений елітний латинський ринок замінювався ширшими національними ринками. Росту числа читачів допомогли протестантський ідеал читання Святого письма в перекладі рідною мовою та підвищення централізації державних мов, що надало почуття усталеності й стабільності окремим мовам на відокремлених територіях. На думку Андерсона, в однаковій мірі важлива революція в понятті часу. Коли раніше час уявлявся як месіанський і космологічний, обчислюваний в одиницях здійснення подій, то тепер час все більше розглядається як лінійний і гомогенний, а суспільства перемішуються через «пустий гомогенний час» і події прив’язані до часових вимірів і календаря. (Anderson, 1991: розд. 3).

Саме ці історичні події початку новітньої доби зумовили соціальні зміни й переніальні засади. Такі зміни зумовили занепад суспільств, заснованих на священних писаннях (великі релігії, священні монархічні центри, великі імперії), тобто звільнили політичний і культурний простір для дальшого утвердження націй. Та хоч би як там було, існування націй залежить від двох переніальних умов: вавилонського приречення на всесвітню мовну розмаїтість, і загальнолюдського пошуку безсмертя, яке б дало змогу нехтувати вимиранням. Такого безсмертя можна зажити тільки завдяки нащадкам, ненародженої спільноти, з якої може започаткуватись нація. Це доводить, що всі ті «примарні уявлення» про могилу Невідомого солдата були непевні, ось чому таке міжродове братерство «протягом останніх двох століть давало змогу мільйонам людей не тільки вбивати, а й доброхіть віддавати власне життя в ім’я таких обмежених уявлень» (Anderson, 1991: 7)[71].

Тут Андерсон ледь зачіпає центральну (як на примордіалістів) проблему жаги й відданості нації. Але як же він дає цьому раду? Андерсон твердить, що ми готові жертвувати собою тільки заради шляхетних і безкорисливих почувань, як от до родини чи нації. Але в такому разі доречне й чітке твердження Вокера Конора (1994: розд. 8), ніби нація часто прирівнюється до родини («наша родина» та «наша нація»), не тому, що це шляхетно й безкорисливо, а тому, що родина й нація стають жертовними. У нашому випадку все навпаки: через те, що притаманні нам ідентичності, потреби та інтереси пов’язані й залежні від «нашої» родини й «нашої» нації, ми відчуваємо до них таку відданість, що самі готові на будь-які жертви. Це робить нації такими ж спільнотами почуття й жадання, як пізнання й уявлення (Anderson, 1991: 141-3; також див. A.D. Smith, 1998: 140-1)[72].

Такий брак причетності та обмеження колективної волі й почувань притаманні модерністським працям, запропонованих Ериком Гобсбаумом, Теренсом Рейнджером та їхніми прибічниками в книжці «Вигадування традицій» («The Invention of Tradition»), яка вийшла друком того ж року, що й перше видання праці Андерсона «Уявлені спільноти» (Imagined Communities», 1983). На думку Гобсбаума, саме нації та націоналізм багато в чому зобов’язані літературі й вигадуванням національної історії, мітології та символів, які зарясніли в Європі приблизно з 1830 р., а надто після 1870 р. За останні десятиріччя до першої світової війни зауважено наплив таких «вигаданих традицій» — національні фестивалі, стяги й гімни, вшанування полеглих, надмірний потяг до встановлювання пам’ятників, проведення спортивних змагань тощо. На відміну від давніших традицій, які піддались змінам, «вигадані» різновиди були добре продуманими й незмінними витворами культурологів, які переробили символи, ритуали, міти та історичні події на потребу сучасним масам населення, мобілізованим і політизованим індустріалізацією та демократією. Інакше кажучи, це були добре виважені знаряддя суспільного контролю в руках панівних класів. Саме тому, як стверджує Гобсбаум, вивчення вигаданих традицій

«стосується такого порівняно недавнього нововведення, як «нація» з її супутніми явищами: націоналізм, держава-нація, національні символи, історія тощо. Усе це спирається на обряди соціотехніки, які нерідко є добре продуманими й завжди новоствореними, хоча б через те, що історична новація припускає нововведення» (Hobsbawm and Ranger, 1983: 13–14)[73].

