Етнічні й громадянські нації

Етнічні й громадянські нації

На думку модерністів і конструктивістів, етнічний націоналізм найлегше зрозуміти як пристосовану до нових умов форму елітної вигадки. Це політичний різновид «вигаданої етнічної належності». За словами Етьєна Балібара та Еммануїла Валлерштайна:

«У жодній нації не закладено етнічну основу від природи, але оскільки суспільні утворення мають національні ознаки, населення роз’єднане серед них або переважає етнічно — тобто, відбивається в минулому чи в майбутньому начебто вони становлять природну спільноту, яка має ідентичність походження, культури та інтересів, що перебуває за межами індивідуального розуміння і суспільних умов» (Balibar and Wallerstein, 1991: 96; курсивом виділено оригінал)[92]

Ми знаходимо такі ж деконструкціоністичні наголошення у важливому дослідженні Гобсбаума сутності та ролі мови й етнічної належності при створенні сучасних націй у порівнянні (протягом короткого часу) з економічною та політичною потребою великих громадянських націй. Але для переніалістів в цілому, якраз навпаки: громадянський націоналізм, або патріотизм, за термінологією Вокера Конора, є хоч і не штучним, то безумовно раціональним витвором, тоді як етнічний націоналізм закорінений, врешті-решт, у почуття родинних зв’язків, він суголосний з основними емоціями, породженими людським досвідом і сімейними відносинами. Звідси випливає, що нації хоч і не спираються на «природну» етнічну належність й етнолінгвістичні зв’язки, однак деякі нації можуть мати значну підтримку від своїх держав.

Цю особливість Гастінгс відмічає в Ірландії і, меншою мірою, у Вельсі. Тут, коли не брати до уваги легендарні часи верховних королів і Бероїме Бріана та короткого періоду об’єднання з більшою частиною Вельсу перед англійським завоюванням, держава відігравала мінімальну роль у визначенні нації. Ірландія визначалась своєю релігійною історією, що започаткувалась від місіонерської діяльності Святого Патріка, своїм острівним географічним статусом і святими місцями, як insula sacra (священний острів). Такої думки дотримується у своїй праці Джеймс Лайдон (James Lydon), а також це підтверджується чітким розмежуванням в Ірландії між англійцями та ірландцями в епоху середньовіччя, скажімо, «ремонстрації» 1317 р. чи «Кілкелнському статуті» 1366 p., з їхніми культурними й майже расовими стереотипами, що передували Реформації та шотландській протестантській колонізації Ірландії. Подібне розмежування віднаходиться між Вельсом і Англією, що символічно пов’язувалось з назвою «кімри» і мітом про (римську) Британію. Існують давні етнічні націоналістичні рухи й етнічна належність є основою для них, як це є в більшості сучасних націоналістичних рухів у колишній Юґославії, на Кавказі чи в Африці (Hastings, 1997: розд. 3, 5, 6; Lydon, 1995)[93].

З неопереніалістського погляду, наголошувана відмінність між «етнічними» і «громадянськими» націями та націоналізмами, така модна на сьогодні, е в кращому разі другорядною, а в гіршому — хибною. З історичного погляду, то насправді всі нації та їхні націоналістичні рухи є, по суті, етнічними; і хоча нації можуть часом перевершувати відповідну етнічну належність й містити в собі інші етноси в межах ширшої політичної спільноти, вона наснажується спільною вірою в своє виняткове походження й унікальну історію. Це аж ніяк не робить етнічну основу «природною»; також це не є тлумаченням чи нав’язуванням націоналістів. Скоріше в етнічній належності, мові та релігії визнаються історичні та конструктивні основи національного статусу й суспільно-історичне підґрунтя окремих націй. Модерністи, прибічники західноєвропейського та американського підходів, розглядали територіальні політичні спільноти сучасного Заходу, як канонічні нації — тоді як насправді вони є тільки окремими випадками колишніх етнічних націй, виплеканих сильними державами й протягом століть перетворених на територіальні нації та політичні націоналістичні рухи[94].

Цей погляд спирається на факт, що західні країни історично утворилися навколо «етнічних ядер» — панівних етносів, які породили чи заснували суспільство та стали постачальниками елітних кадрів країни, як це було у випадку перших національних держав — Англії, Франції, Голландії, Іспанії та Швеції — а також в Угорщині, Польщі та Московській Росії. Навіть емігрантська нація Сполучених Штатів була створена елітами панівного британського протестантського етносу, хоч потім її етнічна особливість істотно змінилася через величезний наплив іммігрантів. Віками ці сильні держави територіально розширювались та приєднували інші терени разом з населенням при збереженні панівних позицій домінантного етносу аж до XX ст. (див. A. D. Smith, 1989).

В цих випадках антагоністичний «етнічно-громадянський» поділ історично неточний і соціологічно оманливий. Є нації, котрі поступово перетворились на територіальні та багатокультурні політичні суспільства. Не потрібно перебільшувати різницю між територією та генеалогією, між ius soli (правом місця народження) та ius sanguinis (правом крові), котрі використовує Роджерс Брубейкер для висвітлення відмінностей між французькою і німецькою імміграцією та політикою і практикою надання громадянства. В більшості націй є обидва принципи суспільної організації, навіть коли вони якийсь час зумисне надають перевагу одному з них (Brubaker, 1992; пор. Schnapper, 1997).