«Великі нації», малі етноси

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«Великі нації», малі етноси

Я навмисне по черзі наводив основні модерністські трактування історії й типології націоналізму, адже це дасть змогу збагнути модерністський рух та ідеологію. Іноді історичний опис охоплюють почуття пихи й мстивості: перша стадія зародження зумовила романтичне піднесення, що після 1871 р. призвело до агресивного націоналізму великих держав, спричинивши трагедії двох світових воєн і згасання націоналізму. Але оскільки час минав, а націоналізм так і не щез, то цей простий історичний опис слід було переглянути. Це, своєю чергою, означало відмову від простої, лінійної моделі заради плюралістичнішого й геокультурно різноманітнішого підходу, за якого еліти кожної частини світу, хоч і «піратським чином» (споконвічне європейське відкриття), за висловом Андерсона, а прищеплювали тій частині потреби й завдання власних спільнот і культур (див. Anderson, 1991: розд… 4–9)[78].

Однак привабливість унітарної моделі й далі лишається сильною, втілюючи тим самим вплив підходів, успадкованих від модерністської моделі. Одним із таких підходів, що став впливовим, є конструктивістська модель «вигаданих (національних) традицій». Як я вже пояснював, це модель суспільного проектування й управління, за допомогою яких західні еліти спрямовують і формують діяльність та почування мас, яким тільки-но, в добу промислового капіталізму й демократизації, надали виборних прав. Такого підходу тримається й Ерик Гобсбаум у своїй повній і детальній історії двох типів націоналізму.

Гобсбаум, як це бачили в розділі 4, вважає націоналізм суто сучасним політичним рухом, що має на меті створення територіальних держав. А це означає, що ідеологія націоналізму може сягати не далі доби Французької революції. У такому разі, згідно з поглядами Гобсбаума історія націоналізму має брати початок не з 1780 p., як про це свідчить назва його книги, видрукуваної 1990 p., а з 1830 p., після липневої революції в Парижі, коли відновили засновану Французькою революцією громадянську націю й посилився буржуазно-демократичний опір Меттерніховому врегулюванню 1815 р. Тобто, коли повністю сформувалися «великі нації», спочатку в Британії та Франції, а відтак у Німеччині й Італії, саме ті нації, прикметними ознаками яких стали значні території й численне населення. Саме вони, як стверджує Гобсбаум, обумовлюють «граничний принцип» узаконення нації й державності. Серед прихильників ідей Фрідріха Ліста було загальноприйнятим (до цього схилявся й Мадзіні), що тільки ті нації, які досягли цієї граничності територіальних меж, демографічної чисельності й економічної (ринкової) могутності, можуть сподіватися на визнання своєї держави. Згідно з твердженнями Гобсбаума, саме 1830–1870 pp. панував такий граничний принцип, а це означало, що «принцип національної належності» «на практиці стосувався тільки націй певної величини», тобто він був економічно й культурно життєдайний тільки для великих націй (Hobsbawm, 1990: 30-2)[79].

До того ж, це означало, що націоналізм великих націй мав бути об’єднавчим, загарбницьким і експансіоністським за характером. На думку лібералів, це був дороговказ, за яким незмінно рухалась історія в на. прямку більшої територіальної, людської та ресурсної єдності. Крім того, націоналістичні рухи великих націй були переважно громадянські й загальнодемократичні за характером, оскільки завжди прагнули вивести на політичну арену щораз більшу кількість національного населення, беручи за зразок закони, апробовані за часів Французької революції»[80].

