«Етнічний» і «громадянський» націоналізми

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«Етнічний» і «громадянський» націоналізми

Вивчення розвитку, зокрема, німецького націоналізму послужило за головний чинник упровадження Гансом Коном (Hans Kohn) поділу націоналізму на «західний» і «східний» різновиди, найвідомішої й донині актуальної типології націоналізму. Головна праця Ганса Кона «Ідея націоналізму» («The Idea of Nationalism»), що вийшла друком 1944 p., написана після усвідомлення впливу війни та нацизму. Він намагався виявити різницю (наскільки міг її збагнути) між поміркованими, західними формами націоналізму та його безжальними різновидами, що виникли східніше Райну. Кон переконував, що західні форми націоналізму спиралися на ідею, ніби нація — це раціональне об’єднання громадян, пов’язаних спільними законами й територією, тоді як східні різновиди поклали за основу вірування у спільну культуру й етнічне походження, хоча теж вважали націю природною й цілісною спільнотою окремих представників, від народження наділених питомим національним характером. З боку соціології, витоки такої відмінності слід шукати в їхніх різних класових утвореннях. Сильна й самовпевнена західна буржуазія спромоглася створити цілком громадянську за духом націю, тоді як Схід, саме через брак буржуазного класу й через панування імперських самодержців та напівфеодальних землевласників, став родючим ґрунтом для органічних понять націй та для нав’язливих, авторитарних і нерідко містичних форм націоналізму (Kohn, 1967a).

Попри численну критику запропонованого Коном поділу — його моралістичне перебільшення характерних ознак, географічної зосередженості, яка «не помітила» такі важливі «винятки», як Ірландія або Чехія, і чітке розмежування двох типів націоналізму — в ньому все ж є суттєве зерно істини. У «волюнтаристському» понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації «світу націй» і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В «органічному» понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації[36].

Це, звичайно, ідеологічний критерій, що описує нормативні моделі. Були спроби створити історичніші та соціологічніші розмежування, наприклад, праці Карлтона Гейса (Carlton Hayes), Луїса Снайдера (Louis Snyder) або пізніші формулювання, як от упроваджене Г’ю Сетон-Вотсоном (Hugh Seton-Watson) розмежування «давніх, безперервних націй» (переважно) Західної Європи й нових, навмисно створених націй (за означенням Чарлза Тилі — «спроектованих націй») Східної Європи й Азії, чи, скажімо, моє розмежування націоналістичних рухів, що спираються на «територіальну» та «етнічну» засади. Такі типології дають змогу якнайкраще відчути основну різницю між націями й націоналістичними рухами, але проблема полягає в тому, що з часом багато націоналізмів змінює свій «характер», нерідко поєднуючи складники обох типів. Саме цим знехтувало початкове аналітичне розмежування, тим самим майже втративши своє практичне значення[37].

До того ж, існує небезпека внесення нормативних поглядів до соціологічних моделей. Адже проблема постає саме з поширеним нині розмежуванням «етнічного» і «громадянського» понять нації. Тоді як громадянський націоналізм, на думку деяких політологів, може поєднуватись з лібералізмом і тим самим набути якоїсь шани, безкомпромісні етнічні форми націоналізму залишаються поза моральними межами; їхній надмірний партикуляризм не допускає будь-яких цивілізованих стосунків з «панівними» політичними ідеологіями. Можна дати ліберальне пояснення, чому слід приділяти більшу увагу необхідності співіснування націй, за умови, що таке пояснення враховуватиме місце проживання, історію й національну культуру, а не родовід чи етнолінгвістичну культуру. Такий підхід цілком збігається з Мілеровим означенням поняття нації: він зважав на історію, територію й національну культуру, але нехтував усім, що було пов’язане з мітами про етнічне походження. До того ж, став на бік Мауриціо Віролі (Maurizio Viroli), коли той боронив республіканський патріотизм від вимог (німецького романтизму) етнокультурного націоналізму (Miller, 1995; Viroli, 1995; пор. Barry, 1999).

Але навіть такий спрощений різновид націоналізму здатний породити цілком ненависницьку, ксенофобну політику. Класичним прикладом «внутрішнього» громадянського націоналізму може правити ставлення Французької республіки до євреїв. «Євреєві, як індивіду, ми дозволяємо все, євреєві, як єврею, — нічого», — заявив 1790 р. Клермон-Тоннер на Французькій асамблеї. Неспроможність громадського націоналізму підтримати права національних меншин суголосна ліберальному індивідуалізмові й індивідуальним правам людини, які звертали увагу тільки на ті права національних меншин, що узгоджувались з інтересами основної (державної) нації. Ці права й обов’язки містили вимоги до громадян вивчати й провадити справи панівною (французькою) мовою, читати й вивчати історію та літературу французької більшості, дотримуватись французьких звичаїв, визнавати французькі політичні символи, інституції тощо. На думку євреїв, це означало обернення їхньої унітарної самобутньої та етнорелігійної спільноти на релігійну конфесію чи етнічне об’єднання, позбавляючи їх минулого й асимілюючи з панівною нацією — процес, до якого й нині вдається ліберальний громадянський націоналізм стосовно меншин у багатьох національних державах (див. Vital, 1990: розд. 1; Preece, 1998).

Отже, громадянський націоналізм надто далекий від взаємного пристосування вимог різних культур. Справжня багатокультурність здатна існувати тільки в структурі «множинної» нації, яка сприяє етнічному розмаїттю й під проводом політичних інституцій і символів національної держави об’єднує складники різних культур. Це набуло неабиякого значення в Сполучених Штатах Америкитільки після відмови від ідеології мішаної нації наприкінці 1960-х років. Хоча, по суті, Сполучені Штатибуло утворено на культурній основі англійського протестанського етносу, проте рабство, підкорення автохтонного американського населення й подальші хвилі імміграції обернули країну справді на поліетнічну й множинну націю, але з єдиною мовою, спільними законами, загальними політичними символами й «світськими культами» — віншування прапора, відзначення державних свят, культ конституції й засновників нації, ушанування загиблих у війні тощо.

Попри всі наявні відмінності, подібність між благословенним націоналізмом Сполучених Штатів і «місіонерськими» націоналізмами Франції, Росії та Британії — «великих націй», «світочів прогресу», «носіїв цивілізації» для «неосвічених народів» — на диво разюча. Це підтверджує, що попри очевидні відмінності між «органічною» та «волюнтариською» моделями націоналістичної ідеології та «етнічним» і «громадянським» поняттями нації, існує більша подібність між їхніми політичними напрямками, ніж можна було б сподіватися. Це означає, що проводячи причиновий аналіз, націоналізм слід розглядати як єдиний феномен й зважати на ідеологічні відмінності його різноманітних форм. Основні доктрини, ідеали й поняття націоналізму тривалий час лишаються незмінними в різних культурах; це дає змогу пояснити чому, попри неспроможність узгодити загальні означення термінів і пояснювальних парадигм, науковці відчувають себе спроможними запропонувати загальне тлумачення поняття нації та націоналізму, і саме тому представники різних націоналістичних рухів ніяк не дійдуть згоди між собою.