Революційні націоналістичні нації

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Революційні націоналістичні нації

Буржуазний націоналізм. Бере початок від голландської революції й англійської громадянської війни. Він започаткував новий, набагато цілісніший і цілеспрямованіший різновид нації. Спочатку підживлюваний войовничим, реформованим, пуританським варіантом християнства, з посиленим почуттям етнічної вибраності, яка не тільки породила новий тип режиму — ісламські фундаменталісти століттями пізніше пішли ще далі — а й новий характер потреб для політичної автономії та політичної участі населення, заснованих на зразках Старого Заповіту. Ключовими поняттями, які узагальнювали ті потреби, були питання «нації» та громадянства». Разом вони вказали напрямок для буржуазно-демократичного націоналізму, при якому культурно особливий «народ» повинен стати єдиним законним джерелом влади й тільки належність до цього народу означає набуття свободі прав, що дістаються громадянам. Ця буржуазна національно-демократична логіка була розроблена філософами й публіцистами французького Просвітництва і вказувала, де підкопати підмурки і зруйнувати шви абсолютистської держави та її систему привілейованих верств, що здебільшого спиралася на знатність походження (див Walzer, 1985).

Але націоналістичний чинник цього розвитку цілком підтвердив як життєвість, так і демократичність. У разі звернення до «нації», а у Франції це робилося в першу чергу для захисту своїх прав прибічниками парламентаризму в битвах з централізованим абсолютизмом, вони поверталися до ранніх концепцій «національного характеру» та «духу нації», що були розроблені великими землевласниками і буржуазною верхівкою спочатку в Англії, а потім у Франції наприкінці XVIII ст. Ці ідеї, своєю чергою, витягували і секуляризували досить давні етнічні спогади й релігійні переконання в етнічній вибраності — твердій вірі у те, що Бог захистить і благословить ті народи, які коряться Його заповідям і сумлінно виконують покладену на них місію. У Франції така віра пов’язувалась за аналогією з древнім Ізраїлем, зосереджувалась на фігурі короля та його володіннях і сягала принаймні XIII ст., а ранні утворення можна було віднайти ще в часи франкського королівства чи в англо-саксонському середовищі (див. Armstrong, 1982: 154—9; Beaune, 1985).

Саме такі ідеї знайшли певний резонанс серед «вертикальних» або демотичних етносів і секуляризованої інтелігенції. В Центральній і Східній Європі, а потім в Азії й Африці на початку XX ст. інтелігенція і професіонали намагалися повернутись до своєї етнічної спадщини та народної культури й мобілізувати середні, а при нагоді, й нижчі класи до політичних дій. «Народна мобілізація» від імені етнічної групи під проводом інтелігенції спричинила повторне відкриття, присвоєння та політизацію рідної культури, як основи для всенародної агітації та політичних вимог. Такий «висхідний» принцип був зокрема привабливий для тих спільнот, котрі довго підпорядковувались великим і часто деспотичним імперіям, були інкорпоровані в них, і не мали сильних інституцій, які могли б «донести» і запропонувати нові світоглядні концепції та політичні задуми (див. A. D. Smith, 1986: розд. 4, і 1989).

Отже, невдовзі інші народи з-поза меж Західної Європи під проводом своєї інтелігенції виявляють почуття національної свідомості, що засновані на впевненості у своїй культурній унікальності й, зрештою, етнічній вибраності своїх демотичних етносів. Що було нового з кінця XVIII ст., то це наявність готових шаблонів для переведення світогляду в політичну програму досягнення автономії, єдності й ідентичності. Націоналізм, як політична ідеологія, з’явився на світ під керівництвом інтелектуалів та середнього класу шляхом поєднання наявного почуття етнічного походження й вибраності з революційними ідеалами всенародної участі та самостійності. Після цього з’явилась доктрина національного самовизначення з її численним потомством різноманітних націоналістичних ідентичностей, заснованих на критеріях відмінності мовної етнічної належності, території, релігії, історії та пігментації — критеріїв, що дали початок кільком видам націоналізму, а не тільки двоїстим територіально-політичному та етно-лінгвістичному націоналізмам (див. Armstrong, 1995).

