7. Епоха Руїни
7. Епоха Руїни
Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.
Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.
Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, – і на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами і зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.
На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отієї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?
Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.
Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.
Наслідком і стала руїна, що починається з усуненням Виговського 1659. Зазначимо ще, з появою 1663 двох гетьманів, – починається й зловісний (але на жаль – об’єктивний) поділ України: на дещо більш свідомий захід та повністю вже безглуздий схід, який дасть іще двічі знати про себе: після 1917 та після 1991.
* * *
Кар’єра правобережного гетьмана Павла Тетері (1663–1665) була відповідно коротшою. Він нацькував був поляків на Лівобережжя, але ті не лише нічого не вшкурали, а ще й викликали повстання на Правобережжі з новим спалахом ненависті проти Польщі. Розбитий загоном повстанців Василя Дрозда, Тетеря 1665 зрікається гетьманства, але прихоплює, на всякий випадок, гетьманську казну та клейноди і збігає до Польщі. Там переходить до католицтва та дістає звання старости, – брацлавського, ніжинського та чигиринського. Хоч, так би мовити, дещо заочно, бо, для польського лиса все це тепер – зелений виноград. Він судиться з польськими магнатами за якісь маєтності, недосяжні ні для них, ні для нього. А в кінці, не знайшовши належного співчуття, як йому здається, перекидається до турецького султана та десь у Ясах 1670 і помирає. Таких ото людей, бачите, обирають тепер українськими гетьманами. А загалом, продукт досить типовий, скінчений пройдисвіт, нічим отой уславлений Дмитро Вишневецький.
Лівобережний гетьман Іван Брюховецький був дещо успішніший. Укріплював, як міг, московську владу та підтвердив 1663 у Батурині незаконну угоду, підписану Юрієм Хмельницьким, як той казав, у полоні. А року 1665 маємо його вершину – приїзд до Москви, прийом у «государя всєя Русі» та звання «бояріна». Він усім цим так розчулився, що пообіцяв, всупереч умові, усі податки, зібрані в Україні, віддати Москві. Та розмістити по підвладних йому містах 11 600 московських солдатів, яких пообіцяв годувати. От вам і ті 60 000 реєстрових, за яких козацька старшина продала Україну Москві!
Однак, Москва тим часом плює на Україну та укладає з Польщею Андрусівський мир 1667, за яким віддає Польщі Київщину разом із «матєрью городов русскіх». А це, зауважимо, геть перекреслює й усю Переяславську угоду в цілому. Бо нею передбачалося укладати мир із Туреччиною або Польщею – тільки за обопільною згодою.
У населення з обох боків Дніпра це викликає загальне обурення, – наче не бачили очі, що у тому Переяславі купували. Не бачили цього й очі пана гетьмана Брюховецького, та він, спекулюючи на народному невдоволенні, розраховує й на цьому щось для себе прихопити. Але, його розлючені прибічники теж користуються обставинами та убивають 1668 недолугого лівобережного гетьмана.
Так незворотньо здискредитували себе, здавалося би, обидві вирішальні сторони конфлікту: польська та московська. Залишається третя – турецька. Настає епоха Петра Дорошенка (1665–1676). В Чигирині збирається правобережна рада, яка обирає його гетьманом.
Він – людина з доброго козацького роду, перед ним його дід Михайло був гетьманом іще перед Хмельницьким; він сам працював із Виговським та недолугим Хмельницьким молодшим. Від Виговського ж перебрав державницьку концепцію незалежної України.
Він упорядкував адміністрацію та дав якісь полегшення народові, тим схиливши його на власний бік. Аби дещо унезалежнитись від впливу козацької старшини, він створює окреме військо з найманців, кількістю до 20 000, щоправда – піхоту, на польський зразок, для України то є деяка європейська новація, бо козак воює тільки кінно. Для війська потрібні гроші та він упорядковує фінанси, податки та митниці; добре.
Політичний союз із Туреччиною, «третьою силою», дозволяє й дещо прикартати кримських татарів, ображених союзом України з Москвою, в якому вони (й цілком слушно) вбачають загрозу для себе.
Спочатку все пішло наче добре. Коли підкріплена новим союзом Україна оголосила 1672 війну Польщі, спільними силами вдалося відвоювати Поділля, але його окупують турки, та полишають собі. А Дорошенко залишається при своїй Наддніпрянщині. Турки просто нехтують своїм, більш слабим союзником.
Тут ми зтикаємося з іншим типовим синдромом тогочасної української політики. Якби цей союз був реалізований раніше, за Виговського, а ще краще – за Хмельницького, він міг би стати дійсно плідним; тепер він збагатив лише Туреччину, яка теж не явила цим ґестом великої далекоглядності. Отже, знову – чухання потилиці.
