Кінець етнічної держави?

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Кінець етнічної держави?

Твердження, що певний різновид політичної спільноти, яку нерідко називають «етнічною державою», нібито перебуває на кінцевій стадії згасання, зазвичай спираються на економічні й політичні засади. При цьому припускають, що:

(1) термін етнічна держава означає певний тип політичної спільноти, який можна чітко виокремити;

(2) можна означити відхилення від цього типу з часом і показати згасання його сили і/або згуртованості за період з Другої світової війни;

(3) такий шлях визначено історичними змінами та соціально-політичними перетвореннями, які не лишили жодної можливості для «етнічної держави», окрім фольклору.

1. Як видно, існує надто мало чистих прикладів таких політичних спільнот, що підпадають під визначення «етнічної держави». Вважають, що етнічна держава може існувати тільки там, де більш-менш усе населення країни належить до однієї етнонаціональної групи, а межі групи збігаються з державними кордонами. Тільки в такому аспекті означення «нації» та «держави» збігаються. Але такий збіг надзвичайно рідкісний, особливо в сучасному світі за наявності значних міграційних процесів і змішування культур. Натомість маємо значно загальніший тип політичної спільноти, відомої під назвою «національна держава», тобто, держава, в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, навіть коли інші малі етнічні групи перебувають у межах державних кордонів, а політична спільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології (див. Connor, 1972; Wiberg, 1983).

2. Якби вдалося довести широке вживання поняття «етнічної держави», було б годі підтвердити певну тенденцію до згасання сили і/або згуртованості, а ще менше шансів на це у разі національної держави. Вважають, що до певного часу XIX ст., національна (або етнічна) держава була панівною формою політичної організації, але поступово втратила панівне становище об’єднавчої сили після втрати більшості функцій, надто після Другої світової війни. За основний показник могутності й згуртованості у більшості випадків беруть наявність повної незалежності чи, принаймні, високого ступеня автономності в питаннях проведення зовнішньої політики. По суті, небагато національних держав за останні два сторіччя могли користуватися необмеженою незалежністю; держави були пов’язані різноманітними договорами й угодами, а їхня здатність до ефективних змін загалом була обмежена нерозвинутими технологіями й наявними комунікаціями. Це слушно як для сфери зовнішньої політики і проведення воєнних дій, так і для внутрішнього управління та інфраструктурних змін. З кінця XIX ст. сила держав значно зросла, але її годі порівнювати з нинішньою могуттю, а кількість таких країн обмежувалась купкою великих держав. Це стосується й державної єдності. Хоча проблему сучасних етнічних і регіональних рухів не можна применшувати, але протягом двох останніх століть більшість національних держав пережили етнічні, релігійні й регіональні проблеми, хоча і в менших масштабах. Можливості досягнення політичної солідарності сьогодні теж куди більші, адже масові засоби комунікації, поширення техніки й загальнодоступної освіти дають змогу державним елітам поволі прищеплювати своєму населенню загальні вартості, почуття й переконання, надто якщо вони «національні» за характером. Безумовно, тут одна з причин — життєздатність територіальних і етнічних націоналізмів (див. Kahan, 1968).

3. Цілком слушно, що національна держава чимало втратила зі своїх колишніх економічних функцій і кожен усвідомлює, що з появою ядерного, хімічного й біологічного озброєння свобода, яку можна забезпечити військовими методами, значно обмежилась. Величезне зростання грошових і торгових ринків, транснаціональних компаній з бюджетами, персоналом, інвестиціями й технічним досвідом, Що значно перевершують можливості менших країн, а також утворення величезних політичних та військових блоків і багатонаціональних владних структур, безумовно розмило економічну автономію й право використання військової сили навіть наймогутнішими державами. Однак ступінь такого розмивання годі оцінити, зважаючи на обмеження у використанні економічної та військової могутності національними державами за попередніх часів. У всякому разі, це компенсувалось набуттям національними державами нових функцій заради національної самобутності й добробуту свого населення. Як видно, наявне зміщення функцій держави і влади від економічної та військової сфери до суспільної та культурної царини, від забезпечення зовнішнього суверенітету до внутрішнього, господарського управління. Кожному слід турбуватися тільки про значне збільшення державного регулювання в таких галузях, як загальна державна освіта, охорона здоров’я та збереження генофонду, планування населення й захист довкілля, імміграційна політика та засоби масової інформації, мистецтво, спорт і культура, професійна підготовка й зайнятість населення, профспілки та платня, оподаткування й фінансово-бюджетна політика та багато іншого, усвідомлюючи, що відхиливши небезпеку занепаду, національна держава стає дедалі централізованішою, узгодженішою й могутнішою. Окрім того, найважливішою функцією держави стає сфера законності й правопорядку, яка хоч і зазнає зовнішніх впливів, переважно лишається незайманою цариною, яку вважають основним зосередженням державної влади й управління. Зрештою, через контроль, владні структури й бюрократичне урядування й національна держава здатна відверто, наполегливо і всебічно втручатись у всі сфери, безпосередніше, ніж будь-коли у новітній (вже не кажучи про доновітній) період історії[105].

