Нації породження націоналізму?

Нації породження націоналізму?

Оскільки націоналізм широко розглядається як сучасна ідеологія, думка, що саме він створює нації припускає не тільки те, щодо націоналізму не було націй, а й те, що не може бути ніяких донаціоналістичних націй. Мало того, це припускає, що «нації» становлять форму дискурсу та культурного артефакту, і є елементами, які можуть набувати значення тільки вкупі з ширшою ідеологією націоналізму. Тут наводиться аргументація, що, мовляв, давнє значення терміну «нація» є вкрай відмінним і ніяк не пов’язане із сучасним (після 1789 p.), зумовленим націоналізмом, змістом.

Цілком осібно від питання взаємозв’язку «слова» та «сутності» існує дві проблеми. Перша з них полягає в тому, що сучасне значення терміну «нація» теж різне і часто неоднозначне. Слід зазначити великі розбіжності серед самих науковців стосовно змісту цього терміну; це ж слушне й щодо політичних учасників і громадськості. У різних частинах світу користуються різними критеріями для означення того, що люди розуміють під цим терміном; сюди відносять релігію, мову та звичаї, етнічну належність, територію і державність, порізно чи в різноманітному поєднанні. Як ми бачили, різні націоналістичні ідеології в рамках однієї «націоналістичної сукупності» виробили доволі несхожі поняття нації. Наскільки ж тоді сучасні значення терміну «нація» відрізняються від давніших[82]?

Друга проблема набагато важливіша. Навіть допускаючи, що ми змогли б закріпити єдине, прийнятне на сьогодні значення терміну, то як ми упевнимося, що попередні (скажімо, середньовічні) розуміння «нації» дуже відрізняються від сучасних. Цю проблему дослідив Адріан Гастінґс. Гастінґс стверджує, що в Англії, починаючи з XIV ст., спостерігається незмінність, в загальних рисах, значення терміну «нація». Такі слова, як «nacion» (Фортеск’ю) чи «nacyon» (Фабіан) у XV ст., та «nacioun» (Вікліф і Роул) у XIV ст., вживали майже в тому ж значенні, що й недавні слововживання, як, скажімо, Мілтон у своїй «Аріопагітиці» 1644 р. («Подумки я уявляю шляхетну й могутню націю подібною до силача, що пробуджується зі сну») чи Семуель Джонсон у своєму «Словнику» 1755 p., де нація визначена, як «Народ, що вирізняється з поміж інших народів; як правило, мовою, походженням чи врядуванням», чи у відозві Пітта Молодшого «наш народ є нацією… і справжня наша назва — англійці». Все це наводить на думку, що, принаймні з початку XIV ст., «англійці почували себе нацією» (Hastings, 1997: 14–16).

Однією з основних причин стійкого використання цього терміну, стали численні англійські переклади латинського варіанту Біблії (Вульґати) започатковані Роулом і Вікліфом, доповнені після Реформації щотижневими читаннями зі «Спільного молитовника». Там, де у Вульґаті грецьке слово «ethnos» перекладено як «natio», англійці вживали слова «nacioun» чи «nacion», а пізніше «nation». У середні віки слово «natio» постійно вживалося у такому ж значенні, як і у Вульґаті, тобто, стосовно народів з окремими «мовою, законами, звичками, системою поглядів і звичаїв» — це майже означальний вислів Бернарда, першого норманського єпископа єпархії Святого Дейвіда, коли він близько 1140 р. описував Папі римському валлійців як націю» (там же.: 17). З цієї короткої лінгвістичної розвідки Гангстінґс робить висновок, що, принаймні в англійській мові, простежується «надзвичайно усталена неперервність протягом понад шести століть у вживанні» того поняття, що глибоко закорінене в Біблії та Вульґаті — і нехтувати таким широким використанням і вживанням терміну «нація», приписуючи його тільки традиції поділу студентів у середньовічних університетах, є абсурдом (див.: 17–18)[83].

Звичайно, «слова» і «сутність» — це різні речі. Але, якщо почуття належності до нації вважати за один з критеріїв національного існування, то тоді, принаймні у випадку Англії, prima facie (судячи з наявних фактів) існує чимало аргументів, щоб сказати, що «нації передують націоналізмові», переважно завдяки послідовності лінгвістичного вживання й переконанням національної належності.

Модерністи у відповідь могли б аргументувати, що коли навіть в деяких випадках нація здається старшою за (свій) націоналізм, більшість націй породжені націоналізмом і потребують пізнавальної моделі нації, пропонованої націоналістичною ідеологією, разом із активізацією націоналістичного ідеалу самовизначення. Крім того, сучасні або «справжні» нації вирізняються піднесенням ролі громадянства: стали масовим явищем нації в яких, згідно з націоналістичною ідеологією, кожний член нації ipso facto (на підставі самого факту) є громадянином. І тільки за сучасності громадянство стало широкодоступним[84].

Всупереч цьому, Гастінґс вказує на «націоналізм» середньовічних націй. Хоч у них і не було теорії націоналізму, ті нації показали власний справжній і дієвий націоналізм, особливо в часи загроз і конфліктів. З погляду Гастінґса, націоналізм насправді є партикулярним рухом. Саме це є джерелом його сили, а не якась загальна теорія самовизначення. Цілком можливо, що починаючи з 1800 p., багато націй започаткувались і сформувались націоналізмом (його ідеологією). Але ще раніше, до цього, був інший шлях: нації в часи загрози породжували власні націоналістичні рухи і були такими ж «самовизначеними», як і нації другого різновиду, що з’явилися після 1789 р.