Кінець Гарматної Бриґади СС

Кінець Гарматної Бриґади СС

З Проскурова відступали останки армії на Староконстянтинів. Відступали і три гарматні полки СС і кінна розвідка, які ввесь час воювали у складі Корпусу СС. По засніжених дорогах, страшний морозний вітер шмагав стрільців у лице, продував тіло. Військо не мало зимового одягу. Стрільці відморожували вуха, руки, ноги. Без думки, у зневірі тягнулися Стрільці, козаки на північ, а тиф шалів далі. Обози, які возили харчі, військове майно, набої, везли тепер хворих на тиф у тифозній гарячці, на страшному морозі.

По дорозі було видко, як вовки роздирали полишені коні, які вже не могли іти, а зграї гайвороння кружляли над жертвою і помагали вовкам роздирати. Ніхто вовків не відганяв. Стрільці тягнулися без думки далі і далі на північ.

Змобілізовані восени 1919 р. покинули армію. Пішли додому. Ті, які відступали, це були вояки, що боролися за волю України від початку революції. Це були ті, які боролися ще за Української Центральної Ради у січні, у лютому 1918 р. — у Києві, Коростені, у Сарнах. Це ті, які облягали Київ у зимі 1918 р., які боролися проти совєтів цілий 1919 рік. Тепер приходилося випити останню чашу горя, випити до дна. Ворог наступав. Наступала російська армія Денікіна, це ті самі російські Добровольці, яких Січові Стрільці розбили під Мотовилівкою у листопаді 1918 р. Це та сама армія, з якою гетьман Скоропадський укладав федерацію. Коли б вони хотіли були визнавати хоча б федеративну Україну з гетьманом Скоропадським, то восени 1919 р., коли зайняли були більшу частину України і столицю Київ, то були б привернули уряд федеративної України з гетьманом Скоропадським чи яким іншим федералістом, бо підписали з гет. Скоропадським умову. Та ні! Вони створили уряд „Юґа Росії”, якому підлягали всі території, що їх зайняла російська Добровольча Армія — російські під Орел, по Волзі, Донщину, і неросійські — Кубань, Кавказ, Україну. Відпоручники цього уряду „Юґа Росії” розстріляли Раду Кубанщини за те, що сміла впроваджувати автономію кубанського війська, сміла впроваджувати українську мову на Кубані, і за те, що ухвалила прапор для Кубані синьо-жовтий, український. Це ті самі російські добровольці, які на зайнятій ними території України нищили українські школи, нищили все, що нагадувало Україну і самостійність українського народу. Це ті, які розстрілювали українських старшин, козаків, не питаючи їх, чи вони є за „федерацію” гет. Скоропадського, чи за самостійність України. У тим не було й думки про якусь, хоча б зв’язану у федерації з Росією, Україну. У них була тільки „єдімая недєлімая Рассія”, у якій не сміє бути і назва „Україна”. Тепер ті російські Добровольці гналися за рештками української армії, щоб знищити все, що нагадувало б самостійну чи навіть федеративну Україну. Вони не скупчували всіх своїх сил проти комуністичної Москви, але проти України. Совєти били уже тоді денікіндів і вони відступали на цілому протисовєтському фронті, та мимо цього Денікін не кинув усіх своїх військ проти Совєтів, бо він хотів передусім знищити українську армію, українську державність. Тоді виявилося з ким гет. Скоропадський укладав федерацію, якою метою мало бути відновлення „великої Росії”, як про це і було сказано у його „програмі” з 14 листопада 1918 р.

У морозні дні, по снігах відступало голодне українське військо з Проскурова на північ до Староконстянтинова. По дорозі з Проскурова до Староконстянтинова є село Пашківці і села пашківської волости. Ті села побачили, що розбита українська армія відступає. Знайшли собі якогось царського офіцера і зорганізували збройні відділи, які нападали на дорозі до Староконстянтинова на військові обози та менші відділи війська. Так, це нападали ті, яким українська армія несла „землю і волю”. Це порода тих „татарських людей”, які за княжих часів визнавали і підлабузнювались татарам і, як „татарські люди”, нападали на дружини українських князів. Татари брали в ясир і їх дітей і жінок, не помагала рабська служба у татарів. Це та сама порода, яка за гетьмана Мазепи висліджувала козацьких старшин і козаків та продавала царському урядові, як „мазепинців”. Це та сама порода, яка за часів Української Центральної Ради вислуговувалася большевикам і руйнувала свою українську державу, бо уважала, що совєти сильніші, беруть верх. Тепер пашківська волость хотіла заслужити ласки у нового пана, який ішов і здавалося — брав верх, у солдатів „Юґа Росії”, у денікінців. Нападали на останки знеможеної української армії. Прн тім старалися, щоб щось зграбувати — коня чи віз, або стягнути військовий плащ із змерзлого стрільця, а може й сорочку, який умирав у тифозній гарячці. На щастя, таких виродків, як у пашківській волості було не багато в Україні. Навпаки, багато селян голосилися до українського війська, багато селян приймали у своїх хатах ранених чи хворих українських вояків і лікували їх.

