5. Симон Петлюра

5. Симон Петлюра

Збереглася розлегла іконографія Симона Петлюри. Він був невисокий, рухливий; мав високого лоба, сірі очі, прямий ніс, енерґійно стиснутий рот, завжди готовий до посмішки, лице видовжене, русявий. Обличчя прямодухої людини, чесної перед собою та іншими. Ні в чому не схожий на обраних йому історією соратників, ні на маститого (може – й передчасно) Михайла Грушевського, ні на Володимира Винниченка, незмінно стурбованого одним, – а, чи нема тут, поруч, когось, хто насмілився би не віддавати належне його особі? А оте «належне» було – самі знаєте, не абияке… Принаймні, – значно більше, ніж мало бути насправді.

Постать, що потрапляє до історичних досліджень, – є постаттю історичною, але ґарантовано історичною вона стає лише потрапивши до художньої літератури.

Цікавим з цього боку є роман М. Булґакова «Белая гвардия» (1924), що описує не тільки зазіхання «ґоспод офіцєров» на прихильність «рижєй Єлєни» (до речі – одруженої) у домі № 13 на Андріївському узвозі в Києві, але й побіжні події кінця гетьманату. Все – з точки зору невігласного російського обивателя; до них належить, зрозуміло, і автор твору, на який звернув увагу сам «тов. Сталін І. В.»; а тому – звернемо увагу й ми. Власне з цього твору та того ж сюжету п’єси, починаються відносини письменника зі Сталіним, які дещо охолоджуються по тому, як письменник забажав написати п’єсу про Сталіна у молоді роки. Той же, творець «культа лічності» за Н. С. Хрущевим, – такого відвертого лакузництва не полюбляв. Не кажучи вже про те, що не все що з ним траплялося у ті роки – було до оприлюднення. Втім – як і потім.

Жах перед Петлюрою переповнює собою сторінки роману. Здається, часом, що навіть жорстокий зимовий вітер зловісно завиває – «пєтлю-у-ра-а, пєтлю-у-ра-а…». Це, дослівно, якийсь первинний, первісний жах – терор-антіко, якого задовго перед тим описав нам Максим Кирієнко-Волошин. Поготів, про Петлюру в тодішньому Києві – нікому й нічого невідомо. Може в тому й основна причина, бо головний жах первісної Росії – то жах невідомого. Хто є Петлюра? – ставиться запитання вже наприкінці першої півсотні сторінок. Як і питання: «Кто стоіт за нім?» – не дивуйтеся, в Росії завжди за кимось стоїть хтось; «какови єго сіли?» – знову, невідомо. Ще кілька десятків сторінок далі полковник Малишєв заявляє: «у Пєтлюри на подступах к городу свишє чєм стотисячная армія». А ще потім виявляється, що «Пєтлюра, кроме того, єщє і погромщік». Але, «кромє чєго – того»? – крім того, з’ясовується, що «он єщє і мєрзавєц». Ось, власне, і все про Петлюру – «мєрзавєц і поґромщік».

До головної зовнішньої події роману, приходу Петлюри, різні люди готуються в різний спосіб. Всім добре відомий доктор Куріцкій – раптом перетворюється на якогось Курицького, уявляєте? Він, та ще кілька диваків, що досі поводили себе цілком нормально, та про яких усі гадали, що вони є добрі руські люди, – починають розмовляти між собою якоюсь дивною мовою, якою звичайний «кот» буде «кіт», а вже «кит», – взагалі, невідомо як.

Інші, патріоти, як хоробрий російський полковник Най-Турс,, турбуються про гідні однострої своїх майбутніх «бєлих» захисників «матєрі ґородов русскіх», бо – погодьтеся, щоби потім зривати з себе в панічній втечі «поґони» і «кокарди», – треба їх спочатку мати.

Російська жовторота юнкерня, під проводом «ґоспод офіцєров» силкується затримати пришестя жахливого Петлюри, але… Хоробрий полковник Най-Турс, вимушений дати останню команду: «сривай кокарди, поґони, подсумкі!»

По цьому, природно, підвищуються фонди Петлюри – «пришєл Пєтлюра, а у нєго мілліон войска…» Так, скільки ж насправді, того українського жаху: сто тисяч чи мільйон? І все це, тільки подумати, аби затриматись у місті всього сорок сім днів!

Доблесний російський полковник Най-Турс, (Фелікс Феліксовіч, як не помиляюся), – це й є, по Петлюрі, головна дієва особа роману; немов його заперечення, антитеза. У самовідданому опорі Петлюрі він накладає головою, а його злиденні рештки витягає за ногу з гори трупів моргу «анатомкі» Ніколка Турбін, разом із сестрою полковника, аби гідно поховати героя. Це виходить, мимохіть, якимось символом роману, бо показує, що Росія жива не стільки російськими Турбінимі, скільки отими доброхотами, невідомо з кого; як ми тепер би сказали «інтєрнаціоналістамі». Його справжнє походження не визначили би й академіки-етнографи, але й це не є важливе. Важливе одне, щоб він розмовляв тільки «на вєліком і моґучєм», а не якоюсь там «мовой». Та, наклав би головою за «русскоє дєло» – непотопиму «єдіную і нєдєлімую».

Однак, повернемося до справи. Можна з усією відповідальністю твердити, що не було би цієї оповитої загадковим жахом атмосфери роману, якби хтось у Росії (включаючи й самого автора) – час від часу щось би читав. Адже, вся вона, ця книжка – є типово російський синдром; синдром країни, де завжди не знають («про то знаєт Боґ да Вєлікій Ґосударь»). Не знають, однак, переважно того, що знати невигідно: «ми нє зналі!» Бо, якби читав щось із попередньої передреволюційної періодики хтось із Турбіних (або й сам автор), – не міг би не зустріти імені цього популярного ще перед Першою світовою журналіста і літературного критика. Познайомимося ближче з цією людиною, та – зрозуміло, із більш вірогідних джерел.

