Династичні та патриціанські нації
Династичні та патриціанські нації
До третьої моделі у своєму переліку Адріан Гастінґс зараховує середньовічні династичні та/або патриціанські європейські нації. З одного боку, на Заході (в Англії, Шотландії, Франції, Данії, Швеції та Іспанії) існують міцні династичні нації, побудовані на базі «побічного» (латерального) етносу й сильної держави, котрі засновані в період з XII по XV ст. і знайшли наслідування в деяких східноєвропейських країнах, особливо Польщі, Росії і, протягом деякого часу, в Угорщині. З іншого боку, з явились нації, хоча й менш цілісні, але з численною аристократією й буржуазією, які мали сильне почуття етнічної відмінності, відчуття релігійного братерства й прагнення політичної автономії, їх пов’язувала спільна батьківщина й культура, релігія чи мова, або те й інше. Я маю на увазі Швейцарію та Нідерланди доби пізнього середньовіччя, а також, меншою мірою, середньовічну Ірландію, попри її хронічну роздроленість. У цьому разі сильні міти, символи й пам’ять про героїчно полеглих сприяли виникненню особливого, зорієнтованішого на віру, хоча й менш цілісного типу суспільства (див. de Paor, 1986; Schama, 1987; Im Hof, 1991).
Не треба перебільшувати відмінностей між цими двома (династичними й патриціанськими) типами націй доби пізнього середньовіччя. Обидва типи, тією чи іншою мірою, є витворами «побічних» аристократичних етносів, в яких культура панівної знаті просочилась до середніх класів і до деяких віддалених регіонів. В династичній нації посередником такого культурного розповсюдження була сильна етнічна держава, правителі якої тяжіли до згуртування й об’єднання шляхом «бюрократичної інкорпорації» різних класів і релігій у суцільну національну державу. Патриціанські нації, створені порівняно згуртованою аристократією чи міською знаттю через конфлікти з центральною владою (і між собою), мали підтримку духовних лідерів за часів палкого релігійного завзяття. Дальший геополітичний поділ, і навіть певною мірою ізоляція, сприяли поширенню цієї релігійної культури між середніми й нижчими верствами. Такі повільні й часто нерівномірні процеси національної розбудови за середньовіччя необхідно, своєю чергою, відрізняти від сучасного підготованішого й цілеспрямованішого буржуазного процесу створення нації інтелігенцією та середнім класом (див. A. D. Smith, 1989).
Важливо пам’ятати, що у всьому тогочасному світі переважали етнічні групи. Нації, будь-то династичні, чи створені аристократією та буржуазною верхівкою, були скоріше винятком, навіть після епохи Відродження і Реформації. Приклади Швейцарії, Данії та Ірландії ніде в Європі не розповсюджувались, вже не кажучи про весь світ, аж до появи революційного націоналізму. І не повторювались вони, по суті, в династичних національних державах Західної та Північної Європи, за винятком Польщі, Росії та, протягом деякого часу, в Угорщині. Далекосхідні ж «етнічні держави» Китаю, Кореї та Японії, а також Таїланду, Камбоджі та В’єтнаму й розміщеної західніше сасанідської Персії (насправді ж переважна більшість цих країн мала у своєму складі невеликі, а то й численні меншини), виказували обмаль почуття братерства й недостатньо тривку єдність, щоб збалансувати почуття своєї етнічної несхожості щодо іноземців та бажання зберігати політичну автономію своєї батьківщини. Впадали в очі класове розмежування і відсутність масової участі в релігійних заходах, хіба що за винятком Японії, економічна єдність та правова уніфікація на всіх теренах країн була недостатньою.
Так було і в Японії до пори сегунату Токугава (1603–1868). Починаючи з XVII ст., і вимушеної ізоляції Японії від зовнішнього світу, зростання культури середніх класів і солідарність, що підтримувалась відносно однорідною етнічною належністю Японії та острівним географічним положенням, допомагали пронести почуття вибраності й живили історичне та культурне відродження, яке знаменувало пізнішу реставрацію імператорського правління за доби Мейдзі ісину. Лідери Мейдзі ісину сподівалися не тільки поставити минуле на службу тогодення, а й вишукували місце для сучасності під знаменням сприятливого й славного минулого. До самісінького вторгнення Заходу, яке стало стимулом для реформ, форма і зміст тих змін зумовлювались внутрішнім розвитком Японії за сегунату Токугава, а то й сягали давнини літописної імператорської спадщини. Потім на цих засадах етнічно більш-менш однорідна буржуазна нація після 1868 р. створила підґрунтя для сучасного японського націоналізму (див. Lehmann, 1982; а також пор. Doak, 1997).
Іншим винятком була сафавідська Персія (1501–1722). До того часу династії, що змінювали одна одну, і які нерідко панували над різними частинами Іранського нагір’я, тільки покріплювали іранську етнічну й географічну різноманітність й ускладнювали зростання всенародної співдружності та співучасті. Почування особливої перської ідентичності та вибірності, що розквітло за доби новоперського мовного відродження десятого й одинадцятого сторіч, протягом століть обмежувалось тільки рамками невеликих письменних еліт. Однак після 1501 р. могутня династія тюркського походження поклала початок політичному оживленню й культурному відродженню, що покріплювалось принесеним войовничим шиїтським віросповіданням. Об’єднання Ірану сприяло поширенню шиїтського культу «дванадцятого імама» зі столиці Шах Аббаса Ісфагана по всьому Іранові, після чого до 1722 р. більшість іраномовних персів стали шиїтами, а перську ідентичність мимохіть стали сприймати рівнозначно з шиїзмом. Хоча це відродження й підупало за часів успішної афганської династії Каджарів (1796–1925), воно заклало підвалини характерного етнічного перського почуття солідарності, яке знайшло політичне вираження в буржуазному конституційному русі 1905–1906 pp. (див. Cottam, 1979; Keddie, 1981: розд. 1–3).