Останки придніпрянської армії, а з ними стрілецька артилерія, докотилися до Староконстянтинова. Там був зорганізований у казармах, де восени був Кіш СС, великий шпиталь для хворих на тиф, які були в обозах. Цей шпиталь залишено під доглядом лікарки др. Зірки Ткачківської.

Згідно з наказом останки армії рушили зі Староконстянтинова далі на північ. По дорозі, не траплялося більше пашківських волостей і мороз не був сильний, тільки сніги утруднювали похід. Уряд, Штаб Армії примістилися у містечку Любарі. Там стала на квартирах Гайдамацька бриґада отамана Волоха. Ті гайдамаки не мали нічого спільного зі Слобідськими Гайдамацьким Кошем, ані з пізнішим 3-им Гайдамацьким полком Запорізького Корпусу. Був це новозформований відділ.

У Любарі примістилися ще — Волинська дивізія і Юнацька школа. У Новім Мирополі й околиці примістилися Запоріжці. Корпус СС став на квартирах у Новій і Старій Чорториї. Головний Отаман С. Петлюра мав надію, що у цьому куті поміж совєтським, польським і денікінським фронтами військо відпічне, переорганізується і перечекає якийсь час.

Та так не сталося.

З грудня 1919 р. отаман Волох зі своїми гайдамаками збунтувався. Напав у Любарі на державні інституції, забрав державну скарбницю і подався до большевиків, до містечка Чуднів. Цей „татарський” чоловік хотів заслужити ласку у червоних москалів, тож не пішов сам, а зі своїми гайдамаками та із зграбованою державною скарбницею. Та ласки там не зазнав, бо і ворог гидує підлими людьми. Цей перехід Волоха з його гайдамаками до большевиків добив морально останки українського війська.

Нехай будуть прокляті оті „татарські люди” по цілій Україні, чи це люди темні, шкурники, які хотять тільки наживи, грабунку, чи Волохи, Хименки, які кричали переможній українській армії „слава” і самі служили в тій армії, але коли побачили, що українська армія побита, то у своїй підлості, зажерливості нападали на цю армію. Юда Іскаріот який був, здається, чесніший, бо після продажу Ісуса Христа повісився. Нехай будуть прокляті Волохи, Хименки, Григорієви, які декламували, що вони за „неньку Україну” готові душу віддати, але тільки як довго Україна була сильна. Коли ж побачили, що москалі, все одно червоні чи білі, сильніші від України, побігли до москалів з поклоном, щоб заслужити ласку в них, по дорозі ще крали та грабили українське військове майно. Та ласки не дослужилися, а погинули з рук ворога.

Чи воно так було тільки в українському народі? Ні, і ще раз ні! В інших народів були також подібні Волохи, і то в народів державно вироблених, які століттями мали свою державу, але зрадники у державних народів не шкодили так дуже державі, як Україні. Україна по двох століттях неволі, будувала свою державу і націю. Тож не диво, що були зради й підлості.

По зраді Волоха Головний Отаман С. Петлюра переїхав до Січових Стрільців у Нову Чорторию. Головний Отаман перебув останній вечір перед виїздом у Польщу серед Січових Стрільців. Отаман Є. Коновалець запросив, здається, до школи, деяких стрілецьких старшин на вечерю. Зійшлося біля 30 старшин. На вечерю прийшов Головний Отаман Петлюра з отам. Є. Коновальцем. Сіли за стіл. Подали вояцьку вечерю. Була це страсна вечеря. Головний Отаман не сказав під час вечері ані одного слова. Зі стрілецьких старшин ніхто не відізвався не то до Головного Отамана, але навіть до свого сусіда. Було вже вирішено, що армія УНР перестає існувати.

