Всесвітня культура?

Всесвітня культура?

Друга версія тези «постнаціонального» устрою й відмирання націоналізму, походить від ідеї глобальної культури, заснованої на електронних засобах масової комунікації. З її тверджень витікає, що через століття після передбачень Маркса й Енгельса, суспільство доби інформаційних технологій та масових комунікацій створює умови для глобальної культури, за якої, єдина, космополітична й науково обгрунтована культура охоплює весь світ і робить нелегітимними всі попередні етнічні та національні. Нова цифрова революція і поширеність комп’ютеризованих інформаційних технологій, підірвала привабливість культур, що існували раніше і доречність ненаукових осмислень. Передусім вони призвели до того, що такі культури здаються частковими, нераціональними й «романтичними» і тому, за визначенням, належними до іншої, минулої епохи історії людства, з якої «нам нічого взяти», окрім хіба що творів мистецтва. Вивчення епох, скажімо таких, як докомп’ютерної доби, може мати свої власні принади, але вони, на думку Гелнера не важливіші для наших сучасних культурних інтересів, ніж доновітні культури для націоналістичної сучасності. З цього погляду, нації та націоналізм є пережитками доби романтизму, але у вік доступних засобів масових комунікацій, епоху модернізації, космополітизму й гібридизації культур, вони більше не зачіпають нас[111].

Доба масових комунікацій збіглася у часі з періодом масових міграцій. Змішування етнічних груп і культур, яке підкреслює Мак-Ніл, і гібридизація культурних ідентичностей, за визначенням Гомі Баба, у постнаціональну епоху, збігається з необхідністю скрізь і повсюдно бути мов у себе вдома і тому бути спроможним зв’язуватись у медіапросторі, доступному для всіх. В безіменному, безособовому місті вже не національна «мова і культура» повинна цементувати сучасне, індустріальне суспільство, а інформаційна технологія і комп’ютерна грамотність, що дасть змогу подолати всі культурні бар’єри на шляху створення середовища масової комунікації гібридизованого і постмодерного суспільства. Саме ці чинники, поряд із силами економічної взаємозалежності, привели Гобсбаума до відкритого осуду нового сплеску хвилі обмеженого, що сіє ворожнечу, націоналізму, який він вважає за тимчасове і вторинне збочення від справжнього «поступу історії», реакції остраху перед лицем величезних змін і обурення повсюдною чужоземною присутністю та відмиранням родових коренів (Hobsbawm, 1990: 164, 167-8; пор. A. D. Smith, 1998: 123-4, 216-18)[112].

Знову ж таки, не можна не визнати позитивних суджень у цих тезах. Безперечно, ми спостерігаємо великі зміни у формі, поширеності та інтенсивності засобів масової комунікації, хоч це у більшості випадків відбувається поступово, а не революційно. Також відбувається масове, як за темпами, так і за масштабами, зростання міграції, хоча знову ж таки, за останні, два століття були відповідні прецеденти. Але чи означає це все запровадження нового, глобального типу культури? Чи може просто маємо справу з новим видом технології зв’язку й мови, яка позбавлена комунікативної природи?

Говорити про те, що створення так званої «віртуальної реальності» поза межами нашого реального світу є тільки технічним досягненням, означає недооцінювати інтелектуальний успіх революції в масових засобах комунікації та їхнього потенціалу. З іншого боку, розглядати створення нової інформаційної технології, як окрему глобальну форму «культури», означає застосовувати загальні формулювання із певної сукупності до означення зовсім іншого типу. Термін «культура» стосується не тільки «комунікації» та її технології, а й різного способу життя і вираження внутрішнього світу через естетичні стилі та засоби масової інформації, людські якості, емоції та діяльність. У цьому сенсі, завжди існувала не якась єдина культура, а сукупність культур з різними історичними способами існування та різноманітними проявами людських якостей, емоцій і діяльності. Такі культури задовольняли особливі колективні потреби й розв’язувати певні проблеми за специфічних історичних обставин. Вони надавали обряди для життєвих ситуацій і на випадок смерті, були порадниками в горі й несправедливості, в любовних питаннях та при втраті близьких. Вони навчали людей мистецтву продовження життя і зустрічі смерті. Вони втілювали здоровий глузд, накопичувати мудрість та колективну пам’ять суспільства протягом поколінь через специфічні традиції, ритуали, норми моральної поведінки, звичаї та пам’ятки давнини. Так вони виражали світогляд і почування певних колективів та їхніх індивідуальних членів на противагу іншим аналогічним колективам.

Але чи можемо ми тоді говорити в цьому аспекті про якусь «глобальну культуру»? Певна річ, жодні електронні комунікативні технології та їхні віртуальні світи не зможуть задовольнити емоційні та психологічні потреби майбутніх «громадян світу», або навчити їх переживати почуття радості, обов’язку, страждань і життєвих втрат. Глобальна культура такого типу одночасно наукова, емоційно безпристрасна і формальна, вона повинна існувати без визначеного місця, поза часом і пам’яттю. Безкінечна віртуальна реальність усунула б сприймання перспектив майбутнього і ретроспектив минулого, оскільки здатність до віртуальної повсюдності усуває відчуття простору й місцезнаходження. Часові й просторові координати, такі важливі для націй та націоналізму, втрачають сенс, оскільки стискаються до однієї точки безпосереднього спостерігача. Світ, викликаний за допомогою технічного дискурсу, існує тут і тепер, скрізь і повсякчас; йому більше не потрібні спогади чи знання подальшої долі, пам’ять про предків чи турбота про прийдешні покоління. Власне кажучи, немає навіть потреби у безпосередньому почутті спільноти — достатньо й примарної тіні небайдужості, наприклад, до далеких родичів».

Але таке строге бачення — це зовсім не те, що мають на увазі більшість людей, коли заходить мова про глобальну культуру. Маркс і Енгельс, до речі, передбачали злиття національних літератур в єдину світову літературу, зближення національних культур, а не їх відмирання, як несуттєвих донаукових пережитків. Це означає, що скелет комп’ютеризованої інформаційної технології і створеної нею віртуальної реальності, має обрости плоттю і наповнитись кров’ю наявних культур; точніше, головними темами й складниками («клаптиками та латками») тих культур, сплетених разом у химерний візерунок з їхніх первинних значень припасованих до швидкоплинної дійсності. Отже, постмодерна й космополітична глобальна культура має бути тільки еклектичною, гібридною, фрагментарною і найсучаснішою, постійно здатною до модернізації, повинна завжди перебувати в стані пошуку «суттєвості». Подібна культура, зіткана із різнорідних фрагментів, не може мати великої притягальної сили, навіть коли спирається на елементи масової культури, й не вирізняється життєздатністю й гнучкістю, попри прагнення самобутності.