Націоналізм як культура і релігія

Націоналізм як культура і релігія

Друга рефлексія на сувору критику покликана довести, що націоналізм — це щось більше, ніж політична ідеологія; окрім того, він ще й форма культури та «релігії». Заразом зосередимося на основному понятті націоналізму — «нації».

На жаль, націоналістичне поняття нації нецілісне, тому далі я розглядатиму деякі його ідеологічні різновиди. Проте всі ці різновиди збігаються в тому, що нація вважається формою національної культури, загалом доступної всім членам спільноти або громадянам «національної держави». Як відомо, націоналізм потребує нового відкриття й відродження унікальної культурної ідентичності нації; це означає повернення до автентичних коренів історичної культурної спільноти, що населяє свій предківський край. Як форма культури нація націоналістів єдина, чиї представники усвідомлюють свою культурну єдність і національну історію. А завдяки закладам державної освіти й інституціям вони віддано розвивають свою національну індивідуальність, зберігають рідну мову, звичаї, мистецтва й краєвиди. Ще раз зацитую Руссо:

«Се sont les institutions nationales qui forment le g?nie, le caract?re, les go?ts et les moeurs d’un peuple … qui lui inspirent cet ardent amour de la patrie.» («Це національні інституції, що утворюють геній, характер, смаки й звичаї населення, … тим самим пробуджуючи палку любов до батьківщини.»)

(Rousseau 1915, II: 431, Consid?rations sur le gouvernement de la Pologne)

На думку націоналістів, будь-що автохтонне — ipso facto (само собою) народне; отже, запроваджуючи громадську освіту, маємо наново відкрити культуру «народу» й прищеплювати національну любов населенню. Саме тому так часто вдається помітити виразні популістські й романтичні елементи в більшості націоналістичних рухів. (Nairn 1977: розд. 2)[32].

Але ця народна, національна культура — не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичної історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація мусить стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою. Саме тому нація вирізняється своєю «політичною культурою» з власними інституціями, політичними ролями та винятковими символами — прапорами, гімнами, святами, церемоніями тощо.

Там, де конкретна нація утворилась на основі колишніх етнічних зв’язків, національні форми культури проникають в її політичне життя й визначають політичну культуру, як у Польщі. Якщо нація поліетнічна й тяжіє більше до «громадянського» характеру, то може перейняти деякі культурні форми, як от в Індії, але це позначиться на її національній єдності. В інших країнах, скажімо Франції, де успадкована культура лежить в основі громадянського розуміння нації й територіального націоналізму, народним культурним традиціям нелегко співіснувати з повсюдною республіканською символікою.

Та попри все, загальний зміст націоналізму зрозумілий: нація — це форма національної культури й політичної символіки та, зрештою, й політизованої масової культури, яка закликає громадян любити свою націю, дотримуватись законів і боронити батьківщину.

Однак націоналізм — це щось більше, ніж просто світська культура. Попри свою світськість, націоналізм, зрештою, ближчий до «політичної релігії», ніж до політичної ідеології. Тут я вдамся до Дюркгаймового означення релігії як «цілісної системи вірувань і практик, пов’язаних зі священними речами, тобто встановлених обмежень і заборон — вірувань і практик, які поєднують усіх, хто твердо цього дотримується, в єдину моральну спільноту, яку названо Церквою» (Durkheim, 1915: 47). Такий функціональний підхід придатний, щоб зрозуміти заміну релігії націоналізмом, як це усвідомлював Дюркгайм, надаючи особливого значення ролі священного і ритуального. Це особливо проявляється в тому, яку важливість приділяє націоналізм пам’ятним церемоніям вшанування видатних лідерів чи загиблих у бою «славною смертю», тих хто віддав своє життя заради вітчизни. Саме в такому аспекті ми можемо зрозуміти націю як «священну спільноту громадян» — образ, що узгоджується з тлумаченням націоналізму як замінника релігії.[33]

Існують ще й інші аспекти націоналізму, які виявляють його характер замінника політичної релігії. Час від часу нація уявляє себе обраною, винятковим народом з особливою історією і долею, одвічним спадкоємцем стародавніх релігійних переконань про власну етнічну обраність, тобто «обраний народ». Такі уявлення трапляються в досить віддалених одна від одної країн, як наприклад, Франція, Японія, Індія чи Сполучені Штати. До того ж, засновникам і лідерам таких національних Рухів притаманне майже месіанське завзяття. У молодих державах Азії й Африки лідери, що поклали початок незалежності своїм націям, як от Неру, Сукарно, Нкрума чи Кеніата, увійшовши до нової доби свободи, справедливості й любові, набули статусу мало не святих пророків і спасителів народів. Значно важливіша подвійна віра в національну долю і етнічних нащадків, як було описано раніше. Ця віра доповнює, а іноді й замінює традиційні релігійні вірування в потойбічне життя, її переносять у земну площину, сподіваючись майбутнього колективного безсмертя завдяки прийдешнім поколінням нації (див. A. D. Smith, 1999a: розд. 3, 9).

Усе це свідчить про складну природу націоналізму. Виникнувши на одному рівні як політична ідеологія, він проявив себе на інших рівнях як форма національної культури й замінник політичної релігії. Відтак помилково намагатися порівняти націоналізм tout court (тільки) з іншими «панівними» політичними ідеологіями, навіть обмежившись тільки Заходом, колискою й головною ареною націоналізму. Тому націоналізм слід розглядати як загальний багатогранний феномен, і якщо ми хочемо його збагнути, вкрай важливо дослідити кожен бік цього феномену.