А це й стало в очах людей певною дискредитацією нового союзника, а до справи ще прилучилася московська пропаганда, розпускаючи чутки що турки на Поділлі переробляють церкви на мечеті та повертають православних на іслам. Цього, звісно, ніколи не було. Турки деінде дійсно будували мечеті для власних потреб, та вони стоять у Барі та Кам’янці досі, але ж – не з церков. А до ісламу силою, – нікого й ніде не навертали.
Але, настрахане населення, якому невідомо те, що називають національною свідомістю, – легкодухо перекочовує масами на лівий берег до «єдиновірців», під майбутнє російське ярмо. А Дорошенко, що був слабкою людиною та жодним політиком, зрікається 1676 гетьманства на користь московського гетьмана Івана Самойловича. А потім і сам збігає на Московщину, отримавши за слухняність посаду царського воєводи у Вятці (1679–1682). Помер він 1698 у власному, подарованному царем «сєльцє Ярополча» десь під Москвою. Це останнє, враховуючи обставини, наводить на думку, що й він підчас гетьманства міг виконувати якісь таємні завдання московського хижака.
А взагалі, для таких, що й казати, краще та приємніше бути «ісправніком» на Московщині, ніж гетьманом в Україні…
Розпочинається довга та принизлива епоха малоросів.
* * *
Однак, що би там не було, а й Дорошенко не був останнім: об’явився ще раз Юрій Хмельницький. Він за цей час устиг із ченця вислужитись на архімандрита (певно – завдяки зв’язкам), але за незрівноваженістю духу, що закінчиться божевіллям, і там довго не просидів. Бо, насправді, чи не була вся ця історія з його викраденням та відвезенням до Москви («Я два тижні пробув у Москві») – виплодом хворої фантазії? – бо, навіщо ж було його таскати аж так далеко? Чи не можна було примусити на місці підписати все, що потрібно?
Зрікшись архімандритства він подається кудись козакувати, та потрапляє до татарського полону 1671; по цьому проводить шість довгих років у Істанбулі. Там його відкуповують турки, роблячи новим гетьманом рештків правобережної України (1677–1681). А в кінці самі ж за щось карають його на горло.
Історія часом дозволяє собі досить цікаві іронічні вибрики, походження яких важко пояснити, але так само важко буває їх не помітити.
Колись Рим починався з Ромула, а імперія – з Авґуста. Останнім же цезарем Риму, скинутим 476 Одоакером, – був саме Ромулус Авґуст. Так само сталося й тут: що почалося Хмельницьким, те на Хмельницькому ж і покінчилось.
На початку – трагедія, наприкінці – фарс.
Московський гетьман Іван Самойлович (1672–1687), якому Петро Дорошенко офіційно здав правобережну Україну (тепер, можна думати, й за московські гроші), був поповичем та сам учився на попа у Києво-Могилянській колегії. Але, збіг від свого призначення та подався козакувати, як і Юрій Хмельницький. Року 1668 бачимо його чернігівським полковником, а з 1669 – генеральним суддею: темпи службового просування – доволі високі. Це саме він, ставши гетьманом, потурбувався перевести українську церкву 1686 під московський патріархат. Він сприяв і укладенню того ж року так званого «Вічного миру» Москви з Польщею, який закріпив розділ України. Пройде менше століття, та Московщина так само поділить з іншими й саму Польщу.
Перед ним московським гетьманом був Дем’ян Многогрішний (1668–1672), попередник Самойловича на чернігівському полковництві. Та, видно, не надто бадьоро плясав під дудку царя. Може тому, що був людиною, як сам казав, – «простою та не навченою грамоті». От його хутенько замінили на спритного поповича. А самого, по тортурах та ув’язненні, – запроторили до Сибіру, де він і помер.
Кажуть, що хоч і був неписьменний, був рішучої вдачі, та встиг пересваритись з усіма. Хоча, найбільш цитований нами український історик і вважає, що: «Завдяки безоглядності Многогрішного Гетьманщина скінчила час Руїни і ввійшла в новий період миру і добробуту». Добро би так…
Саме ці клопоти, пов’язані з тим, «щоб возз’єднати всі землі, тривко зв’язати з Українською державою» (у складі Московщини), – ставляться у заслугу Самойловичу українськими істориками. Бо, розумієте, не можна ж тільки чорнити, треба ж і «виісківать положітєльноє». Роблячи вигляд, ніби Самойловичем не командував цар московський.
Але, не можуть уникнути того, що коли він вліз був до Чигирина, а звідти його виперли турки, то він «зрікся землі, а не народу». Як саме? – а вигнав, скільки подужав, українського населення на Лівобережжя, – пам’ятний у народі «Згін», про який і пісні складали.