Але це тільки один бік медалі. Аргумент на користь занепаду національної держави дедуктивно виводиться з очевидних проявів глобалізації. Зараз немає потреби вступати в безкінечну дискусію щодо різноманітних значень цієї концепції. Досить сказати, що на додачу до економічної незалежності та широкомасштабного народного руху, людство стало свідком високого ступеня ущільнення в просторі й часі, коли події в одній частині світу миттєво впливають на інші коштом швидкого зростання глобальних засобів масової комунікації, інформаційних технологій тощо. Однак сумнівно, що це робить земну кулю «спільною». Хоча за останні десятиріччя державні кордони стали прозорішими, засоби масової комунікації геть не змінили їхнього статусу, а також не зменшили регулятивний і спостережний контроль з боку національної держави. Навпаки, існує достатньо свідчень того, як державні еліти намагаються посилити свій вплив за допомогою потоку інформації та досягнень культури, нерідко шляхом багатосторонніх угод і договорів з іншими країнами. З іншого боку, поширення по всьому світові міждержавних і недержавних організацій, обмежили свободу дій великих держав (чимало дрібних країн ніколи й не мали великої самостійності) через необхідність суворого дотримання різноманітних договорів та угод, але їхня загальна дія теж повинна посилити могутність і довголіття національної держави, яка нині претендує на роль єдинозаконного суб’єкта міжнародної діяльності[106].

На це можна заперечити, що нові економічні та культурні реалії породили значно більші політичні об’єднання й культурні простори і саме тому людство стало свідком зростання нових європейських співтовариств та об’єднань. Найприкметніший з них — Європейський Союз, який з обмеженої митної спілки швидко розвився у значно більшу економічну й політичну спільність, яка має на меті створення справжньої федерації європейських держав і європейської ідентичності. Попри нинішнє гасло Європейського Союзу — «єдність у різноманітності», малоймовірно, що для прихильників панєвропейства реальної європейської єдності та ідентичності можна досягти тільки коштом національної ідентичності. Принаймні, вони могли б сподіватися хоча б знесилення й занепаду національної ідентичності та перенесення нинішньої відданості національним державам на рівень федерального об’єднання — як це було під час створення Сполучених Штатів та Німеччини, у XVIII та XIX ст. відповідно. Домагаючись поступової передачі функцій та влади до федерального центру, вони сподіваються утворити інституційну політичну структуру, яка, зрештою, приборкає відданість народів своїй нації; інакше кажучи, вони припускають, що поступившись суверенітетом, станеться зміна ідентичності (див. Wallace, 1990; Riekmann, 1997).

Ця уявна взаємозалежність між державним суверенітетом і національною ідентичністю, а також результати кількох референдумів, лежить в основі багатьох сучасних дискусій між «єврофілами» і «євроскептиками» щодо стадій європейської інтеграції. Либонь, цим пояснюється неприйняття ідеї єдиної європейської валюти в Данії, Великій Британії та Швеції, а також відмову від вступу до Європейського Союзу Норвегії та Швейцарії. Але чи справді суверенність та ідентичність так міцно взаємопов’язані? Порада Руссо полякам, які тоді тільки-но втратили незалежність, зберегти свої звичаї та культуру й дальші ознаки невдалого намагання протягом століття ослабити, вже не кажучи про повне викорінення, польської національної культури, доводить протилежне. У випадку з Європою ніхто такого розчленування країни не припускав. Навпаки, для загальноєвропейських настанов передбачена процедура проходження через національні державні установи, що надає їм додаткових законних і владних повноважень. При цьому, за принципом «доповнюваності» деякі свободи та владні функції залишено країнам, що потребувало натомість подальшої гармонізації державних законів і дій спочатку в економічній та соціальній, а потім у політичній та військовій сферах через процес «об’єднання згори». Безперечно, суттєвим є питання наскільки народна підтримка в конституційних національних державах є можливою для продовження підтримки цього проекту і чи здатна європейська держава замінити всі основні функції та повноваження нинішніх національних держав, а також чи зміняться політичні почування їхніх громадян[107].