2. Ідеології

2. Ідеології

Доволі часто стверджують, нібито націоналізм позбавлений бодай якоїсь ідеології, не кажучи вже про доктрину. Це всього-на-всього низка зародкових почуттів, старанно розвинених більш-менш пишномовною риторикою. З іншого боку, як ми вже зазначали, існує доволі багато видів націоналізму, щоб можна було виокремити й точно означити загальну й послідовну ідеологію. А якщо й вдасться таку ідеологію вивести, то в кращому разі це буде напівправда. Націоналізм, якщо його порівнювати з іншими ідеологіями, можна охарактеризувати як «філософську убогість і навіть недоладність» (Anderson, 1991: 5). Та попри все, він значно глибший звичайного почування й риторики, саме це довів Елі Кедурі (Elie Kedourie, 1960), шалений противник націоналізму, дослідивши гердеріанські й кантіанські філософські припущення німецького націоналізму доби Романтизму. Націоналістичні ідеології мають чіткі завдання колективного самоуправління, територіального об’єднання й культурної ідентичності, а для їхнього досягнення нерідко мають чітку політичну й культурну програми. У той час як, безперечно, існують різні види націоналістичної ідеології (релігійна, світська, консервативна, радикальна, імперська, сепаратистська тощо), кожна з яких заслуговує на детальний розгляд, усі вони виявляють спільні основні складники й характеризуються ідентичною ознакою: надзвичайним домаганням статусу самостійної держави. Ці спільні складники, спираючись на інші рухи та ідеології, і визначають «націоналізм»; виокремлюючи спільні складники «системи вірувань», яка підживлює усілякі види націоналістичних ідеологій, рухів та символіки, можна пояснити деяку закономірність поведінки, що трапляється в націоналістичних рухах і «діяльності»[18].

Існує три головні види цих спільних складників націоналістичної системи вірувань:

(1) низка основних тверджень, яких дотримується більшість націоналістів, і все, що з тих тверджень виходить;

(2) деякі основні ідеали, що так чи інакше наявні в кожному націоналізмові; і

(3) ряд споріднених понять, що надають конкретнішого значення основним абстракціям націоналізму.

Я розгляну їх по черзі.

Попри те, що існує всього декілька основних тверджень націоналізму, усі вони далекосяжні. Їх можна записати таким чином:

(1) світ поділений на нації, кожна з яких зі своїм власним характером, історією й долею;

(2) нація — єдине джерело політичної влади;

(3) лояльність до нації не бере до уваги решту лояльностей;

(4) щоб бути вільним, кожен індивід має належати до нації;

(5) кожна нація потребує повного самовираження й автономії;

(6) загальний мир і правосуддя потребують світу автономних держав. (Див. Kedourie, 1960: l; пор. A. D. Smith, 1991: 74)

Ми могли б назвати це «центральною доктриною» націоналізму. Адже вона утворює основну структуру націоналістичного бачення світу й (можливо, за винятком останнього твердження) містить у собі спільні складники суджень «творців» націоналізму — Руссо, Гердера, Ціммермана, Берка, Джеферсона, Фіхте й Мадзіні, — а також їхніх сучасних послідовників. Центральна доктрина надає логічного обґрунтування й рушійної сили різним видам націоналістичної діяльності, а також символам та інституціям, які відбивають ідею нації. Доктрина зачіпає не тільки сфери політики, а й суспільства та культури; вона охоплює як культурний сепаратизм окремих націй, так і загальні перспективи «світу націй»[19].

Проте не всі націоналісти діяли згідно з властивими цій доктрині ідеалами. Критики звернули увагу, що націоналісти часто поводилися так, щоб заперечити запропоновану в першому твердженні основну ідею, тобто «світ націй», приборкуючи власне самовираження, автономію й навіть характер інших націй, коли це відповідало їхнім власним інтересам або уявним інтересам їхніх рідних націй. Таким чином, націоналісти заперечували й спотворювали центральну доктрину націоналізму, яка надає великого значення особистому характеру націй і домагається конкретного визнання існування, індивідуальності й прав інших, аналогічних націй. Отже, як стверджує Джон Бруйлі, тоді як на практиці багато націоналістів діяло так, ніби їхня ідеологія пов’язана тільки з однією нацією (їхньою рідною), теоретично (а іноді й на практиці теж, як це сталося в «Молодій Європі» Мадзіні, що складалася з кількох національних рухів, зокрема й очолюваного ним під час доби Рисорджименто в XIX ст. руху «Молода Італія») націоналісти визнають поліцентричне бачення світу особистостей, а в теоретичному розумінні, націй (Breuilly, 1993; Вступ)[20].

Інтелектуальна критика глибокодумніша. Тут націоналізм часто розглядали тільки, щоб показати обмежену систему ідей і вірувань про політику й суспільство, і, як наслідок, застосовування сили, аби радше примусити, аніж переконати, переслідування часом недосяжних цілей. Це й стало для Елі Кедурі за основу своєчасної критики націоналістичної ідеології, адже деструктивна, революційна ідеологія колективної волі щосили намагатиметься досягти недосяжної досконалості на землі. І це переконання нещодавно знайшло відгук у Майкла Фрідена (Michael Freeden): він стверджує, що в кращому разі, націоналізм — це «вузькозосереджена» ідеологія з обмеженою суттю, яка притаманна нечисленному рядові політичних понять, адже «він свавільно вилучає себе з ширшого ідеологічного контексту, навмисно зміщуючи й підмінюючи поняття», а тому й не може «запропонувати всієї низки аргументів, бо багатьох ідей, на які сподівалися (від загальних і абстрактних до конкретних і практичних, так би мовити, від центру до периферії й навспак), просто немає» (Freeden, 1998: 750). З цієї причини націоналістична ідеологія структурно нездатна мати, стосунок з такими головними соціальними й політичними проблемами, як соціальна справедливість, розподіл ресурсів та регулювання конфліктів. Фактично, націоналізм — доволі часто взагалі не окрема ідеологія, а звичайне наповнення більшістю панівних ідеологій, як от лібералізм, соціалізм чи консерватизм. Ідея державності може бути всюдисущою, але вона здатна відбивати тільки суміжне розуміння багатьох ідеологій «десь на межі значень» (там же). Націоналізм тільки короткочасно набуває першорядного значення — під час державотворчих криз, зовнішньої небезпеки, завоювання й оборони території або під час суттєвого внутрішнього панування ворожої етнічної чи культурної групи (Kedourie, 1960; Freeden, 1998).