Окрім того, поняття «вигадування» доречне для тих, на чию думку нації та націоналізм, у ліпшому разі — прикре відхилення від «руху історії», у гіршому — чудовий приклад хибної свідомості мас. Але чи й справді нація — новотвір, питання суперечливе, як і можливості нарочитих вигадок соціотехніки в цій царині. Наведена Гобсбаумом аналогія має відверто механістичний характер; ніби нації — витвори або вигадки соціоспеціалістів на кшталт технічних винаходів. Але ж їх сплановано й скомпільовано найкращими майстрами, тут годі шукати місце для емоційної або духовної волі бодай найменшої частини населення. Адже населення — це пасивна жертва соціальних проектів еліти, яка шукає нові шляхи вивільнення накопиченої енергії мас. Нації та націоналізм стали сучасним проявом давньої засади рапет et circenses («хліба й видовищ!») (там же: розд. 7).

Але ж хіба народні маси — це просто tabula rasa (чиста дошка), готова сприймати націоналістичні заклики своїх правителів, що вкарбуються в людських свідомості та серцях? Гобсбаум визнає проблему тільки з позиції «вертикального» підходу, але його розв’язання завчасно відкидає будь-які зв’язки між «протонаціональними узами» мас, будь-то регіональні, релігійні чи лінгвістичні, та сучасними націоналізмами в пошуках незалежних територіальних держав. Він припускає, що в доновітній час можна виявити багато «протонаціональних» спільнот, заснованих на регіональних мовах та місцевих релігіях, але Гобсбаум не визнає їх попередниками або предтечами націй, адже «вони не мали або не мають необхідного зв’язку з осередком територіальної політичної організації, яка є головною ознакою нинішнього поняття «нації (Hobsbawm, 1990: 47; курсивом виділено оригінал).

Кілька винятків, як от Англія та Франція, Росія та Сербія, становлять ті випадки, де й далі існують великі інституції (держава чи церква) або пам’ять про тривалу політичну спільність збереглася аж до новітнього періоду й править за основу дальшого масового націоналізму. Будь-який інший історичний зв’язок — хибний, адже діє, за висловом Гобсбаума, поза «ефективною історичною тяглістю» (Hobsbawm and Ranger, 1983: 7; див. також Hobsbawm, 1990: розд. 2).

Але чи й справді будь-який інший історичний зв’язок хибний? І що таке «ефективна історична тяглість»? Окрім того, невже вона конче потрібна для утворення нації? Зрештою, об’єктивна історичність може мати першочергове значення, але виклад фактів повинен знайти не тільки емоційний «відгук» серед населення, а бути правдоподібним. Це, як на мене, головне теоретичне поняття для етносимволістів. Для розуміння могутності й довговічності нації та націоналізму важливо, щоб уявлення про націю знайшли глибокий відгук у душах людей, кому вони призначені; і те, що «народ» і його культура може, своєю чергою, робить свій внесок у процес відновлення нації. Еліти спроможні мати якийсь вплив і забезпечити собі яке-небудь керівництво тільки тоді, коли вони зможуть «по-новому надати» широким масам населення бажане та натхненне уявлення про націю.

