Критика інструменталізму

Критика інструменталізму

Ось тут і може стати в нагоді «інструменталістичний» підхід. Подібно до примордіалізму, цей підхід придатніший для дослідження етнічної належності, ніж націй та націоналізму. Це стало помітним у 1960-х і 1970-х роках у Сполучених Штатах за дискусій про (білу) етнічну незмінність, котра, як вважалось, була тим ефективним «тиглем», у якому іммігранти переплавлялись у єдину американську націю. Тоді як Віл Герберґ (Will Herberg) казав про потрійний американський «тигель» (протестанти, католики, євреї), Натан Ґлейзер (Nathan Glazer) i Деніел Мойніген (Daniel Moynihan) довели, як різноманітні етнічні групи Нью-Йорку пристосувалися до американського способу життя, зберігши свої ідентичності. Це розпалило жваві дискусії щодо ступеня, до якого етнічні спільноти можуть розглядатись у Сполучених Штатахяк групи, що діють в інтересах певних впливових кіл, правлячи за ефективний інструмент на політичному ринку — групи, які з кожним поколінням дедалі більше втрачають свою культурну виразність або здебільшого ставляться до неї, як до чогось символічного і необов’язкового. Результатом цього стало те, що етнічні лідери та еліти використали свої культурні групи як виборців і для масової мобілізації у своїй боротьбі за владу та кошти, бо це виявилося ефективнішим за традиційне звернення до соціальних класів[49].

Це відбувалось незадовго до використання інструменталістського підходу для вивчення націй. Особливо яскравий приклад можна знайти в конструктивних дискусіях між Полом Брасом (Paul Brass) і Френсисом Робінсоном (Francis Robinson) з приводу створення Пакистану. Згідно з поглядами Браса, Пакистан створили ісламські еліти, котрі вміло маніпулювали мусульманськими символічними ресурсами для мобілізації ісламських мас на північному заході Індії тоді, коли виявилось, що британська політика направлена проти ісламських інтересів. На думку Робінсона, усе відбувалося якраз навпаки: наявні мусульманські традиції та ідеології (особливо умма) переконали ісламські еліти в необхідності захисту мусульманської спільноти і культури, шляхом надання більшої автономії мусульманам північно-західних об’єднаних провінцій та Бенгалії. Але відмінності між цими двома прочитаннями тієї ситуації не така вже й велика, як здається. Брас, наприклад, визнає важливість традицій, особливо там, де наявна багата культурна спадщина та існує інституційна (наприклад, релігійна) структура, тоді як Робінсон настійливо наполягає на раціональній політичній діяльності ісламської еліти (Brass, 1979 та 1991; Robinson, 1979).

Однак, з іншого боку, інструменталістичний підхід можна використати для підтримки модерністської парадигми. Саме так зробив Джон Бруйлі для обгрунтування політичної теорії націоналізму, яку я детальніше розглядатиму в дальшому розділі. Для початку зосереджусь на його методологічних намірах. Він їх викладає у завершальній главі виправленого варіанту своєї книжки «Націоналізм і держава» («Nationalism and the State»), видання 1993 p. Хоча його означення націоналізму стосується культури, Бруйлі відкидає будь-яку ідею культурної ідентичності, як означальної характеристики націоналізму (який він вважає безперечно політичним і сучасним явищем), тому що це, на його думку, привело б назад до ірраціональної примордіалістської «необхідної належності». Крім того він допускає, що націоналізм «отримує значну силу від напівправди тих, хто його впроваджує», додаючи:

Люди прагнуть бути членами спільноти, для всіх нас має велике значення територія, як батьківщина, належність до культурно означених і розмежованих світів, які надають змісту нашому життю. Безумовно, багато з цього знаходиться поза межами раціонального аналізу і, на мою думку, поза пояснювальними можливостями історика (Breuilly, 1993: 401).

Мабуть так воно і є. Але дія націоналістичного поняття націоналізму, у Бруйлі, обмежується винятково політичним — і абсолютно інструментальним — використанням. Націоналізм стає просто аргументом, за допомогою якого субеліти можуть мобілізувати людей, координувати різні інтереси соціальних груп і узаконювати їхні дії, для захоплення чи збереження влади в сучасній країні. Це чисто політичний аргумент, який говорить про те, що там існує нація з певним і самобутнім характером, що її інтереси та вартості переважають над всіма іншими і що нація повинна бути незалежною наскільки це можливо. На думку Бруйлі, у сучасному суспільстві націоналізм оберігає політичну владу, а не ідентичність, єдність, автентичність, гідність, батьківщину чи щось інше, тобто служить політичній меті. Націоналізм є просто інструментом для досягнення політичних цілей і тільки таким він може поставати за сучасних умов. Все інше знаходиться за рамками раціональних досліджень (там же: 2).

Раціональність, сучасність, політика: ось трійка повторюваних характерних ознак інструменталізму. За цими межами, його прихильники не визнають нічого. Їхньою метою є доведення неприйнятності альтернативних підходів і відбракування будь-якої парадигми націоналізму, окрім модерністської. Але насправді таке самообмеження слугує тільки усуненню причини, яка б підпадала не тільки під раціональне дослідження, а й методів, що призвели б до глибшого дослідження, ніж вертикальний, керований елітою і раціональний вибір політичних моделей пропонованих нині багатьма модерністами.