* * *

Симон Петлюра народився в Полтаві, в тому ж 1879 році, що й великий син Росії – Іосіф Сталін (Джуґашвілі) – у Ґорі. Який зробив для свого російського народу стільки, що той досі його забути не може. Але, на відміну від Сталіна та завдяки йому, – прожив не 74 роки, а всього лише 47. Сталін був сином бідного шевця; Петлюра був сином мало заможного візника, хоч і доброї української людини. Обидва вони були виключені з останнього курсу духовної семінарії, безпосередньо перед її закінченням. Обидва були соціалістами.

На цьому власне, рівнобіжність їх біографій (дивно – чимала) покінчується.

Із семінарії Петлюру виключили по-іншому, та це дає нам поняття про всю українофобність церкви московського патріархату в Україні. Справа в тому, що семінарист Петлюра був музично обдарованою людиною, добре співав та брав участь у семінарському студентському хорі, а часом – і диригував ним. Коли до Полтави завітав 1901 відомий український композитор Микола Лисенко – Петлюра запросив його на виконання хором забороненої (!) кантати композитора – «Б’ють пороги». Дізнавшись про це від своїх донощиків, ректор семінарії архієрей І. Пічета викликав до себе Петлюру та виключив із семінарії з «вовчим білетом» – без права продовжувати навчання в межах імперії.

Вже тоді, в семінарії, Симон Петлюра з іще двадцятьма студентами належав до таємної соціалістичної РУП (Революційної Української Партії). Коли 1902 на Полтавщині розгорається потужний селянський рух спротиву (де все це тепер!), Петлюра бере в ньому участь та підпадає під розшук поліції. Він рятується на час на Кубань, яка тоді етнічно не порізнювалася від України, не була ще зросійщена.

Там він підробляє приватними уроками в Єкатєрінодарі, а потім потрапляє до складу історико-дослідницької експедиції Ф. Щербини, тоді члена-кореспондента Російської АН. Вона вивчає багату подіями епоху XVIII ст. та працює над архівами Кубанського козацтва. Потім, у своїх спогадах професор Ф. Щербина виділить колишнього семінариста Симона Петлюру, як набільш кваліфікованого зі своїх тодішніх співробітників, знавця історії України та її козацтва.

Але, 1903 політична поліція дістає Петлюру й на Кубані, та він перебуває в арешті з грудня 1903 по березень 1904, коли його випускають під заставу.

Звільнившись, він мерщій тікає до Києва, а звідти виїздить до Галичини, де у Львові бере участь у конференції РУП, яка на той час розкололася, приєднавшись частково до РСДРП. Розкіл стався з національного питання, яке один із засновників РУП – Дмитро Антонович, син відомого історика В. Антоновича, – вважав неіснуючим: «Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтесь!». Петлюра обстоює першорядність національного питання та потрапляє до нового керівництва РУП, яке тепер орієнтуєься, радше, на національно свідоме українське селянство, а не на денаціоналізований та декласований пролетаріат. Впродовж 1905 року він набуває й журналістського досвіду, редаґуючи друкований орґан партії, часопис «Селянин».

Рік у Львові був дуже плідним. Петлюра не тільки сам пише до «Селянина», «Волі» або «Літературно-наукового віснику», але й близько знайомиться з Іваном Франком та Михайлом Грушевським. Поповнює, як може, і власні знання (це він робитиме усе життя) відвідуючи лекції в університеті.

Повернувшись в Росію після жовтневого маніфесту 1905, по амністії, він працює в редакції щоденної «Ради», яку з вересня 1906 видає відомий Євген Чикаленко (1861–1929), публіцист, господарник і меценат.

У цей період Сергій Єфремов, людина твереза та скептична, засвідчує С. Петлюру як чистого соціал-демократа, хоч на відміну від них Петлюра ніколи не нехтував національно ідеєю; просто, вважав, що за капіталістичного укладу вона не знайде повного втілення.

У роки реакції повністю припиняється український друк, та Петлюра подається до Пєтєрбурґу, потім до Москви. Працює бухгалтером у досить солідних підприємствах. Тут ми знову можемо подивуватись здібності цієї людини, – ознайомившись із будь-якою новою галуззю людської діяльності – хутко досягати фахового рівня.

Улюблена професія – журналістика, повністю повертається до нього лише з 1912, коли він, разом із О. Сальковським, засновує та видає в Москві журнал «Украинская жизнь» (УЖ), який гуртує круг себе українців та проіснує до самої революції (1912–1917). За роки реакції Петлюра ще більше укріплюється в національній ідеї, в необхідності незалежності України, а тепер цьому сприяє й полеміка з російськими шовіністами, В. Щєґолєвим та П. Струве. А найбільше те, що автором УЖ стає Дмитро Донцов, видатніший з теоретиків націоналізму.

Вони переписуються, дискутують про майбутнє України. Нью-Йоркське видання статей, листів та інших документів Симона Петлюри (1979), – містить більше тридцяти листів до Донцова (з грудня 1911 по січень 1914). За ними можна простежити зміцнення національних позицій Петлюри. Із діячів Других визвольних змагань – він був найвідповіднішим у цьому, на відміну від дещо безхребетного М. Грушевського з його автономією, та, дещо, невігласного В. Винниченка, для якого усе українство вичерпувалося суто декоративними прикметами.

Як зразок його ставлення до справи, наведемо його власну характеристику Івана Франка:

Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови розлитися по національному орґанізмові, запліднивши його сили, – все це знаходить в особі І. Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. У громадсько-поетичній проповіді поет має на увазі: 1. реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2. ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному «я», який ще небезпечніший, ніж перший.

Що він іще «небезпечніший, ніж перший», – це ми добре знаємо в наші часи. А загалом, – яка гранична точність висловлювання – не шереговим журналістом і критиком був Симон Петлюра…

Підчас Першої світової Петлюра потрапляє до армії, але працює в інтендантстві, і там хутко опановуючи фахові вершини.