Найважливішим у цій суперечці є залежність між пізнанням і почуттям. Якщо хочемо осягти глибину розуміння та широку привабливість націоналізму, ми не можемо виходити з чисто пізнавальних чи корисливих прикладів. Нам потрібно розуміти націоналізм як тип колективної поведінки, заснованої на колективній волі духовної спільноти та поширених почуттях ймовірно успадкованого суспільства; а це означає, що ми повинні сприймати націю, як політичну форму духовної спільності громадян. Хоча Андерсон і визнає лінгвістичну основу типової політичної спільноти й трохи глибше торкається релігійних основ національної ідентичності, він не розкриває її емоційний, не кажучи вже про моральний, потенціал. Натомість, він, спираючись на поняття «уявлення, намагається простежити націю в доробках інтелектуалів та митців. Водночас Гобсбаум припускає, ніби для націоналістів важлива давня історична тяглість, однак вважає їхнє викладення фактів облудним, тому й не намагається збагнути їхні емоційні заклики. Минуле не має нічого спільного з їхніми «новітніми» якостями, не кажучи вже про правдоподібність, і традиціями поширених етнічних мітів, символів та пам яті, до яких націоналістичні рухи зазвичай вдаються й силкуються відновити. Нехтувати або відкидати це, означає перешкоджати глибшому розумінню народної основи націй і націоналізму.

Ось чому етносимволісти, про погляди яких я дав приблизне уявлення наприкінці розділу 3, не вважають процес націєтворення, не кажучи вже про нарочите «вигадування», цілісною структурою, а радше реінтерпретацією наявних культурних ідей та реконструкцією давніх етнічних взаємозв’язків і почувань. Тоді як модерністи й конструктивісти надміру занепокоєні «ретроспективним націоналізмом», етносимволісти, своєю чергою, зосередились на серйозних небезпеках «блокувального презентизму», тобто прилаштовуванні подій минулого винятково до переконань та інтересів нинішнього покоління. Це ускладнює, а то й унеможливлює, розуміння багатьох шляхів, якими етнічне минуле формує нинішні відносини, закладаючи культурні засади й вартості, в яких і через які, утворились і чітко сформулювались потреби й розуміння сучасності. Окрім того, історично обмежений презентистський погляд просто не витримує перевірки історичною наукою. Отож, ніякої tabula rasa (чистої дошки) ніколи й не було (див. Peel, 1989; A. D. Smith, 1998: розд. 8).

На думку етносимволістів, як от Армстронґ, Гатчинсон, та й на моє переконання, нації та націоналізм можна зрозуміти тільки через вивчення колективних культурних ідентичностей упродовж la longue dur?e (тривалого часу). Але взаємозв’язки минулого з сучасністю та майбутнім аж ніяк не утворюють однобічні причиново-наслідкові зв’язки; це різні види взаємин, що залежать від зовнішнього середовища та ресурсів спільноти (див. Armstrong, 1982 та 1995; Hutchinson, 1994; A. D. Smith, 1986 та 1999а: Вступ).

Спочатку можна розглянути такі три взаємозалежності — культурна тяглість, повторюваність та нове тлумачення. Тяглість можна простежити в таких складниках, як колективні власні назви, мовні правила й етнічне тло. Кожен складник здатен залишитись, навіть коли спільнота, якій він належав, майже повністю зникає, як це відбувалося з пунічною картагенською культурою протягом чи не п’яти століть після повного зруйнування римлянами Картагену. Окрім того, після багатьох змін і перетворень це може стати підґрунтям для відродження спільноти в новій формі; Греція править за взірець такого відродження й нової ідентичності через сталість назви, мови й етнічного тла[74].

