Війна України з Добрармією Денікіна — ворогом України ч. 2

Війна України з Добрармією Денікіна — ворогом України ч. 2

Не так сталося — як бажалося. Надії наші не здійснилися. В початках місяця жовтня почались зачіпні акції Добрармії в районі станції Христинівка. На правім крилі відтинку фронту 3-ої дивізії, 8-ий Чорноморський полк під командою полковника Крата повів наступ на позиції Добрармії коло села Біланівка в районі Бершаді, розбив і взяв у полон 50-ий Білостоцький полк ворожої піхоти (були це мобілізовані мешканці Херсонщини). Рівнож у районі Бершаді, в тому часі, піший курінь 9-го полку під командою полк. Б. Чміля заатакував ворожу батерію і здобув її. Атака на батерію була виконана після змушення її до замовчання гураґанним вогнем 3-ої легкої батерії СС.

Бойові успіхи в районі Бершаді були доброю прогнозою до наступних боїв.

За пару днів ворожа кіннота зреванжувалась, зненацька напала на колону 9-го полку 3-ої залізної дивізії в селі Клевань, який пів години перед нападом увійшов в те село. Село Клевань положене в дуже глибокій балці, навколо від сходу ліси. 3-тя батерія Січових Стрільців посувалась у колоні полку за табором 1-ої лінії (тачанки, амуніція, кухні) і була на віддаль кілометр-дза від села. Нагло в селі почалась стрілянина. Одна чота (дві гармати) скоро з’їхала з дороги і стала на позицію, але не мала цілі до стріляння, треба було довідатись, що в селі сталося. За хвилин 10 виїхала з села сотня ворожої кінноти і в Галопі пустилась у напрямі батерії, Збоку батерії, з лісу дві тачанки батерії відкрили по кінноті вогонь з кулеметів. Батерія не стріляла, чекала, щоб кіннота під’їхала ближче, але то вже був ворог трохи грамотний, повернув назад коні і скрився в селі. Незабаром прийшли до батерії кілька старшин з полку, що втікли з села і оповіли, що багато вояків кіннота порубала, решту забрала в полон. Командир полку, полковник Євтушенко, застрілився. Відступила батерія з табором 9-го полку до станції Ярошенка, де була резерва ІІ-ої галицької пішої бриґади. Фортуна на війні є зрадлива… Колона 9-го полку маршувала без розвідки в терені (моя заввага).

Засліплений ідеєю „єдіная недєлімая” Денікін, на свою погибель спровокував війну з Україною. Уряд України війни з Добрармією не бажав.

З розпочаттям війни з Добрармією нагло з’явився для української армії новий ворог, ч. 3. — страшний поворотний тиф. В половині місяця жовтня почались дощі, холоди. Вояки босі, голі, голодні, брак фуражу для коней. В рядах армії вибухла епідемія поворотного тифу. В жахливих умовах, маючи перед собою дві московські армії — білу і червону, не маючи амуніції, не маючи медикаментів, не маючи помочі сусідніх західніх держав, українська армія не мала змоги ставити опір. З кривавими жертвами армія мусіла відступати. Але дії армії цілковито спаралізував і жахливі втрати в людях спричинив тиф. Тут уже гармати, карабіни, кіннота, відвага на ніщо не придались. Від місяця вересня до місяця листопада % стану вояків армії хворіли на тиф. По дорозі відступу від Вапнярки до Проскурова треба було залишати хворих вояків, за браком шпиталів, по селах, під опіку селян, а по хатах селян повно своїх хворих було. При 15-ти ступенях морозу лежали хворі в соломі по стодолах і шопах. В колонах маршових, що оком глянеш, були вози і вози, а на кожнім возі 4–6 вояків, лахміттям прикриті, в гарячці благали, щоб не залишати їх. Хворі, які відчували близький свій кінець, а йти з батеріею далі не могли, плакати сліз не мали, вони прощались із товаришами, цілували гармати, своїх коней і на прощання „Слава Україні!” казали. Описати жах посталої ситуації немає слів. Мерли борці за Україну, за її славу і волю, не на полі бою, а в стодолах і шопах селянських — від тифу.

Коло 22-го листопада рештки вояків 4-го полку, що тиф перемогли, до району Любара прийшли. Було їх коло 60, дві гармати за собою тягли. З Любара хто силу мав, кінно чи на возі в зимовий похід помандрував.

В Любарі скінчилась книга історії буття 3-ої легкої батерії 4-го гарматного полку 1-ої гарматної бриґади Січових Стрільців.

Вічна хай буде пам’ять поляглим у боях і померлим від хвороб.

(На цьому кінчаться спомини майора В. Зарицького).