4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

Царствування Пєтра III було надто коротким, та й помер він усього 34 років. Чого тільки про цю людину не писали… частину цього, що він виховувався по пруських казармах, ми вже навели вище. Кажуть, був нестерпного характеру; людиною не лише неокресаною, але й необлічальною. Пишуть, що й дорослим грався в солдатики. Але, не забудемо про загальний настрій проти нього. Не забудемо й так розповсюджене на його новій батьківщині дологічне й магічне мислення.

Однак, незважаючи на все повище, він рішуче припинив безперспективну Пруську війну 1756–1760, яку Європа могла вести й десятки років, а от Росія… Ніяк не свідчать про брак освіти або розуму і його нечисленні розпорядження. Вони далеко випереджають свій час, а з ним і всю наступну реформаторську діяльність його самозваної спадкоємиці; розглянемо їх.

Указ про віротерпність та рівноправність віросповідань проголошував те, чого не було ще подекуди й у Європі та суперечило політиці Пєтра I, який щосили пнувся підібрати під себе й церкву. А головне, ліквідував ту релігійну війну, яку колись розпалив Нікон (1605–1681, патріарх з 1652) та котра й досі спалахувала деінде. Одне слово, цей указ повертав релігійні права не тільки «інородцам», але й своїм російським «раскольнікам», прибічникам «старой вєри». Вони ще довго по смерті обожнюватимуть його за це.

Придався він і дворянству, скасувавши обов’язковий для них термін у 25 років державної служби, встановлений за Анни 1736. Віднині вони могли служити або не служити, як заманеться. Могли вільно виїздити за кордон та служити там. Одне, що як громадяни держави – мали повернутись додому за першим викликом.

Був і досить важливий указ про секуляризацію церковних маєтностей. Йшлося не про їх одержавлення чи конфіскацію, а всього тільки про державний нагляд над їх управлінням. Це була ідея ще Єлізавєти з 1757, але вона чомусь не довела її до кінця. Тепер було зроблено й це, а для нагляду створена нова державна установа.

Та, врешті, була зліквідована Таємна канцелярія, як було дослівно написано в указі: «унічтожаєтся отнинє і навсєгда». Але, «навсєгда» та тільки не в Росії! – бо відродиться й вона. У «Трєтьєм отдєленіі» Ніколая I, «охранкє» Ніколая II, у ленінскіх ВЧК – ОҐПУ – НКВД – МҐБ – КҐБ, та не зникне й після розпаду III імперії – СССР. Продемонструвавши за три сторіччя, що Таємна канцелярія без Росії, – може би й проіснувала, а от навпаки, Росія без неї, – то вже зась.

Російські історики, попри всі їх поступки дологічному мисленню, тут все таки розуміють, що не можна сумістити «А» з «Не-А» та вузлом зав’язуються, – як же пояснити, що такий дурник, який дорослим грався в солдатики, придумав такі досконалі новації? – що викривають чималий розум. Бо ж, зауважимо це, – нічого розумнішого не буде чути в Росії – і в її наступні 100 років.

Та заспокоюють себе та інших примітивною версією: мовляв, то хтось (із росіян, ясна річ) підсунув йому ці укази, а цар, не читаючи, й підмахнув. Цікаво тільки, а чому ж цей «хтось» не підсунув чогось подібного Єлізавєті? – а «підсунувши» Пєтрові III – потім замовк навіки? Але, ми люди іншого складу, та нас не так легко надурити. А тому й будемо вважати: те, що пишеться нам про невігластво та дурість Петера Ульріха фон Шлезвіґа-Гольштайна, – то лише наклепи, породження брудного сумління, обтяженого злочином царевбивства. Пряму відповідальність за які, як і за саме вбивство, несе майбутня «царіца-матушка», Єкатєріна II.

На ній воно помститься тим, що її єдиний син Павєл I, не тільки буде ненавидіти саму пам’ять про неї, але буде так само підло вбитий на користь власного сина, що теж запретендує на трон. А добрий нарід російський, надивившись вдосталь на це неподобство, – почне згодом і собі лущити царів; мовляв – а чим ми гірші? «Самодєржавіє» прийде, так би мовити, у прямий конфлікт із «народностью».

* * *

Дружина Пєтра III, останнього з Романових, яку так довго та ретельно вишукувала розважлива Єлізавєта I, – приїхала з далекого Штеттіна до Москви, разом із матір’ю, 1744. Не в чому стояла, ясна річ, але й не з великими багажами; навіть гроші на дорогу дав Фрідріх II.

Та, 21 серпня 1745, усього 16 років, стала дружиною майбутнього царя; тому було теж, тільки 17.