У визвольну боротьбу Симон Петлюра включається на І Всеукраїнському військовому з’їзді в травні 1917. Там він, наперекір В. Винниченку, виступає за негайне створення національної української армії, та своєю незмінною переконливістю добивається потрібних йому рішень. Там же він стає головою Українського Генерального Військового Комітету та поринає до праці. А незабаром і потрапляє до складу ЦР. Тоді Україна ще не порвала з Тимчасовим урядом, та на початку вересня Петлюра відправляється до А. Кєрєнского та добивається домовленості про створення 15 українських дивізій. Та, якщо їх стільки й не виникло – то вже не його провина. Бо він особисто доклав усі зусилля до забезпечення армії всім необхідним, спираючись на власний інтендантський досвід. Одночасно зростала більшовицька загроза, та 15.12.1917 на засіданні Генерального Секретаріату Петлюра домагався остаточного вирішення цього питання: воюємо ми, чи не воюємо? Цікавою була тут позиція Винниченка, стійко пробільшовицька: він пропонував запитати про це Совєт Народних Коміссаров. Однак, був прийнятий ультиматум СНК з вимогою припинити війну проти України та створений Комітет Оборони, на чолі з Петлюрою (С. Петлюра, В. Єщенко та М. Порш).

Несподівано 18.12.1917 С. Петлюра димісує з Генерального Секретаріату ЦР. Справа була, схоже, в тому, що більшовицька загроза вимусила шукати союзників, та опінії розділилися: німці чи Антанта? Судячи з наступного, перемогла тоді німецька партія, що й спонукало Петлюру подати до димісії. Бо, він вів якісь попередні переговори з союзниками, та навіть домігся певних грошових сум. Тепер він і вирішив їх використати, розв’язавши собі димісією руки, виправився на Лівобережжя, де хутко створив на англо-французькі гроші гайдамацьку армію з двох кошів, – червоного та чорного.

Він тоді – як у воду глядів, бо коли п’ята колона Москви підняла у січні 1918 проросійське повстання на «Арсеналі», – гайдамаки його миттєво придушили. Вони, поруч з УСС, до кінця полишалися найбільш боєздатними частинами української армії, та в останній раз показали це тоді, на Віслі. Разом із польськими леґіонами чимдуж погнали більшовицький набрід назад, до Росії, врятувавши Європу.

В той час, як на початку війни можна було (а точніше – доводилося) орієнтуватися на Австрію та Німеччину, то часи змінювалися, і Петлюра, як недругорядний політик, це добре розумів; що повоєнний устрій Європи вирішуватимуть переможці, союзники, та на них і потрібно переорієнтовуватися. Та почав це ще в часи ЦР, хоч не знайшов підтримки тоді. Тому він не співробітничав із німцями та наприкінці епохи УЦР і впродовж гетьманату – перебуває в опозиції, головою впливової громадської орґанізації – Всеукраїнського Союзу Земств. Наприкінці гетьманату його заарештовують 27.07.1918. Офіційна версія – за підготовку антигетьманського заколоту, але… 13.11.1918 він опиняється на волі, звільнюється з-під арешту.

Підґрунтя всієї справи було радше в тому, що гетьманська влада, разом із окупантами, розпочала арешти громадських активістів, а Петлюра, як голова Союзу Земств, – направив з цього приводу офіційний протест німецькому послові в Києві, баронові фон Мумм. Це й викликало, правдоподібно, обурення самого гетьмана.

Директорія, що з уходом німців змінила гетьманат, була з самого початку недієздатною, бо в основу її формування був знову покладений принцип міжпартійного представництва (досвід УЦР так нічому й не навчив). А тут, не забудемо, не в стані були досягнути єдності навіть у простішому питанні: бути Україні незалежною державою, або ні. Як тут було виробити якусь спільну програму, спільну політику? Поготів, головою Директорії став усе той же спільник більшовиків, непотопимий В. Винниченко; наскільки пихатий, настільки ж і нездарний.

Марно представники УСС на київській державній нараді у січні 1919 пропонували єдине розумне: замість політично аморфного збіговиська партійних діячів у Директорії, – створити орґан диктатури, з трьох: С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника. Це був оптимальний вихід із ситуації. Бо всі троє були завзятими прибічниками національної ідеї, чого ніяк не можна твердити щодо переважного складу Директорії. З іншого боку, політиком там був один Петлюра, який, у свою чергу, не мав військових амбіцій, хоч на справі й знався. А Є. Коновалець і А. Мельник – були досвідчені військові, та на той час не займалися політикою. То був би найліпший вихід; але пропозиція була відхилена.

Тим часом соціал-демократи остаточно продають Україну більшовикам і виходять зі складу Директорії, припиняючи свою підтримку й офіційно. З цієї нагоди відбуває за кордон перший голова Директорії, а заразом її ініціатор, В. Винниченко. Який вважає, напевно, що з нього – досить, і так – розвалив усе, що тільки міг… За ним подається й президент УНР М. Грушевський та інші: капітуляція. Симон Петлюра полишається з історією один на один. Він давно подолав свої соціалістичні упередження, але в складі його Директорії є ще соціалісти-самостійники, які продовжують підкопуватися під Головного Отамана; твердо знаючи, при цьому, що жодних власних планів на майбутнє у них немає.

Починає розвалюватися останнє, що утримує Україну – фронт. На півночі 29.04.1919 бунтує командуючий Північною групою військ УНР – В. Оскілко, а 9.05.1919, і собі бунтує в Проскурові П. Болбочан. Обидва вони теж не мають нічого за душею, та може полестилися на якісь обіцянки більшовиків. Петлюра вмить ліквідує заколоти, але Директорія весь час відступає перед більшовицькими бандами.

