Висновок

Висновок

Немає потреби детально викладати історію розповсюдження революційного націоналізму та його ролі у створенні масових націй, починаючи від революцій 1848 p., через епоху расових націоналістичних рухів до антиколоніальних націоналізмів після 1945 р. і подальшого розквіту етнічних націоналістичних рухів. Однак у цих рухах потрібно висвітлити три аспекти.

Перше — це їхня ідеологічна новизна. Це рухи, що спираються на ідеологію, і внаслідок цього, зазвичай, маємо нації побудовані на ідеологічних засадах. Вони спираються на майже повсюдне визнання законності націоналізму та судять про себе й інших згідно зі своїми постулатами, тобто, оцінюють себе згідно зі складниками націоналістичної програми. Після періоду відносного застою («занепаду») чи відходу від задуманого, вони намагаються наблизити оновлені націоналістичні рухи якомога ближче до раніше запланованого. Саме цим, на мою думку, сучасні націоналістичні нації відрізняються від давніх античних чи середньовічних донаціоналістичних націй. Доновітні нації не мали жодної програми чи взірця; їхні націоналістичні рухи були цілковито осібними, враховуючи історичні умови, в яких вони засновувалися. У них не було «теорії» націй, а тільки низку цілей і почувань специфічних для кожної окремо взятої нації. Отже, їхні націоналістичні рухи не могли бути повторені чи поширені; вони не мали системи вказівних ідей, котрі можна було б застосувати повсюдно і керуючись ними провадити певні дії задля спільних цілей. В цьому сенсі, націоналістична ідеологія стала поворотним пунктом у розвитку людського співробітництва та взаємодії.

Другим аспектом є важливість етнічної основи для сучасних націй. Це ми спостерігаємо не тільки в доновітніх націях, а й серед загальнопоширених націоналістичних рухів XX ст. Вони теж змушені використовувати етнічні зв’язки і почування, встановлюючи свою національну належність згідно з різноманітними критеріями, але завжди вишукуючи найтісніший зв’язок з культурним минулим домінантного етносу. Легко відкинути такі зусилля, як націоналістичні вигадки й мітотворчість. Як заявляє Кедурі, деяка частина націоналістичної інтелігенції безперечно збилась на манівці, чи навіть безсоромно маніпулює почуваннями мас. Але їхній частий успіх підказує різне тлумачення, одне з яких наголошує на необхідності «резонансу» та «привабливості» для народу. Тому що, в Цілому, люди у своїй більшості не відгукуються на чисто теоретичні винаходи — доля есперанто тому підтвердження — повторні відкриття та реконструкції, зроблені інтелігенцією та іншими представниками, повинні залишатись якомога ближче до народного сприйняття. Вони повинні дотримуватись культурних параметрів «народних традицій», політизуючи їхнє почуття етнічної спільноти, переосмислюючи ті традиції, як невичерпні культурні джерела для політичної боротьби за національне самовизначення.

Завершальний пункт стосується духовного світу етносів і націй. Заклик до «народу» може проводитись тільки через відкриття й використання їхньої колективної пам’яті, символів, мітів, вартостей і традицій. Отже, для проникнення до внутрішнього світу, потрібно віднайти й проалізувати ці етносимволічні елементи. Спільна пам’ять про золоту добу, предків та героїв і героїнь, суспільні вартості, які вони уособлюють, міти про етнічні витоки, переселення та вибраність Богом, суспільні символи, територія, історія і доля, які вирізняють їх, а також їхні різноманітні звичаї та традиції спорідненості та жертви, надають ключі до розуміння стосунку етнічного минулого до національного сьогодення та майбутнього і, зокрема, зв’язків та їхнього розриву між етнічними спільнотами й націями, досучасністю й сучасністю. Ніякий аналіз, який ігнорує ці етносимволічні компоненти не дасть нам змоги зрозуміти сучасне самовизначення націй чи їхній особливий світогляд щодо власної історії й долі. І без адекватного розуміння власної історії націй, годі оцінити їхній майбутній розвиток за доби глобалізації.