Шлюб не склався з самого початку, а це незмірно дратувало та засмучувало Єлізавєту I, яка стільки часу пошукувала наречену, та врешті сама її вибрала. Бо шлюбу, як такого, власне й не було. Бо ще через пару років французький посол граф Дальон доносив королеві у Версалі, що «великий князь все ніяк не може довести дружині, що він є чоловік». Ну, француз, що ви хочете: кому – що.

Шлюбу дійсно не було, але винахідлива Єлізавєта I, якій дуже хотілося ще за життя мати наступника трону, підсунула Єкатєрінє здорового світського бовдура Сєрґєя Салтикова, від якого та, після першого викидня 1753, – наступного року народила байстрюка, сина Павла. Втім, це могло бути й спадкове. Бо в тому ж Штеттіні уперто подейкували та пліткували, що сама Софія Авґуста Фрідеріка не була дочкою свого батька, а лише спогадом про розважальну виправу її матері до Парижу; цьому не протирічить і схильність Єкатєріни до всього французького, своє – німецьке, – вона не надто полюбляла.

Отже, що би там не брехали з цього приводу офіційні історики, можна мати на увазі, що 1762, разом із Пєтром III, – остаточно вигасла династія Романових: всі подальші семеро монархів – просто не мали до неї жодного відношення.

За час перед своїм солдатським путчем, молода німкеня зі Штеттіну пройшла добру школу при російському дворі. Крім помітних усім іще в юнацькому віці лицемірства та велелюбності, вона мала й певну здатність навчатись. Хоч, не так наукам, як мистецтву життя. Вона відразу зрозуміла, що мати успіх в Росії можна тільки ставши росіянкою, та хутко нею стала. Вона добре знала німецьку та французьку та дивно швидко опанувала російську. Не маючи музичного слуху, вона мала, очевидно, добрий тембровий, та розмовляла обома чужими їй мовами, хоч і з дещо перебільшеною правильністю, але практично без акценту. Писала вона своїми двома мовами, німецькою та французькою, – цілком пристойно, але російською значно гірше. Тут саме їй належить відповідь на анекдотичне запитання: як у слові з трьох літер – зробити аж чотири (!) помилки. Бо це саме вона писала «ісчо» замість «еще». Втім, не забудемо й про те, що й інші писали не ліпше. Пригадайте хоча би монструальний правопис самого Пєтра I. Бо, на відміну від скромної сусідньої Фінляндії, де був Мікаель Аґрікола (1508–1551), учений єпископ Турку та упорядник фінської літературної мови, – в Росії подібного так і не знайшлося; ні перед Єкатєріною, ні навіть після.

Фрідріх II, відправляючи її на власний кошт до Росії, ставив був якісь обмеження щодо її переходу до православ’я, але все це пішло на марне, підопічна ними просто знехтувала. Не тільки без застережень прийняла православ’я, але й стисло дотримувалася всіх його дріб’язкових ритуалів.

Мова та релігія, а що ж іще потрібно в нескладному російському світі?

За цей час вона й стала своєю, росіянкою, перемінила трьох коханців, С. Салтикова, Г. Орлова та С. Понятовського, від них породила сина Павла та дочку Анну, та… цілком визріла до рівня «ґосударині».

Вона сама збунтувала гвардію та їхала верхи перед нею, «брать власть», відтворюючи собою мало не біблійний образ «Блудніци Вавілонской»; чоловіка задушив хтось із її поплічників, правдоподібно не менш дужий брат Гріґорія – Алєшка Орлов. Брудна совість наказала їй вдіяти дві безпрецедентні речі, які повністю її демаскують: наказати посмертний розтин тіла Пєтра III, який підтвердив радше відсутність отрути, та виставлення його в труні на загальний огляд. Дивіться, мовляв – він цілісінький, сам помер. Цар лежав у однострої з шаликом на шиї, що прикривав синці від задушення. Та не міг прикрити характерну зчорнілість обличчя, за якою навіть початкуючий судовий медик міг би однозначно підтвердити факт задушення. Але, за офіційною версією – цар помер від геморою. Це був, безперечно, перший та останній в історії людства випадок смерті від цієї хвороби. Неприємної але не смертельної.

Так, солдатським путчем 28 червня 1762, зреченням Пєтра III 29 червня та його убивством 6 липня, – розпочинається «блєстящая епоха Єкатєріни».

* * *

Сама «імпєратріца» не дуже розуміла, що має робити зі своєю абсолютною владою. Бо, одна справа – то двірські інтриги, спрямовані на захоплення влади, а дещо інше – сама влада. Тут треба весь час доводити, собі та іншим, що при владі сидиш не марно. Розвивати далі загальнонародну справу аґресії проти оточення. На підкріплення нашої думки, звернемося, як завжди, до російського ж історика:

Зовнішня політика – найбільш блискуча сторона державної діяльності Єкатєріни, що справила найбільш сильне враження на сучасників та ближчих нащадків. Коли хочуть сказати найкраще, що можна сказати про це царствування, кажуть про звитяжні війни з Туреччиною, про польські поділи, про владний голос Єкатєріни у міжнародних відносинах Європи. З другого боку, зовнішня політика була тереном, на якому Єкатєріна всього зручніше могла завоювати прихильність народу, тут вирішувалися питання, зрозумілі та близькі всьому народові: поляк і татарин були для тодішньої Русі найбільш популярні недруги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 39)

В останньому реченні, підкресленому нами, – ненавмисно сформульований і рушій народної аґресії, – дикунська ксенофобія, ненависть до інших: «кто нє с намі – тот враґ».