Починаються саме ті короткі часи, коли, як писав наш незабутній Юрій Клен: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

Терміново потрібна була якась допомога ззовні, але… Антанта, політично недоумкувата та короткозора, до кінця покладала всі надії (та викидала на це гроші) на збанкрутіле від початку «бєлоє дєло». Якби хоч частина цих засобів підтримки перепала тоді Україні, – більшовизм міг би бути реально локалізований у самій Росії, що навряд чи призвело би до Другої світової. Але, у Європі XX ст., на відміну від минулого, – був відчутний брак розумних політиків. Гріх було би тут не навести знову той випадково знайдений уривок із текстів самого Симона Петлюри, якого ми вже наводили вище (Доп. 1). Усього два речення, але який же точний політичний аналіз, глибокий та блискучий:

Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Дєнікіна – Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського.

(С. Петлюра: Спадуть ганебні пута, журн. Україна, 1993, № 1, c. 10)

Петлюра був убитий Москвою 1926, але все це повториться – одне до одного – набагато пізніше, за другої світової, під час наших Третіх визвольних змагань, ганьбою та зрадництвом Ялти й Потсдама. Показуючи всьому світові, що не буває нічого тривкішого від недоумкуватості, поготів – історичної та політичної…

Чи могли бути взагалі успішними Другі Визвольні Змагання без чиєїсь сталої сторонньої допомоги? Так, могли. Але, на це вони потребували такої єдності та однодухості українського народу, на які тоді годі було сподіватись. Бо він на той час, за два з гаком століття російської окупації, встиг заразитися всіма російськими ментальними хибами, не маючи, однак, за душею такого потужного інтеґруючого чинника, як ґенетична імперська аґресивність, як ґенетична імперська ксенофобія, ненависть до інших. Одне слово – утопія.

Але, крім російського – було й своє, рідне, напрацьоване століттями рабства, ціла філософія нікчем: «А мені воно навіщо? – моя хата скраю, якось воно буде. Бо, ще ніколи не бувало так, щоби ніяк не було». А це, своє, було хіба не гірше чужого. Адже, поки воно буде – взагалі нічого не буде. Попри те, що вже більшовики показали, що можна дуже легко зробити, «щоби ніяк не було», але…

До речі, так само, як безнадійною утопією буде можливість існування повністю незалежної від Москви України – без загально-національної кампанії реконструкції: орґанізованої за рахунок широкої історичної освіти населення тощо. Без цього Україна назавжди залишиться пасивним придатком Москви, скільки б формальної незалежності у неї не було.

* * *

Головний Отаман звертається за допомогою до єдиної сили, до якої можна звернутись: новонародженої Польщі, як же ще слабкої, але визвольні змагання котрої стали успішними саме завдяки своєчасній допомозі Антанти. У якої, однак, не вистачило розуму забезпечити таку підтримку Україні та Білорусі. Польща так само слабка, їй усього тільки два рочки, але… нічого іншого не полишається. Поготів, один із її – Польщі – офіційних засновників, генерал Юзеф Пілсудський (1867–1935), знався з Петлюрою ще в їх давні соціалістичні часи.

За все треба платити та страждає соборність, – Україні це вартуватиме Галичини, з якою вона щойно (хоч і перший раз у житті) об’єдналася. Переговори займають кілька днів, усе треба полагодити, все гранично уточнити (21–24.04.1920), але все врешті погоджено.

Петлюрі за цей союз – хто тільки не дорікав. Від завідомих ворогів усього українського – більшовиків, і до учасників Визвольних Змагань; у першу чергу тих, хто й спричинили їх занепад, ясна річ. Але, не забудемо, що без цього союзу могло не статися дива на Віслі, яке відсунуло більшовізацію цілої Європи. Бо, не забудемо: Польща була єдиним бар’єром на шляху до неї. Послаблена та ще й розкладена більшовиками Німеччина (пригадайте, хоча би, «Дас нойнте новембер» та Баварську революцію), – стала би легкою здобиччю совєтів, а там… Але, – не стала.

Цей захід Головного Отамана – радикально змінив хід історії. Не забудемо, до цього ж, і офіційну подяку УНР та Петлюрі від голови Угорщини, контр-адмірала Міклоша Горті (1868–1957). За те, що Україна не пропустила більшовиків до Угорщини, на допомогу катівському режимові (21.03–1.08,1919) Тібора Самуельї та Бейли Куна. І таке щось, це теж не мало; бо, скільки би ще людей вони могли понищити!

Симон Петлюра еміґрував останнім, та деякий час знаходить притулок поруч, у Польщі, у Пілсудського. Але, Ризька мирна угода 1921 зобов’язує Польщу не допускати політичної діяльності еміґрантів, та Петлюра, перемінивши по черзі Угорщину та Австрію, – врешті оселюється наприкінці 1924 у Парижі, поновлюючи свою улюблену журналістську діяльність (журнал «Тризуб»).

Там його 25.05.1926, білого дня, убиває на вулиці найманий сталінський кіллер, дрібний кримінальник в минулому добре знайомий австро-угорській поліції, – Самуіл Шварцбарт; мститься на ньому за «українські жидівські погроми». Смертельним був уже перший постріл, але він буде стріляти й стріляти в лежачого на землі Петлюру, а той, кажуть, лише прохрипить йому (він завжди апелював до розуму): «Досить…досить…» Та – не досить було Шварцбарту, що відробляв своє.

