Нерівномірна етноісторія

Але поза процесами глобалізації існують значно глибші причини, які схиляють до думки, що ми навряд чи зіткнемось з умовами для скасування націоналізму та зникнення націй. Перша з цих причин випливає із успадкованої доновітньої етнічної належності. І це не просто доказ від «довговічності», який зводиться до того, що коли, мовляв, давні етнічні елементи зберігаються нині, то й сучасні нації й націоналізм існуватимуть за постмодерної доби. Скоріше це доказ нерівномірного розподілу етноісторії у світі та її впливу на тривалість існування націй та націоналізму.

Етноісторія, як ми знаємо, різниться від «історії» взагалі тим, що історична наука зацікавлена в більш-менш безсторонньому та професійному дослідженні минулого, тоді як етноісторія спирається на письмові пам’ятки чи спогади окремих членів спільноти і власну реконструкцію «автентичного» суспільного минулого. Зусиллями останніх, суспільне минуле постає, скажімо, через низку самобутніх моральних повчань і яскравих художніх образів, котрі рельєфно показують особливість й унікальність, терпимість і притаманну доброту спільноти — попри недоліки окремих її членів. Етноісторія не звертається до економічних і соціальних проблем як таких, чи до розвитку політичних інституцій. Натомість вона зосереджується на питаннях героїзму та жертовності, творення і відродження, священного обов’язку та шанування, родоводу і традицій, спільноти та керівництва. Етноісторія передусім звертається до одного або кількох періодів «золотої доби», і за допомогою настанов та прикладів тієї епохи сподівається відновити суспільство в майбутньому. Такі періоди «золотої доби» уособлюють «квінтесенцію» суспільства, його «справжній» характер, але вони прибирають різних форм. Вони можуть бути політичними й економічними, періодами розквіту, владарювання та величі, які ми спостерігаємо в стародавньому Єгипті чи Перу доби інків. Вони можуть бути релігійними, періодами аскетичної віри й святості та мудрості, такі як часи Конфуція, Упанішад, Біблії та Корану. Або вони можуть бути культурними й мистецькими, коли великі мислителі, письменники й митці збиралися в містах та імперіях — в античних Атенах й Александрії, середньовічних італійських містах-державах або нідерландських провінціях XVII ст. Для пізніших поколінь цих суспільств, ті періоди стали канонічними; вони уособлюють все, що є величним і благородним у «нашому суспільстві», котрих, на жаль, немає тепер, але можуть скоро відновитися з відродженням нації (див. A. D. Smith, 1997).

Але як бути, коли немає періоду «золотої доби», немає героїв чи героїнь, бракує визначних текстів чи пам’яток матеріальної культури, якими «ми», новітня нація, можемо керуватися за пошуку своїх витоків? То що, ми в такому разі недостойні називатися нацією і наші устремління нелегітимні? За націоналістичними канонами всі нації мають належне — й гідне — минуле; потрібно тільки віднайти його. Тож немає нічого дивного, коли одна країна за іншою, один народ за одним проводять певну цілеспрямовану культурну діяльність: створення історичних і літературних гуртків, пошук пам’яток старовини та документів, дослідження й плекання народних звичаїв та мови, документування особливостей місцевого населення та відновлення стародавніх народних традицій, звичаїв і ритуалів. Окрім Європи таку ж діяльність ми спостерігаємо в Африці південніше Сахари та в Азії за колоніального владарювання. Результатом цього має бути заміна так званих «неісторичних націй» історичними, для них відроджуються свої герої, а культуру, й навіть «золоту добу», можна відтворити по крихтах з наявних документів і пам’яток матеріальної культури. Так, фіни споглядають добу мудрості й героїзму через наново відкриті Еліасом Ленротом карельські балади, які він оформив в епічну «Калевалу»; словаки звернулись до давнього моравського князівства часів Святополка та інших правителів; таким же чином українці віднайшли свої витоки і славне минуле в козацьких традиціях і, ще глибше, в Київській Русі; тоді як зімбабвійці відшукали спадкоємну добу своєї величі в цивілізації, яка створила пам’ятники Великого Зімбабве[115].

Нерівномірне поширення писаної автентичної етноісторії, коли одні нації можуть похвалитися «багатим», добре задокументованим минулим тоді, як інші змушені задовольнятись тільки примарним, убогим минулим», підштовхує до постійного порівняння й наслідування. Націоналізми у всьому світі до цього спонукає не тільки економічна відсталість, а й брак культурних та етносимволічних ресурсів. І тут має значення не стільки «достовірність даних», як сприйняття їх автентичності якоюсь частиною нації та іноземцями, тобто внутрішнє й зовнішнє визнання самобутнього характеру національної культури. Зважаючи на кількість етнічних груп, які є потенціальними кандидатами на перетворення в нації і потреби доведення до свідомості одноплемінників та іноземців своїх претензій, роль етноісторії та етнічної культури стає все вирішальнішою для обгрунтування і легалізації статусу нації. Отже, схоже на те, що сила етнонаціоналізмів зросте, а сфера їхнього впливу розшириться.

Цей висновок узгоджується з моїм поглядом, який я неодноразово обстоював раніше, про те, що націоналізм потрібно розглядати не як політичну ідеологію, а як політизовану форму культури — таку, що є громадською, народною й «автентичною». Загальнопоширене перетворення простонародних етнічних культур на політизовані громадські, національні культури є основним стрижнем націоналізму. З огляду на кількість етносів в усьому світі, до деякої міри можна пояснити живучість і поширеність націоналізму на початку XXI ст.