Масові націоналістичні рухи. Успіх буржуазної англо — французької моделі мав значні соціальні й геополітичні наслідки як в Європі, так і за її межами. Перш за все це дало можливість іншим аналізувати ідеологічні, економічні й політичні складники цих успіхів. А це означає, що можна виділити «зародки» форми і змісту того успіху, котрий визначає національний формат, основою якого є:

(1) історичні терени або рідний край, бажано з відносно компактною територією;

(2) територіально об’єднане й суспільно згуртоване, якщо не однорідне, населення;

(3) уніфікована економіка з єдиною професійною системою та мобільністю робочої сили в межах всього простору;

(4) єдина, спільна й своєрідна громадська культура, бажано з однією мовою;

(5) набір характерних мітів та колективна пам’ять, з бажано уніфікованою історією; і

(6) однакові права та обов’язки для всіх членів, разом з активною участю громадян у побудові самостійного, і бажано незалежного й суверенного суспільства.

Враховуючи різноманітність критеріїв національної ідентичності, не дивно віднайти низку спроб великої кількості самовизначених «народів» використати націоналістичну програму для реалізації в різний спосіб своїх устремлінь до більшої автономії, єдності та ідентичності. Після повстання «Об’єднаних ірландців» 1798 р. на початку XIX ст. спостерігалося зростання національного опору наполеонівським націонал-імперським амбіціям в Іспанії, Росії та Німеччині, з Сербією та Грецією, що потім підняли повстання проти Османської імперії, скоро відбулося невдале польське повстання проти царизму й успішне домагання утворення бельґійської держави. Окрім того, починаючи з 1810 p., креольські еліти іспанських провінцій досягли значного успіху в розвалі імперії, заснувавши низку держав у Латинській Америці. Суперечливим є питання, наскільки тодішні повстання мали націоналістичний аспект, але з 1820-х років вони безперечно дедалі більше набували полум’яного націоналістичного забарвлення, показуючи ще раз логіку націонал-демократичного розвитку, силу та суспільну користь націоналістичної програми (див. Humphreys and Lynch, 1965; Anderson, 1991: розд. 4).

З плином часу в XIX ст. кількість таких самовизначених націй по всій Європі, а далі і в Азії, збільшувалась, а демократична логіка націоналістичної програми скоро знайшла своє повне вираження в розширенні права участі у виборах (хоча й не без зусиль, регресу і затримок), і залученні до них, як юридично рівноправних громадян, всіх членів національної спільноти. На початку XX ст. настала черга надання цієї можливості жінкам, а наприкінці століття також і повнолітній молоді обох статей. Демократичний масовий націоналізм, здебільшого породжений світовими війнами і сучасною технологією, дедалі більше наповнювався суспільно-економічним змістом і набув революційного розвитку. Однак не можна сказати, що він виник на порожньому місці. Він був логічним продовженням ранішої буржуазної націоналістичної програми, а його витоки ведуть у часи античності та середньовіччя до національного почуття вибраності й особливої місії деяких народів. Велич «народу» та його соціальних і культурних потреб є характерною рисою сучасного масового етнічного націоналізму, повернення до почуття свідомості спільноти ранніх етнічних суспільств і націй в добу античності й середньовіччя, деякі з яких послужили моделями для пізніших націй. Десь біля середини XX ст. такі сучасні «вибрані народи» і їхні масові націоналістичні рухи знайшли своє вираження і пройшли випробування війною, а їхні ідентичності віднайдені в мітах, символах, вартостях і пам’яті про конфлікти, завоювання і опір та вигнання й винищення цілих народів (див. Carr, 1945; Marwick, 1974; A. D. Smith, 1981b).