Не дарма ж російський «властітєль умов» XX ст., вже відомий нам В. В. Розанов, у повному захопленні твердить:

Все-таки, російська історія XVIII ст. та у першій третині XIX ст. розкішна, захоплююча. Захоплююча, я не соромлюся цього слова.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1992, с. 427)

На всякий випадок нагадаємо, що перша третина XIX ст., це царствування Алєксандра I, а з 1825 – іще більше 8 років царювання Ніколая I «Палкіна». Чому не все його царювання, аж до 1856? – хто ж це може знати… Дошукуватися у них звичайної логіки – то справа марна.

Але, перейдемо до її дій на троні.

Перше, що спробувала зробити нова цариця то було покращення державного бюджету, якого ще Пєтр I поповнював за рахунок друкарського станка та полегшення ваги монети. За роки після нього бюджет не виправився, бо за Анни багацько та невдало воювали, а за Єлізавєти, очевидно, за рахунок постійно діючого в Росії чинника: розкрадачки. Бо, одна війна за двадцять років, бодай і семирічна, то не так і багато. Цікаво порівняти заходи Єкатєріни з тим, що робилося пізніше, бо це було скорочення державного апарату, та продаж державного майна (землі) до приватної шляхетської власності, – приватизація.

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни – раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишніх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь-якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько-пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.

У виданому того ж року маніфесті, що стосувався «російських провінцій», а власне – захоплених шляхом військової аґресії країн, – Малоросії (України), Інфлянт (Прибалтики) та Фінляндії, Єкатеріна II писала, що це провінції, котрі керуються на підставі затверджених привілеїв, та було би недоречно й нерозважливо їх раптом скасувати. Але, було би й сутою глупотою продовжувати поводитись з ними, як із країнами чужоземними.

А натомість належить їх у «найлагодніший спосіб зросійщити, аби не дивились на нас вовком».

Та, в листопаді 1764 і відновлено Малоросійську колеґію (яка перед тим діяла в роки 1722–1727), на чолі з Пєтром Румянцєвим. Цій же колеґії підпорядковувалися й справи Запорізької Січі, яка по розоренні її холопом Пєтра I, бригадіром Пєтром Яковлєвим, вже зуміла не одного разу відновитись.

Підкреслювалося особливо, що досі Росія не мала жодних прибутків від аж так великої та багатої провінції. А тамішня дотихчасова адміністрація досі лише потурала ліності обивателів та ненависті до росіян.

Так ми вперше (?) в історії зтикаємося з чітко сформульованим поняттям «зросійщення», сукупності «мирних» аґресій: мовної, культурної, демографічної, ґенетичної… Втім, а чому ж це «мирних»? – бо, ми ж тут забули про одне, але невід’ємне від поняття «Російська Імперія», про звичайнісінький ґеноцид. Саме з року 1764, запам’ятаємо цю дату, вільний нарід українців починають наближати до отих «рабів, що пнуться стати деспотами»: історичний злочин.

Було помічено царицею й немало іншого, не менш цікавого. Наприклад, ця уроджена лютеранка, а тепер щира православна-перехрещенка, звернула увагу й на церковні непорядки в Малоросії, зауваживши, що місцева православна церква – неправовірна, не без римських впливів (чи, бува, не тому, що не мала іще церковних рабів?).

Але, наполягала, щоб усе це зросійщення робилося в рамках законів, з чемністю, гречністю та ласкою. Та, при якнайширшому поширенні освіти в народі. З цього приводу польський автор вбачає в цитованому документі лише невід’ємне лицемірство німецької шльондри на російському престолі, лицемірство, яке вона розвивала в собі з дитинства:

Іще одна декларація, іще одне красивого звучання речення – не коштували нічого. Папір був терплячий та зносив усе, а Єкатєріна, горда виданими розпорядженнями, могла пізніше хвалитись ними перед освіченою Європою. Та (Європа О. Б) приймала їх із повною довірою, проголошуючи хвалу «філософці на троні».

(Вл. Серчик, Єкатеріна II, Варшава, 1989, ст. 159)

Але, «красивого звучання речення», то всього тільки речення. А ще, не забудемо, тут з’являється зловісне поняття «зросійщення», – хрест, який нестиме Україна аж по кінець XX ст. Чи може – по кінець свого існування?