Повторюваність етносів і націй значно складніші. Тут справа не тільки у виявленні коренів окремих націй за середньовічної доби й далі, а в доведенні, що національна форма колективної культурної ідентичності й спільнота повторюються за іншої доби й на інших континентах, а тому так відбуватиметься і в майбутньому. Інакше кажучи, поняття нації стосується такого типу культурного ресурсу й суспільного об’єднання, що потенційно наявний за будь-якої історичної доби. Такий тип взаємозв’язку між минулим, сучасністю й майбутнім зближується з переніалістичними твердженнями. Але відрізняється від їхніх засад тим, що припускаються історичні перерви, розриви в цілісності, як між різними націями на тій же самій території, так і між національними формами набутими тим же самим суспільством на тій чи іншій територіях. Отже, можна стати очевидцем виникнення націй разом з етносами на окремому терені, скажімо, на еллінському Близькому Сході, з дальшим їхнім занепадом і знищенням та утвердженням інших націй, як це сталося в середньовічній Європі чи на Далекому Сході. Окрім того, можна виявити межі, в яких окремі етноси, як от вірмени чи євреї, наприкінці античної доби наблизились до національної форми спільноти, з дальшою їхньою втратою або «руйнацією» і повторним виникненням і прибранням нової форми за сучасної доби. З цього погляду, нації — повторюваний, а не сталий прояв суспільного об’єднання й політичної діяльності. До цих питань я ще повернуся.

На завершення (і менш суперечливо) одне з можливих нових тлумачень взаємозв’язку між минулим, сучасністю та майбутнім. Нині задля духовного відродження й оновлення «славної долі» честолюбних спільнот, їхні інтелектуали та лідери намагаються віднайти «автентичну» історію та пов’язати її з гаданою «золотою добою» в етнічному минулому. Вони це роблять, відбираючи і даючи для кожного покоління нове тлумачення змісту тієї минувшини в рамках етнічної культури, відсіюючи притаманні елементи від чужих. Як видно з багатьох прикладів, навіть у разі відверто ідеологічного взаємозв’язку, це все-таки має силу мобілізувати велику кількість людей та вселити в них почуття колективної мети в ім’я «їхньої власної» спільноти. Звертання до етнічного минулого, хоча й не значною мірою, може викликати в «народу» бажання й волю до самопожертви в ім’я одноплемінників, а це можуть зробити небагато ідеологій. Це також встановлює широкі рамки для осмислення місця індивіда в суспільстві та світі, а заодно подає характерну перспективу та програму для всієї нації[75].

З — цього випливає, що, на противагу конструктивістському світоглядові, етносимволічний підхід наполегливо вимагає розгляду причин піднесення сучасного націоналізму в контексті з попередніми колективними культурними ідентичностями доновітніх епох. Найважливішим типом серед таких спільнот є етнос. Цим терміном називають популяцію людей, об’єднаних певною територією і мітами про спільне походження та історичною пам’яттю, а також елементами спільної культури. Таке соціальне утворення повністю ігнорується конструктивістами та майже всіма модерністами і одне з того, що замовчується переніалістами. Можливо, є натяк на визнання його важливості в посиланнях Андерсона на мову, як на критерій спільноти («із самого початку нації були започатковані на мові, а не на крові» (1991: 145), і визнання Кедурі, як самоочевидного факту етнічної розмаїтості людства та спричинювані цим проблеми, коли націоналізм заражає території з етнічно змішаним населенням. Але у викладі модерністів історія взагалі спотворена, прогресивна сучасність викидає геть рештки минулого з його строкатою мішаниною етнічних і релігійних культур, тоді як для етносимволісті нація це незбагненна зовнішня оболонка етнічної належності й окремі нації навряд чи з’явились поза попередніми етнічними зв’язками. Хоч це не означає, що для кожної нації обов’язково повинен бути тільки свій попередній етнос, який служив би її основою (деякі нації можуть і не різнитися етнічно), а значить тільки те, що нації є спеціалізованими результатами розвитку вільних етнічних груп (однієї чи більше), і що етнічна спільнота служить історичним підґрунтям і взірцем для багатьох націй. Нездатність усвідомити значення цього факту, на мій погляд, серйозно завадила розширенню вивчення націй та націоналізму, а водночас спричинила нехтування етнічною пам’яттю, мітами, символами й традиціями, які надають необхідну розгадку для розуміння (сталості) культурних ідентичностей і спільнот (A. D. Smith, 1986 та 1999а; пор. Kedourie, 1960: розд. 6)[76].