Це й, тільки подумати! – «месник за поневіряння свого народу» – з молодих років мав стійку репутацію дрібного злочинця. Сидів у тюрмі у Відні 1908 – за крадіжку; сидів 1909 у тюрмі в Будапешті, за крадіжку ж, але вже «со взломом»; сидів… Що й казати, гідний герой французької Феміди, яка свого часу так рясно обробилася з жидофобською справою Дрейфуса; а тепер мала – будь-що, надолужити це у процесі Шварцбарта, та тільки й того, що обробилася ще більше, вже по самісінькі вуха…

Як бачимо, погроми – не погроми, а роки – Перша Світова і революція – зробили з месьє Шварцбартом справжні дива, нічим з отим завороженим казковим принцем, що на очах відновлюється з невідомо кого. Від скромного крадійка неіснуючої більше Австро-Угорської імперії – до всесвітнього прославленого процесом кіллера ҐПУ, – хіба не шлях, хіба не кар’єра? До того він тепер не простий французький громадянин: очолює, кажуть, якусь орґанізацію французьких ветеранів. Як же це він, тиняючись по австро-угорських в’язницях за сталі крадіжки, – сподобився ще пролити кров за рідну Францію? – воїстіну, незбагненним буває часом промисел Божий…

Втім, правди тут, можливо, й не довідатись, все це політичне чаклунство полишиться секретом, таємницею двох дружніх держав – «нової» більшовицької Росії – та рідної їй за духом Французької республіки, з якої так і не вивітрився дуркуватий дух більшовизму 1789. Республіки, яка скуштувавши чужих набутків з Першої світової, з ентузіазмом ув’яжеться до Другої, в надії нових, але – безславно загине під гусеницями перших німецьких танків.

Головний Отаман, шанований мільйонами українських патріотів у всьому світі, був похований на відомому цвинтарі Монпарнас, а його вбивця виправданий французьким судом.

Ми, люди XX ст., найкримінальнішого та найзлочиннішого (поки) в історії, знаємо чимало несправедливих судових процесів, які час від часу нагадують нам про міцно зав’язані очі справедливості. Але, принаймні три з них (це гучних, а скільки невідомих) можуть претендувати на «процеси століття»: процес М. Бейліса 1913 в Росії, процес С. Шварцбарта 1926 в Парижі та процес І. Дем’янюка в Ізраїлі, що зайняв не один рік наприкінці XX ст. Всі вони є варті одне одного, але тільки два з них покінчилися торжеством справедливості, хоч і досить неквапним.

Другий, процес Самуіла Шварцбарта 1926, – може претендувати на торжество несправедливості, з чим і ґратулюємо французьку Феміду. Нічого не додав цей суд до отієї «величі Франції,» яка була оголошена національною метою. Бо, цій Феміді, схоже, вже не зав’язували очі, а просто випалили. Можливо, то був взагалі єдиний в історії людства випадок, коли вбивця, схоплений на гарячому (та до того, – вбивця із заздалегідь обдуманим наміром, обтяжуюча обставина), був судимий та… випущений на волю. Коли суд судив, фактично, не його – судив жертву. Та – на основі завідомо фальшивих обвинувачень.

Незалежній би Україні домогтися гучного та вселюдного спростування цього суду, вибачення, але – для цього потрібно, аби вона існувала насправді, ота незалежна Україна…

Цей суд став своєрідним закликом до політичних убивств: убивайте, не бійтеся, аби тільки були поважні мотиви (проти жертви). Таке щось абсолютно немислиме та неприпустиме в цивілізованому та правовому світі; в цивілізованій та правовій державі.

А заразом він став і виправданням того, хто підіслав убивцю Петлюри, – убивці народів Сталіна.

* * *

Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.

Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:

Жиди мали п’ять депутатів у Центральній Раді (рівномірно поділених поміж п’ятьма жидівськими партіями) та п’ятеро депутатів у Малій Раді. Отримали жиди також посади у Генеральному Секретаріаті, та – пізніше, міністеріальну раду в УНР, де було створено міністерство з жидівських справ (очолюване, в різні часи, – Моше Зільберфарбом, Вульфом Лацьким-Бертольді, Абрагамом Ревуцьким та Пінхусом Красним). Ідіш був зроблений офіційною мовою (він, навіть, присутній на деяких паперових грошах УНР); були впроваджені жидівські школи та кафедра жидівської мови та літератури в університеті Кам’янця на Поділлі; планувалося відновити й жидівське комунальне самоуправління (кагали), заборонене царським урядом іще 1844. З жидівських політичних партій, соціалісти першими скооперувалися з ЦР, а інші, включаючи сіоністів, наслідували їх. Всі жидівські партії, однак, сильно опиралися ідеї незалежної України та утримувалися або голосували проти Четвертого Універсалу.

(П. Р. Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 504)

Зазначимо тут тільки дві обставини, але – не до заперечення. По-перше, в жодній країні світу, та ніколи в історії, жидівська меншина не набувала такого впливового представництва в урядових структурах – було навіть міністерство! По-друге ж, зазначимо ту однодухість, яку проявило це представництво, відкидаючи саму ідею незалежної України від імперської Росії. Цілковито солідарізуючись в цьому з імперією (хоч у біло-синьо-червоній, а хоч і в чисто червоній обгортці, байдуже). Але, підемо далі.

Обіцяюча атмосфера в жидівсько-українських відносинах створена УНР впродовж першої фази революційної ери в Дніпровій Україні, змінилася за часи Гетьманату, другої фази, та повністю зникла підчас анархії та громадянської війни за третьої фази (1919–1920). Уряд гетьмана Скоропадського ефективно покінчив експеримент із жидівською автономією, хоч і забезпечив соціальну стабільність в містах і почасти на селі. Впродовж третьої фази революційної ери забезпечення такої стабільності припало силам Директорії, в обличчі зовнішньої інвазії, громадянської війни та селянських повстань. Навіть, як міністерство у жидівських справах було відновлене та теоретично зберегалася жидівська автономія, цього було замало для жидів Дніпрової України, перед хвилею погромів та так званих ексцесів атак насильства, внаслідок яких не було, звичайно, втрат життя, які пожвавилися після травня 1919. Із 1236 погромів у 524 місцях, відмічених поміж 1917 та початком 1921 по Дніпровій Україні, 6 % сталося перед 1919, а решта потім. Кількість людей, убитих за цих погромів, оцінюється від 30 000 до 60 000. В усякому разі, погроми та ексцеси проводилися білою російською армією, силами, лояльними до більшовиків, УНР, неконтрольваними бандами чи самодіяльними керівниками (Григор’єв, Махно) або Директорією УНР і зокрема її лідером Симоном Петлюрою, бо всі вони вважалися винними в жидівській пресі. Погроми так затьмарили історію, що авторитетні джерела, подібно до «Енциклопедія Юдаїка», вирішили, що жоден з українських урядів, ні Центральна Рада, ні Гетьманат, ні Директорія, – не турбувалися жидівською автономією або «реальним розвитком нового позитивного підходу до жидів». Хто би не був відповідальний за погроми 1919–1920 у Дніпровій Україні, нема сумніву що їх наявність отруїла жидівсько-українські відносини на десятки років як на батьківщині так у діаспорі.