Гобсбаум надто добре усвідомлює урядову, або «вертикальну», сутність такого підходу, тому докладає сили, щоб це виправити, залучаючи до свого аналізу чимало народних «протонаціональних» мовних, регіональних і релігійних спільнот, які нерідко утворювались серед населення у доновітню добу. Однак, а про це йшлося в попередньому розділі, такі спільноти відіграють незначну роль, або зовсім не беруть участі, у розгортанні драматичних подій націоналізму. Засуджуючи Гелнера за нехтування почуваннями й уподобаннями народу, Гобсбаум насправді наслідує його, адже розділяє населення на окремі культурні групи, які не можуть засновувати націй, бо дуже локалізовані та, у більшості випадків, аполітичні. Хоча є кілька винятків, коли протонаціоналізм ідентифікували із середньовічною державою та церквою, як от в Англії, Сербії та Росії, і така тривала ідентифікація могла посприяти зростанню нинішнього політичного націоналізму. Отже, «нинішня чи колишня належність до історичної (або сучасної) держави, може безпосередньо впливати на свідомість простих людей і породжувати протонаціоналізм або навіть, як у випадку тюдорової Англії, щось на кшталт сучасного патріотизму» (Hobsbawm, 1990: 75). А щодо сербів, то вони мали традиції колишньої держави, що стало в нагоді нинішньому сербському націоналізмові, адже пам’ять про «давнє королівство, розгромлене турками, збереглася в піснях та епічних переказах і, мабуть, найголовніше, у щоденній літургії сербської церкви, яка канонізувала більшість своїх королів» (там же: 76).

Отже, на переконання Ренана й Вебера, політична пам’ять та інституції мають сильний la longue dur?e (довготривалий) вплив, тоді як етнічна й лінгвістична ідентифікації здаються сучасними й надуманими. Такий підхід суголосний іншому варіантові гегелівської теорії «безісторичних народів» про те, що тільки ті народи, які колись відкинули політичну традицію державності, здатні створювати сучасні нації й національні держави (див. Rosdolsky, 1964).

Це, безумовно, відповідає негативному баченню Гобсбаумом новітнього розвитку націоналізму в Європі. Оскільки він твердить, що після першої великої епохи європейського націоналізму 1830–1870 pp., яка була винятково громадянською і демократичною, другий тип націоналізму, що захопив Східну Європу, характеризується зверненням до етнічної належності чи мови, або до них обох. Цей другий тип націоналізму, пояснює Гобсбаум, відрізняється від першого трьома особливостями:

«По-перше це відмова від «граничного принципу», котрий, як ми бачили, був основним в епоху лібералізму. Надалі будь-яка група людей, яка вважала себе за «націю», посилалася на наявність права на самовизначення, що, зрештою, означає право на окрему суверенну незалежну державу на своїй території. По-друге, через збільшення потенційних «неісторичних» націй, етнічна належність і мова стають основними, дедалі вирішальнішими і навіть єдиними критеріями потенційної державності. Окрім того, мала місце ще й третя зміна, яка вплинула сильно не на рухи за створення національних держав, а на національні почуття в межах створення цих держав: різка зміна ставлення до політичних прав нації та національної належності, для яких термін «націоналізм» був фактично видуманий в останні десятиріччя XIX ст.» (Hobsbawm, 1990: 102; курсивом виділено оригінал).

У період з 1870 по 1914 роки в Європі спостерігався різкий ріст етнонаціоналізмів разом зі швидким розширенням права участі у виборах внаслідок бурхливого розвитку міської промисловості. Це також була доба зростання нових класів й етнічної міграції та масової расистської ксенофобії, спрямованої, в основному з боку міщан («новоспечених класів») проти іноземців, а особливо проти євреїв (там же: 109—11, 121, 133).

Цей тип націоналізму досяг свого апогею в середині XX ст. як расовий фашизм і нацизм. Після 1945 р. і періоду відносного спокою відбулося відродження дезінтеграційних і розкольницьких етнонаціоналізмів, які стали спадкоємцями націоналістичних рухів малих націй кінця XIX ст. Але тут маємо суттєву відмінність. Сьогодні націоналізм «вже не є пріоритетним напрямком історичного розвитку». Скоріше етнічний націоналізм з’являється як «реакція слабкості й остраху, спроба звести барикади для забезпечення впливу на сучасний світ», в якому величезні глобальні економічні перетворення та закономірний рух населення дезорієнтують і лякають багатьох людей. На сьогодні націоналізм став недоречним. Він утратив свої колишні державотворчі та економікотворчі функції і став «замінником втрачених мрій» (там же: 164, 175-6, 181).

Гобсбаум завершує обнадійливо: «Сова Мінерви, яка вістує мудрість, казав Геґель, вилітає в сутінках. А те, що вона кружляє довкола націй і націоналізму, слід вважати доброю ознакою» (там же: 183).