Отже, занотуйте собі та запам’ятайте навіки: не російські царі були першими у депортаціях українського народу (а депортації, згідно міжнародного права, прирівнюються до геноциду). Першою була ота попівська потолоч, московський гетьман Іван Самойлович.
Амбіції цього московського холопа з колишніх українців були аж як масштабними. Бо він нахабно твердив, ні більше, ні менше, що не лише Наддніпрянщина, але й Волинь, Поділля, Підляшшя та навіть Галичина, – «від початку існування тутешніх народів належали до російських монархів». Але, як він не випинався перед Москвою, а Москві все було мало, та від Москви ж і пришов йому давно очікуваний всіма добрими людьми кінець.
Тоді був задіяний черговий ідіотичний проект – «Святу Лігу» проти Туреччини, до якої пристали потуги Європи: Австрія, Венеція, Польща, та… Московщина – перший захисник християнства. «Ліга» передбачала аж ціле «звільнення Європи від турків», але… Досвід історії учить, що в Європі подібні афери провалюються тим швидше, чим більше до них задіяно учасників.
Справа полягала на тому, що на той час знову посилилася Туреччина, та окупувавши повністю Угорщину, турки стали під столицею Австрії. Війська султана Мохамеда IV, під проводом везира Кара Мустафи розпочали облогу Відня, та імператор Леопольд почував себе в обличчі такої сили сповна безпорадним.
В Польщі на той час 1674 був королем Ян III, син краківського каштеляна з роду Собєських, з 1668 – коронний гетьман Польщі, досвідчений воєначальник. Він зібрав 22 000 поляків, дещо німецького війська та, як звичайно, загін найманців – запорозьких козаків. Сили не так великі, але добре озброєні та дисципліновані. З ними він у вересні 1683 переміг Кара Мустафу, захопив величезні багатства його обозу та погнав турків на схід. Бо турки були досить своєрідною силою, як хутко, часом, наступали, так, бувало, іще хутчіше відступали. Разом з іншими багатствами король захопив чималу кількість якихось брунатних зерен, гірких на смак, та не знав, що з ними робити, для чого турки їх так цінували. Але, про це добре знали запорожці, які здавна були з татарами та турками «на ти». Кажуть, що ці зерна випросив собі на зарплату у короля запорозький сотник на прізвище Кульчицький, та відкрив першу в Європі кав’ярню у Відні, там і полишившись.
Під цю поразку дещо поскубли Туреччину тоді й на півдні, – щось у Греції прихопила собі Венеція.
Щось там вшкуралося й на сході, бо Москва, відтягавши собі не лише Київщину, але й Смоленщину, уклала 1686 черговий мир з Польщею. А тоді й розпочала 1687 похід на Крим, де зібрали аж 100 000 піших лапотників, десь 350 гармат та кінну підмогу козаків; десь 20 000 під командою самого Івана Самойловича та його сина Григорія. Командував походом князь Васілій Ґоліцин, коханець правлячої царівни Соф’ї, сестри недоумкуватого Пєтра I. Князь може й знався на чомусь, та тільки не на війні, бо вже в низов’ях Дніпра, діставшись туди з великими трудами та втратами, – попав у пастку: татари підпалили степ та чимало його москалів згоріли живцем, так і не убивши жодного татарина. Бо пішки – від степової пожежі не втечеш.
Ґоліцин хутко звинуватив у всьому Самойловича, та того з сином зіслали в Орєл, потім – у Ніжній Новгород, а вже звідти – до Сибіру. Так Україна залишилась без іще одного видатного політичного діяча.
Через два роки, 1689, Ґоліцин повторює похід, але навесні, щоб уникнути посухи та пожежі. Цього разу були й військові потички, і князь дістався Перекопу, але знову потягнув гарбуза: простоявши якийсь час перед неприступним Перекопом, поплівся додому.
Вдома вони розписували свої військові подвиги, але… По Москві поповзли чутки, що Ґоліцин пішов від Перекопу отримавши від татарів два барила золотих монет. А по тому пішла й друга плітка, – ніби ті монети були лише позолоченими мідними…
Додамо від себе, що піше московське військо, що пішки тяглося влітку крізь степи в умовах незвичних спеки та безводдя (бо, де там і як добувати воду – москалі не знали), зазнавало на своєму шляху невірогідних втрат, як правило більших, ніж унаслідок військових дій.
Але, час кінчати. На місце Самойловича, там же, на Коломаку, був обраний козацькою старшиною новий гетьман, колишній генеральний осавул – Іван Мазепа (1687–1709). На ньому можна кінчати історію про Руїну та починати зовсім нову епоху.