(теж там, с. 504–507)

Автор пригадує нам офіційну опінію з цього приводу, що попри наявність у себе отого міністерства у жидівських справах в уряді УНР, – вона ніколи щиро не турбувалася жидівською справою. Добре. Але ж, змилуйтеся шановні панове, – вона повинна була турбуватися й турбувалася, насамперед, українською справою. А на жидівські справи створила спеціальне міністерство, але – якщо воно нічого не робило, а тільки голосувало проти незалежності – то з нього й питайте; з отих міністрів, від Моше Зільберфарба та по Пінхуса Красного.

Отже, що жидівські представники солідарізувалися з Дєнікіним та Вранґелем, як і з більшовиками, – проти української незалежності від Росії, про це ми вже чули. А от де та коли УНР ставила палки в колеса міністерству в жидівських справах? – про це ми якось взагалі не чули.

Перелічують сили, які могли бути відповідальні за жидівські погроми, наведемо їх іще раз, перелічимо: біляки з «єдіной і нєдєлімой» – оті, від «Союза русского народа», червоні, окремі місцеві вожді (Григор’єв, Махно), та врешті українці: ЦР, потім Директорія. Поминемо тут «вождів». Чим воно там був отой Григор’єв, – важко сьогодні й визначити, а Махно – що ж, Махно… Він не володів українською, а його записки «Гуляй-поле», надруковані колись журналом «Україна», – викривають нам людину типово інтер-люмпенської ментальності. Не кажучи вже про те, що понад сумнівні ідеї анархізму – ніколи не були популярні у розпорядкованій та дисциплінованій Україні. Та є більш ніж сумнівним оте звинувачення Махна в жидівських погромах. Отже, полишимо три сили: біляків, червоних (це все – російське) та – українців.

Таким чином, оті погроми мали би, здавалося, на дві третини зіпсувати жидівсько-російські відносини, та тільки на третину – жидівсько-українські. Але, бачите, згідно цитованому джерелу вони «отруїли жидівсько-українські відносини» та ніби не позначилися на жидівсько-російських про таке, принаймні, не згадується. Цікаво, – а чому ж так?

А тому дозволимо собі, нарешті, спираючись на непереборні закони звичайної логіки, вважати, що все це, включаючи «отруєння відносин», є не так об’єктивним наслідком погромів, як того, що цією справою займалися – з жидівського боку, – свідомі імперські українофоби. З якими у нас – українців, саме з цієї причини, – жодних діалогів (та на жодну тему) бути не може.

У того ж історика – професора Пала Роберта Маґочі, дивно – так стурбованого «погромницькою діяльністю Петлюри», – нема нічого про кінець цього «погромника» – Головного Отамана Симона Петлюри – 1926, від руки енкаведистського терориста С. Шварцбарта. Вражає, що нема імені його вбивці у алфавітному «Індексі» (аж на 60 с.!), де – бачите, є навіть Йосип Тереля, що – так мені здається, – ніколи не претендував на політика.

Як це є особиста неприязнь до Петлюри, то й виглядає досить дивно, та такому в науковій історії не має бути місця, а як це політичні антипатії – то так само. Бо, що було – то було, та обминати це тому, хто вважає себе науковцем, – дивно як смішно. Втім далі ми побачимо, що це не випадок: до всіх, національно переконаних українських людей цей автор ставиться дещо своєрідно…

* * *

Але, поглянемо тепер на те, як мріяли собі розпорядитися з особою Симона Петлюри як історичного діяча ті, хто його спочатку вбили, а потім десятки років паплюжили його пам’ять. Коли їх історична авантюра, започаткована 1917 – стала очевидно доходити кінця. Це завжди буває цікаво спостерігати, як від величної будівлі минулої брехні – пнуться врятувати хоч якісь ниці тріски.

Ітиметься про твердження статті доктора історичних наук І. Хміля «Політичні метаморфози Симона Петлюри» («Україна», № 4, 1991). Вона була своєрідною відповіддю совєцького наукового офіціозу передсмертних часів СССР на розвідку Олеся Білодіда, правду про смерть С. Петлюри та «суд» над Шварцбартом («Україна», № 41–44, 1990).

Критик О. Білодіда погоджується, так – дійсно:

Безперечно, розправа Шварцбарда з Петлюрою була протиправним актом. То був терористичний акт, несумісний з елементарними нормами правосвідомості.

Однак, бачите, з іншого боку сталося так, що оті:

… присяжні визнали, що дим про відповідальність Петлюри за єврейські погроми на Україні в 1917–1920 роках не був без вогню.

Зазначимо тут ще раз характерне спотворення всієї судової процедури в цілому: присяглі, єдиною місією яких є винести остаточне рішення щодо провини (або ні) підсудного, – зайняті проблемою провини (або ні) жертви злочину; химерне правосуддя отієї Франції!

Хоча, з іще іншого боку не можна не визнати, що:

Правда, не можна не погодитися, що особисто Петлюра не був ґенетичним антисемітом, що політичні утворення і військові формування, які він уособлював, публічно осуджували погроми.

