Занепад націоналізму?

Занепад націоналізму?

Коли на сьогодні навіть національна ідентичність стала важливою, то що вже казати про націоналізм? Чи є за ним хоч якесь майбутнє? Радикальну тезу про перспективи націоналізму (і націй) запропонував визначний історик Вільям Мак-Ніл. Він доводить, що цивілізовані суспільства зобов’язані своїм успіхом здатності притягувати значний запас різноманітних трудових навичок. Отже, історичною нормою є не національна однорідність, а поліетнічна належність. Культурно мішана природа доновітніх імперій живилася шляхом періодичних навал одноплемінників, які заздрили їхнім статкам і могутності, частими епідеміями, що виморювали міське населення, яке своєю чергою поновлювалось селянами для задоволення потреби в робочій силі, й міжнаціональної торгівлі, зазвичай організованій громадами іноземців зі своїми власними священними і, як правило, дохідливими релігіями. Отже, цивілізовані суспільства мали космополітичну ієрархію роду занять і тільки віддалені варварські аванпости, як от доновітні Англія чи Японія, спромоглися зберегти свою моноетнічну належність (McNeill, 1986: розд. 1).

Усе змінилось близько 1700 р. Вплив класичного гуманізму й ідеалів політичної солідарності, збільшення числа читачів і національних літератур, стрімке зростання корінного населення в Західній Європі, що дало змогу поповнювати число міських робітників коштом однорідного сільського населення, й найважливіше — дальші революційні зміни в муштрі піхоти, запровадження широкомасштабної військової повинності, яка, своєю чергою, сприяла новому почуттю солідарності й братерства — усі ці чинники наприкінці XVIII ст. зійшлися разом на Заході і «зародили сучасний націоналізм» з його мітом про «національне братерство й етнічну єдність» (там же.: 51, 56).

Але дві світові війни геть змінили цю ситуацію й звели нанівець націоналістичний ідеал. Відраза до нацистського варварства, величезна вартість і неможливість ведення поодинці тотальної війни, що приводить до необхідності вербувати тисячі етнічно неоднорідних робітників і солдатів, ріст числа величезних транснаціональних промислових підприємств і засобів масових комунікацій, а також багатосторонніх військових блоків, усе це підірвало самостійність і міць національної держави. Наслідком цього стало повернення до поліетнічної ієрархії для адекватного забезпечення нагальних потреб необхідною кількістю кваліфікованих працівників. Фактично, з варварських часів націоналістичний ідеал національної єдності був не просто відхиленням від курсу історії людства, а, зрештою, примарою; суспільна реальність завжди була поліетнічною ієрархією, навіть на націоналістичному Заході.

На перший погляд, це переконлива теза. Поліетнічна належність була, і залишається, одним із стійких особливостей людського стану. Але теза Мак-Ніла заснована на значно більшому розриві між етносами й націями та між етнічною належністю й націоналізмом, ніж це можна підтвердити історичними фактами. Не беручи до уваги наявності кількох компактних етносів, а можливо й націй, в доновітні поліетнічні часи (і не тільки на околицях «цивілізації») немає вагомих причин для розгляду етнічної належності й національності як рівновеликих і протилежно напрямлених сил. Хоча аналітична відмінність між ними значна, практично, як визнає Мак-Ніл, етнічна належність і національність накладаються одна на одну, а іноді навіть збігаються. Як видно, тільки найфанатичніші органічні націоналісти жадали справді культурної однорідності; більшість етнічних націоналізмів задовольнялися єдністю культури, волі й мети. Крім того, етнічна належність доволі часто утворює культурне підґрунтя для територіальних і політичних претензій націоналізму, а більшість найпоширеніших націоналізмів засновано на наявності одного чи більше етносів. Мак-Ніл не помічає, як етнічні складники постмодерної цивілізації утворюють концентричні кола належності й відданості і що люди можуть одночасно належати й почуватися відданими до ряду концентричних спільнот — від сім’ї й клану до етносу, нації й, можливо, континентальної культурної спільноти, які на кожному рівні вдаються до мітів про «братерство і єдність». Невже це означає, що належність до нації сьогодні менш важлива, ніж належність до інших культурних спільнот, що вона є тільки однією з багатьох наших «множинних етнічних належностей» і уособлює тільки один з виборів, який індивіди можуть робити з усіх інших можливих символічних ідентифікацій? Якщо це так, то чи спадатиме націоналістичний вибір, коли для більшості людей у світовій спільноті та культурі стануть доступнішими ширші й різноманітніші можливості? Чи може у всьому тому, що обступає націю є щось фундаментальне і всеосяжне, а націоналістичний вибір час від часу й далі залишатиметься характерною ознакою постмодерних суспільств[110]?