Уночі з 5 на 6 грудня мав Головний Отаман С. Петлюра переїхати в Польщу.

По тій страсній вечері Головний Отаман устав. Стали всі старшини на „Позір”. Це востаннє прощали Січові Стрільці свого Головного Отамана, під якого командою воювали два роки за волю України, за українську державність. Настрій був тоді а усіх наче на кладовищі, коли прощають дорогу особу.

Головний Отаман С. Петлюра від’їхав на станцію Шепетівку, а звідти на невідоме, у Польщу.

На другий день команда Корпусу СС видала наказ, що Корпус СС розв’язується. Усіх Січових Стрільців звільняється з військової служби. Кожний може сам вибирати собі дальшу долю. Кожний може вибирати: або йти у запілля ворога і як партизан, далі воювати, або йти додому, на схід, на придніпрянську Україну, чи на захід, у Галичину, під Польщу.

Перестав існувати Корпус Січових Стрільців, який воював за українську державність два роки. Перестала існувати Гарматна Бриґада Січових Стрільців, якої батерії воювали на всіх українських фронтах.

Командир 7-ої батерії СС пор. Чорний (пізніший полковник) вирішив зі своєю батерією, інакше кажучи з гармашами Гарматної Бриґади СС, організувати збірну батерію і йти у запілля ворога. Йому передано набої, найсильніші коні і все гарматне майно. До нього перейшли всі ті гармаші, що рішилися воювати у запіллі ворога. Інші розійшлися — хто на схід, хто на захід. 2-ий і 6-ий гарматні полки, які були приділені до Української Галицької Армії ділили з нею долю до кінця. 2-ий полк був приділений ще під Львовом до 2-го Галицького корпусу, а 6-ий полк, у складі двох далекострільних батерій і одної важкої 6-ти дюймової гавбичної батерії, був у розпорядженні Начальної Команди УГА. Це був здається одинокий полк важких гармат і гавбиць у цілій українській армії. По договорі УГА з денікінцями оба полки втратили свою назву „Січові Стрільці”. Командирів полків — сот. Володимира Зарицького і сот. Якова Бутрима усунено з команди полків.

3-ту гавбичну батерію 2-го полку прицілено до полку от. Юліяна Шепаровича, а обі легкі батерії до полку от. Ярослава Воєвідки. В цей спосіб розформовано 2-ий гарматний полк. Коли ж у районі Бершаді була армія УНР під командою ген. Павленка у І. зимовому поході, то одна легка батерія покинула УГА і прилучилася до неї. Так, що у зимовому поході було дві батерії Гарматної Бриґади СС. Друга легка батерія 2-го полку продержалася до кінця існування УГА і увійшла під командою командира полку сот. Зарицького до дивізії ген. Кравса. При переході в Карпатах на Чехи, батерія залишила гармати, а тільки з кіньми перейшла на Закарпаття, де зложила зброю. Останки 6-го важкого гарматного полку з командиром батерії сот. Катхе і пор. Олексієм зложили зброю 10 травня 1920 р. полякам.

Гарматна Бриґада Січових Стрільців, яка складалася із шести гарматних полків і мала 20 батерій, якій початок дало 12 гармашів у половині лютого 1918 р., по майже двох роках боїв за волю України перестала існувати.

Розходилися гармаші. Прощалися з гарматами, якими добували стрілецьку славу, прощалися з кіньми, які не раз серед куль несли їх на ворога, прощалися зі стрілецьким товариством. Стрілецькі гармаші! Вони віддали все, що могли, щоб у боях здобути волю Україні. Здається, небагато було такого, що могли зробити, а не зробили. Розходилися, несучи спомин про стрілецьку славу, коли їх по містах і селах вітали окликами „Слава”!. Розходилися, несучи спомин про важкі бої двох років, у яких ллялася кров ворога і своя. Розходилися, несучи із собою спомин, що жили у своїй вільній українській державі. Розійшлись зі спомином, що боронили цю державу у найлютіших боях. Несли тугу за волею, за вільною Україною, у якій жили.

Розійшлися. Просили Бога, щоб дозволив їм бути ще вояками вільної України, а коли ні, то бодай, щоб дозволив умерти вільними у своїй Державі.