(теж там)

Однак, ви ж розумієте, що це так само, як у більшовиків, офіційно, для публіки одне, а насправді – зовсім друге (персональні списки на депортацію жидів у 1953).

Але був і непублічний, службовий бік справи, і деякі свідчення про це відклалися навіть в архівах.

Як приклад наводиться діалог поміж Петлюрою та його уповноваженим у Кам’янці на Поділлі, 29.12.1918. Уповноважений доповідає, що планується «виступ більшовиків-жидів, підтриманий залогою». На що Петлюра відповідає: «Кам’янецьку авантюру зліквідувати негайно, не чекаючи виступу. Винуватих розстріляти і сповістити про це населення, щоб воно знало, що ні до якої анархії ми не допустимо». Автор і використовує це на доказ антисемітизму, бо тут – бачите:

Петлюра сприйняв як щось само собою зрозуміле ототожнення політичних противників з їхньою національною належністю…

(теж там)

Ми би тут зауважили, що Петлюра просто проіґнорував (та, цілком, слушно) оту «національну належність», але… що ж тут сказати? – автор знає ліпше…

Далі автор, із далекосяжними намірами силкується з самого початку скомпроментувати Петлюру, пишучи про його виключення з семінарії наступне:

Постало питання про показове покарання, і в семінарії вибір впав на С. Петлюру – студента-переростка, не дуже видатного в навчанні. Його виключили з семінарії.

Перед тим автор посилається на спогади В. Короліва-Старого, «який водночас з ним вступив до бурси» (так, саме так, до бурси). Що ж, пошлемося на цю людину й ми, без коментарів та з іншого джерела, де про це пишеться, дослівно:

Саме політична діяльність і була головною причиною виключення з семінарії, та ще й з «вовчим білетом». До такого висновку спонукають і спогади В. Короліва-Старого. Він згадував, що перед виключенням із Петлюрою мав розмову ректор семінарії – архієрей Іларіон, який вихваляв учневі здібності…

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 51–52).

Отже, – порівняйте, може й знайдете істину.

Автор визнає зміну поглядів Петлюри:

Петлюра, з колишніх класових позицій переходить на культурно-просвітницькі позиції націонал-ліберала.

Та, не тільки, бо він іще дорікає йому за недостатньо українські позиції. Так, так, не дивуйтеся: «в спорє всє срєдства хороші»:

В його власних статтях, опублікованих в «Украинской жизни», чи в них викривалися російські шовіністи, чи популяризувалися діячі української культури, визвольна справа українського народу обмежувалася вузькими рамками національно-культурної автономії за умов існуючого царського режиму.

(цит. за журн. Україна №№ 41–44, 1990)

Все це є знову ж, далеке від історичної правди, з низки причин.

По-перше, не слід забувати про царську цензуру, яка хоч і була непорівняно м’якшою та легшою від наступної совєцької, але навряд чи дозволила би відверту пропаґанду незалежності на сторінках легального видання.

По-друге, це твердження ніяк не відповідає фактам, бо Петлюра весь час Визвольних Змагань був свідомим борцем саме за незалежність України.

По-третє, – ви ж самі, панове комуністи, не дали Україні навіть отієї куцої «національно-культурної автономії», то як же повертається язик дорікати щось Петлюрі? – чи може це Лєнін обстоював нашу «визвольну справу»?

З приводу останнього союзу України та Польщі, який дивом на Віслі врятував Європу від розграбунку більшовицькими ордами, наш опонент Петлюри зі зловтіхою пише:

До Польщі він приїхав у власному вагоні-салоні С-55, яким доти дуже хизувався, підкреслюючи свою «державну величність». Та на Україну під час «київського походу» в цьому вагоні-салоні уже їхав Пілсудський, а Петлюра трясся у звичайній «теплушці».

(теж там)

Щодо цього, вже суто дитинства, то пише він так упевнено, наче сам там був. На це зауважимо, хіба, що це тільки в Росії, хоч царській, а хоч і в іще більш антилюдській совєцькій, – солдатське бидло возили в «тєплушках»; у нормальних людей – цього зроду не бувало.

Автор, яка небачена сміливість, – не побоюється цитувати самого Симона Петлюру; мабуть дозволив майбутній «об’єднаний соціал-демократ», отой, від нулика та ще й у дужках, який першим забезпечив нам оте – «маємо те, що маємо»; бо ж це саме він завідував тоді ідеологією. Він ставить йому в провину наступне висловлювання (цитуємо за статтею!):

Спочатку соборність, а потім незалежність – то фактично надщерблення національного ідеалу.

Та зауважує, що все це робиться на те, щоби:

…виправдати зради Петлюрою «братів-галичан», поступки ним західно-українських земель Польщі.

А, чого ж панове більшовики не повернули були тоді ж отих «поступок», дозвольте спитати? – протягнули з цим аж до 1939 (на радість тамішнім людям). Не хочеться, як бачимо, визнавати, що їх вселенським загарбницьким мріям тоді поклали край на Віслі поляки й українці.

Ставиться у провину Петлюрі й таке висловлення:

На свої, тільки власні сили, як про це говорили й говорять деякі кола нашого громадянства, ми не можемо покладатися, як не можемо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіального максималізму…

(теж там)

Але тут у відповідь на це, абсолютно розумне та невідпорне зауваження, автор, на жаль, вдається до досить типової демагогії:

Мотиви Петлюри тут очевидні: з одного боку, це невіра у творчі сили українського народу, а з другого – намагання виправдати ті запроданські дії, до яких вдався Петлюра, щоб заручитися підтримкою імперіалістичних держав у боротьбі за владу.

(теж там)

Підкреслимо тут, що – як це не дивно для декого, але Петлюра якось не боровся за владу, не прагнув її. А коли вона потрапляла йому до рук, прагнув використати її з найбільшою користю для України. Про це красномовно свідчить весь його життєвий шлях.

Покінчується аналіз дій Петлюри тим, що хоч він був і злочинець, але для української історії жодного значення мати не може. Що ж тут сказати? – що додати?

Жалюгідна полеміка, жалюгідні висновки. Все це тільки зайвого разу підтверджує: з українським є несумісне, що імперське, що совєцьке.

Для більшовиків оббрехати, звести наклеп на ворога (а ворог був «кто нє с намі»), – то було мало не півсправи на шляху до перемоги. Але, далеко не всіх було так легко оббрехати. Сам Лєв Бронштейн (Троцкій) – права рука Лєніна, мало не жалиться на це у передмові до своєї «Інструкціі для політработніков», – як важко звести наклепи на Петлюру (а – треба!):

Потрібно було керівника протигетьманського повстання Петлюру – уронити в очах самих повстанців. Це було дуже важке завдання, особливо тоді, коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана, віддання трудовому селянству України всієї землі без викупу та негайного скликання трудового конгресу.

Отже, звідси з очевидністю плине, що залишаються єдино – жидівські погроми. А, як не квапляться з ними петлюрівці, – що ж: «нєчєго ждать мілостєй от пріроди…» А тому й закінчує цей червоний ґанґстер свою передмову на радше оптимістичній ноті:

Рада Народних Комісарів твердо сподівається, що ви не посоромите землі Руської.

З цих останніх слів можна би вивести й деяку мораль: що вся ця метушня з «Авророй», «совєтамі» та РСФСР, – була тільки камуфляжем для дурників. А насправді від самого початку йшло «строітельство» все тієї ж непотопимої: «Єдіной і Нєдєлімой». І, ще одне. Можливо тут, в особі цієї, згодом всесвітнього розголосу людини, – ми не вперше зтикаємося з так розповсюдженим типом, так би мовити, – «жідо-росса»; найвідданішого імперського патріота, попри Союз Русского Народа з його справжніми жидівськими погромами. Щось, як певний прецедент Азефа… Феномен не менш цікавий та своєрідний, ніж добра знайома нам постать українського імперського яничара.

* * *

Тут дещо зупинимося, зробимо невеличке інтермеццо. Спробуємо розвинути тезу, підказану нам попередніми рядками. У Росії (ще і ще раз нагадаємо) напередодні революції були вигадані такі собі «Протоколи сіонскіх мудрєцов» (ПСМ), якими й досі надихаються у Москві. Та – де тут правди діти – бавляться часом і малороси, бо ж воно – малорос, без оглядки на Москву і не кихне.

Всі, у кого є щось в голові, давно знають, що не було таких «мудрєцов», та якби й були – то не вели би «протоколи», а якби й вели – то нічого подібного в них би не відшукати, але…

Ці «Протоколи» наоповідали нам жахів про жидівську змову проти цілого людства, а головне – проти кращої з кращих в ньому – Росії. Яка завжди й у всьому є правою тільки тому, що це є Росія (а хто має сумніви щодо цього, того треба негайно «замочіть в сортірє»). Одне слово, з цим – все ясно.

Серед більшовиків, і дійсно, ще перед революцією крутилося чимало жидів. А до того – й впливових, інтелектуалів. Бо покінчали хейдери, а часом – навіть російські гімназії. Отже, це саме вони, згідно з ПСМ, – і повинні були все зробити для знищення Росії; отієї самої, що ми на щастя «потєрялі». Але, чи ж дійсно зробили?

Пам’ятаєте, як нас попереджала та алармувала петербурзька листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу» (ми вже її цитували раніше):

Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех наших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.

Ну, і як? – «раздєлілі на мєлкіє царства»? – «раздалі врагам народа русского»? Як же, підставляйте кишеню…

Вони – навпаки, застарілу «тюрьму народов» – перетворили на просторий концтабір народів, загнавши до нього ще майже десяток націй. Та діючи в повній згоді з більшовиками російськими.

Замість Росії, що претендувала, всього й тільки, на якихось там «славян» і «проліви» з якимось там невідомим «Константінополєм» (можливо, сучасний Істанбул?), – постала Росія нова. Вона претендувала вже на весь світ, не менше, та поставила була свій брудний кирзовий чобіт – у В’єтнамі, Абіссінії, Анґолі, Мозамбіку, Кубі й Нікараґва…

А до того – все це під гаслом: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», придуманим німецьким жидом Марксом. Та ще й «вооружівшісь нєпобєдімим учєнієм марксізма-лєнінізма». Чи може отой, другий засновник «учєнія», – був бездоганним «россом»?

Ну, а те, що власним жидам за все їх, російські більшовики хотіли потім віддячити 1953 шибеницями на Красной площаді та повним виселенням на Колиму, то вже справа інша; та й – не наша. Якось воно тоді зірвалося, кажуть, «ізмєннік Бєрія» все зіпсував (та й отримав своє). От і прийшлося обмежитися всього й тільки, загально-державним советським жидофобством.

Дивує дещо ставлення до всього цього іншої, жидівської сторони, з її постійною русофілією. Але це вже, й насправді не наша справа.

* * *

Про те, хто був зацікавлений оббрехати Петлюру, як погромника, дещо повідомляють нам і «Щоденники» Сергія Єфремова. Там, під роком 1923 читаємо:

Вчора почав у «Пролетарській Правді» свої згадки про Петлюру Пінхус Красний, безнадійний міністр у жидівських справах при уряді УНР. Звичайно, Петлюра виходить злісним погромщиком… Падлюка… Чого ж ти мовчав, коли був в уряді? Правда, вже тоді була версія, що цей переможний бердичівець був просто за більшовицького агента в українському уряді. Можливо. Але навіть цей агент власне нічого страшного фактично розповісти не може і його ієреміади досить таки блідненькі вийшли.

Процес Шварцбарта буде завалений «фактичними матеріалами», але – не більш вірогідними. По вбивстві Петлюри, – розпочинається істино наклепницький шабаш. Наведемо ще два уривки з того ж джерела.