Біологія й культура

Біологія й культура

Отож, це один із різновидів примордіалізму, який називають органічним націоналізмом. Тільки-но ми з’ясували походження двох різних видів примордіалізму. Перший — соціобіологічний різновид, тримається переконання, що нації, етнічні групи та раси можна звести до основного генетичного репродуктивного бажання індивідів і використання ними стратегії «кумівства» та «вродженого пристосуванства», щоб якнайбільше поширити свій генофонд. На думку П’єра Ван ден Берґа (Pierre van den Berghe), такі стратегії впроваджуються, щоб зріс власний генофонд поза найближчою кровною спорідненістю, щоб розрослася етнічна родина. У цьому разі, культурну групу вважають за розлогу родинну систему, а культурні символи (мова, релігія, колір тощо) — за показник біологічної спорідненості. Ван ден Берґ переконує, що це надзвичайно раціональна стратегія, оскільки більшість мітів про етнічне походження відповідають реальному біологічному походженню. Саме тому люди, що не мають кровної спорідненості, готові ставитися до невідомих одноплемінників, як до «родичів», опікуються ними і боронять їх, як свою власну родину. (Van den Berghe, 1978 та 1995).

До такого підходу є чимало зауваг. Найочевидніша — проблема узагальнення, що переходить із площини особистої репродуктивної поведінки в площину колективної й політичної діяльності. Навіть численна родина маловпливова в політичному сенсі, за винятком кількох випадків, і важко помітити, як великомасштабні соціополітичні події співвідносяться з особистою чи родинною поведінкою. Інша, пов’язана з цим, проблема полягає в тому, що міти про походження рідко збігаються зі справжнім, біологічним походженням, при умові, що ті міти можна простежити до першоджерела. Як довів Вокер Конор (1994: 202), міти про походження взагалі не відповідають тому, що відомо про справжні родовідні лінії. Промовисто, що нації зазвичай мають не одне етнічне походження, тоді як міти про походження пропонують єдині погоджені або офіційні витоки. Зрештою, розглядаючи площину «культурних ознак», Ван ден Берґ послаблює строгість і точність свого редукціоністичного біологічного бачення проблеми й засвідчує значно більшу роль культурних та соціальних чинників, які, безперечно, применшують вплив генетичних.

Другий, і впливовіший, різновид примордіалізму припускає, що етнічні групи та нації сформувались на засадах прив’язаностей до «культурних даностей» суспільного буття. Як Едвард Шилз (Edward Shils), так і Кліфорд Ґірц (Clifford Geertz) довели, що «примордіальні» прив’язаності збереглися поряд зі світськими, громадянськими зв’язками навіть в індустріальних суспільствах. Прц, зокрема, протиставляє примодіальні й громадянські зв’язки раціональних верств сучасних утворень і спільнот. У нових африканських і азійських державах Прц вирізнив дві могутні тенденції: до персональної ідентичності, заснованої на сильній прив’язаності до родини, раси, мови, звичаїв і території; та до ефективності й стабільності, які знаходять своє вираження в громадянських зв’язках нового політичного ладу. По суті, бажання порядку й ефективності просто поглиблює примордіальні прив’язаності серед етнічних груп у нових країнах тому, що суверенна державна влада і її опіка стають тією новою нагородою, за яку потрібно боротись і новим викликом, якому потрібно протистояти (Shils, 1957; Geertz, 1973).

Нині «примордіалізм» набув принизливих побіжних значень застиглості, есенціалізму й натуралізму. Цей образ частково спирається на безпідставну асоціацію примордіалізму з органічним типом націоналізму, частково завдяки неправильному прочитанню відомого есею Ґірца «Інтегративна революція’ («The integrative revolution»). Заявляючи, що етнічні прив’язаності й нації походять від «культурних даностей» суспільного буття, і що багато людських «почуттів загалом пов’язані з реаліями походження, раси, мови, місця проживання, релігії або традиції», Прц не мав на увазі органічний натуралізм. Оскільки він прямо робить істотне застереження, коли каже:

Під примордіальною розуміється така прив’язаність, яка виникає як «даність» — або точніше, як культура, яку неминуче пов’язують з цим, що припускає «даність» суспільного буття… Ця сумісність походження, мови, звичаїв тощо передбачає непередавану, а часом і нездоланну примусовість усередині себе самих (Geertz, 1973: 259—60).

У цьому уривкові слова «припускає» і «передбачає» та посилання на культуру, вказують на те, що для Ґірца примордіальні прив’язаності спираються на сприйняття і переконання, а це не є природною притаманністю тих прив’язаностей, що робило б їх даними і значними; скоріше це люди розуміють ті зв’язки як дані й приписують їм нездоланну примусовість. Як заявляє Прц, для примордіалістичного внеску важливим є те, що ми, як індивіди й представники спільнот, почуваємо й віримо в споконвічність (примордіальність) наших етносів і націй — їхню природну довговічність і міць — і коли не беремо до уваги ті переконання й почуття, то обходимо одну з центральних проблем тлумачення в царині етнічної належності й націоналізму.

Основною проблемою, з якою зіштовхується будь-яка теорія, є питання, чому нації і націоналізм викликають такий вибух почуттів і чому прив’язаність має таку величезну притягальну силу. У пошуку відповіді на це питання примордіалісти вказують на живучість і явну вимушеність таких прив’язаностей, а ще потрібно брати до уваги так званий «співучасницький примордіалізм», тобто співучасницьке палке почуття примордіальної природи до культурних ідентичностей їхніх власних колективів. Але це, як вказують Еллер і Коглан, насправді не є відповіддю. Нам конче треба знати, чому так багато людей поділяють це почуття примордіальності й відчувають ті прив’язаності. Потрібні глибокі практичні дослідження етнічної спорідненості, а не просто твердження про апріорно природний чи емоційний зміст таких зв’язків. У відповідь Стівен Ґросбі (Steven Grosby) зробив цікаве припущення, що люди грунтують свої почуття прив’язаності на певних переконаннях щодо життєдайної природи таких колективів і життєствердних властивостей споріднення і, особливо, території. Це цікаве припущення, але воно може тільки направити нас у певному напрямку. Насправді воно навряд чи може служити історичним або соціологічним знаряддям для пояснення різновидів культурної спільноти чи їхньої трансформації з часом. Також така парадигма не може пролити світло на питання чому люди віддають перевагу одним історичним колективам, а не іншим (наприклад, Німеччині, а не Прусії) і чому такі переваги різні за межами, інтенсивністю і часом[48].