6. Кінець князівства

6. Кінець князівства

Навряд чи варто вникати до дрібниць у княжі чвари після Ярослава, вони нічого не дадуть і не додадуть до образу Києва. Краще звернутися до безпосереднього кінця.

На рік 1113 припадає аж три відмічених літописом події: смерть князя Святополка, що сидів у Києві, народні розрухи з цього приводу та воцаріння на київському престолі Володимира II (Мономах, 1113–1125). В літописі є, всього й тільки, що по смерті Святополка кияни звернулися до Володимира: «Сідай князю на стіл, батьків та дідів!» А він, ніби на це: «плакася велми, и не поиде, жаляся по брате». Тоді кияни розграбували двір тисяцького Путяти, а потім: «идоша на жиды и разъграбіша я». От такий діалог, як бачите. А потім знову послали по Володимира, пригрозивши йому, що й гірше зроблять, як не прийде, та ще його розграбують, вкупі з його боярами та церковними монастирями. Та й умить заспокоїлися, ніби, як прийшов Володимир. Одне слово, щось невірогідне…

Совєцький історик Б. Д. Грєков править нам із цього приводу, що:

Селянські громади, що зустріли наступ феодалів повстаннями, продовжували спорадично виступати з протестом і пізніше. Але, селянські повстання за своєю природою, особисто у настільки далекі часи не могли бути якимись потужними, хоча би з уваги на розпорошеність селянських сил.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 502)

Потім, згадуючи врешті, що повстання є саме міське, а не сільське, він додає: «непорівняно більш значущими малюються у наших джерелах виступи міських мас». Не пояснюючи, ні мотивів, ні перебігу повстання.

Багацько чого розповідає літописець про правління Володимира II, і про спір із братами, як краще перепоховати Бориса та Гліба, і про затемнення сонця (неповне), і про міст через Дніпро, побудований за наказом князя. Року 1116 князь ходив на Дон до половців та бився там із ними два дні, але… «и придоша в Русь по Володимеру Торцы и Печенезе». Оце навоював, можна сказати…

Наступного року Володимир іде до міста Володимира – на свого небіжа Ярослава. Але – знову без успіху, бо простоявши під містом два місяця – «сотвори мир».

Це літописець. Історик же ставить на рахунок князеві те, що він пом’якшив економічну ситуацію списавши якісь там борги, проявляв велику активність на князівських з’їздах, та особливо те, що: «Найменшу спробу непідкорення собі Володимир пресікає у основі і розпоряджувався ними, як своїми підданими» (теж там). Тобто, за те, що він був справжнім самодержцем.

В кінці він визнає, що після Володимира II Київська держава стала остаточно нежиттєздатною, практично припинила своє існування, розпавшись на 12 окремих князівств: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Полоцьке та Турово-Пінське. Втім, як ми бачили вище, не всі вони складали єдину державу й значно раніше. Отже, Київське князівство проіснувало більш-менш стабільно всього 243 роки.

Додамо від себе, що за наступні роки, від смерті Володимира II 1125 та по 1240 – рік приходу монголів, – в Києві змінилося десь 36 князів та 49 разів змінювалася влада (дехто влазив на престол двічі та тричі). Таким чином, середня протяжність одного князювання становила 3,5 роки, а влада змінювалася, в середньому ж, – кожні 2,5 роки; ото вже накнязювалися, ніби отой Сіґтрюґ із синами в далекому англійському Йорку (див. «Сагу про Еґіля»).

* * *

Останнє посилання на Йорк – не випадок. Після століть гунського каганату, Київ – у певному ступені, повернувся назад, до ґотської минувщини, ставши периферією світу вікінгів. Але, – успадкувавши від аварів і ворожнечу зі світом тюрків, – одвічною Дешт-и-Кипчак. Світ вікінгів був, завдяки сталим вікінгівським розбратам королів, – не найкращим середовищем для національного формування, хоч і створив згодом три нові потуги на півночі Європи.

Йому не вистачало, так би мовити, розуміння спільних інтересів.

Отже, не вадить ствердити таку саму причину, що створювала перепони для національного визначення й у Києві, – відсутність спільних інтересів на національному рівні; ще більшу, ніж на півночі. Примат еґоїстичних інтересів над спільними. Бо, тільки такі спільні інтереси здатні уформувати та згуртувати націю.

Пізні київські літописці повідомляють нам, що київські князі у своїх міжусобицях прагнули, не так перемогти, як поруйнувати та попалити суперника, угнати його людей, послабити на майбутнє. Ця згубна для нації в цілому стратегія, яку підмітили навіть простодухі та не надто освічені літописці, саме й свідчить про відсутність інтересів, вищих над еґоїстичними, національних. Князі та їх люди були політичною елітою народу, та саме вони мали розуміти та відстоювати національні інтереси.

Не можна оминути тут і красномовний приклад, з іншої, але теж тогочасної історії. Як ми бачимо, відміченою вище вадою певною мірою страждав увесь світ вікінгів, хоч і не до такого ступеню, як отой княжий Київ. В цьому контексті пригадується історія Гедебю, що був 250 років торговельною столицею вікінгівського світу. За владу над ним ревно змагалися королі трьох держав півночі, але остаточно спалив його, не в стані підкорити собі, – саме Ґаральд Гартраде, молоді роки якого пройшли як не в Міклаґарді, так у Києві. Випадкове співпадіння? – можливо; а може – й ні.

Подібну відсутність загальнонаціональних спільних інтересів української еліти – можна простежити й далеко потім. Часом створюється враження, що вони так і не сподобилися виробити у себе навіть якусь класову солідарність, з якої все починається. Тобто – на набагато нижчому рівні.

Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро-фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.

Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське…