3. Цар Голод
3. Цар Голод
Разом із Жовтневим переворотом почала прискорено розвалюватись та досить складна система соціальних відносин, яка об’єднувала Другу імперію. Натомість мало прийти щось нове, набагато досконаліше; революційне, демократичне та проґресивне. Бо, не забудемо, – було завжди дві Росії: стара, віджила та реакційна – самодержавна, і Росія нова, революційно-демократична та проґресивна. Оця й прийшла тоді до влади, після «Вєлікого Октября», – утвердилася остаточно при неї. Але, на чому ж? – на яких, власне, принципових основах?
Можна було би подумати, що то були так звані принципи «научного коммунізма», скажімо, – «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям»; або принципи не менш наукового «соціалізма» – «каждому по труду»? Але ж, ні. Це були зовсім своєрідні «Лєнінскіє прінціпи», до яких – віддамо належне, ще не додумалися його попередники; ні Маркс, ні навіть Енгельс. Після смерті Сталіна 1953, коли його потворні злочини так дошкулили всім, що тодішні московське брехунство на чолі з «нашім Н. С.» вимушено було щось там вдіяти, – було проголошене «возвращєініє к Лєнінскім прінціпам». Однак, на чому ж вони полягали, ці принципи? Частково ми з ними вже ознайомились вище, але більше в аспекті: «арєстовать!» – «расстрєлять!»… Приведемо ж їх тепер в більш-менш струнку систему, оті «Лєнінскіє прінціпи».
Первісно це було, очевидно, оте, уславлене: «грабь награблєнноє!» Аби не виникало в цьому жодних сумнівів, ми наведемо висловлювання самого вождя. Ми будемо користуватись у цьому тією чудовою послідовністю цитат з «вождя», яку свого часу уклав відомий російський письменник В. М. Солоухін («Читая Ленина»).
Для цього разу ми зробимо виключення, та не станемо нічого перекладати, будемо цитувати в первісному російському тексті. Як заради уникнення можливих відхилень у перекладі, так і заради того, аби зберігти недоторканою всю недосконалість і кострубатість мови, властиву цьому синтетичному росіянинові (а краще – інтер-люмпенові), для якого вона так ніколи й не стала рідною. Зокрема, відносно «награблєнного» сам «вождь» вельми переконливо свідчить, ніби:
Я перейду наконец к главным возражениям, которые со всех сторон сыпались на мою статью и речь. Попало здесь особенно лозунгу «грабь награбленное», – лозунгу, в котором, как я к нему ни присматриваюсь, я не могу найти что-нибудь неправильное…
(5 повне видання, т. 36, с. 269)
– не полишаючи цим жодних сумнівів у тому, що йдеться про самий звичайний грабунок.
Конкретним інструментом управління, при тому – не до заперечення, він вбачає голод.
Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало.
Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно, еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках.
И мы имеем средство для этого… Это средство – хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность.
(теж там)
Він, як бачимо, починає з капіталістів, яких треба «запугать», щоби вони забули думати про опір пролетаріатові, пролетарській державі, але покінчує на всіх:
Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках…
І на це й засіб не до відпертя: «хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность»…
Отже, маючи в руках влади монополію на хліб, робітничо-селянська держава є в стані підкорити всіх і все. Але, кого ж їй, власне, тепер потрібно підкоряти, коли це є держава трудової більшості народу? – але, виявляється, що саме її, оту трудову більшість, – і треба тримати в карбах.
От трудовой повинности в применении к богатым власть должна будет перейти, а вернее одновременно должна будет поставить на очередь задачу применения соответствующих принципов к большинству трудящихся рабочих и крестьян.
(теж там, с. 114)
Отже, як розуміти це безпосередньо та без складних пояснень, то – «даві всєх, без ізьятія!» – от вам і «свободний труд», от вам і «раскрепощєініє труда», от вам і «владикой міра будєт труд!» Нарешті, от вам і «пролєтарская сознатєльность»… Для «вождя» все це суті дурощі. Йому важливо, єдино, всіх тримати за глотку – «костлявой рукой голода». А от, як «вождь» мислить собі подальші кроки «пролєтарской дєржави»; таке щось – це просто чудове:
Для нас не представляется безусловной необходимости в том, чтобы регистрировать всех представителей трудового народа, чтобы уследить за их запасами денежных знаков или за их потреблением, потому что все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие бы то ни было запасы, кроме самых скудных. Поэтому задача восстановления трудовой повинности в этих областях превращается в задачу установления трудовой дисциплины.
(теж там)
Як багатократно грабували оті «запаси дєнєжних знаков» впродовж нашого совєцького життя – кожен надто добре пам’ятає. А, як робить вигляд, наче не пам’ятає, то – не будемо бунтувати проти справедливості – заслуговує стати «до стінки». Бо, зауважимо, що й з нами – трудящими, їх «Вєлікій Лєнін» – не церемонився. Не робив, так би мовити, з них культу… На доказ наведемо наступне:
Что же касается карательных мер за несоблюдение трудовой дисциплины, то они должны быть строже. Необходимо карать вплоть до тюремного заключения. Увольнение с завода также может применяться, но характер его совершенно изменяется. При капиталистическом строе увольнение было нарушением гражданской сделки. Теперь же при нарушении трудовой дисциплины, особенно при введении трудовой повинности, совершается уже уголовное преступление и за это должна быть наложена определенная кара.
(теж там)
Це вам уже не «проізвол хазяйчіков», яким так обурювався й сам «вождь», та з причин якого страйкували цілі підприємства. Тепер – за прогул – тюрма, за спізнення тюрма. Але ж, за совєтів і насправді за спізнення або прогул могли відправити до табору. А чого вартий отой «закон», про відправлення до табору за збір колосків?
Але, на чому ж полягало, власне, оте «счастлівоє будущєє», яке будувала для нас усіх ота червона наволоч, на чолі зі своім катом катів – Лєніним (а будуть же ще Сталін, Мао та Пол Пот!)? Чи, знову ж таки, – «по потрєбностям»? – або хоча би й «по труду»? Та – знов, ні! Бо, все це було черговою російською брехнею «на винос», заради обману трудящих, а для себе (і для нас) будували дещо зовсім інше; а саме:
Государственный капитализм для нас спасение… Тогда переход к полному социализму был бы легок, был бы в наших руках, потому что государственный капитализм есть нечто централизованное, подсчитанное, контролированное и общественное, а нам-то как раз этого и не хватает, потому что в России мы имеем массу мелкой буржуазии, которая сочувствует уничтожению крупной буржуазии всех стран, но не сочувствует учету, обобществлению и контролю.
(теж там)
І – далі:
К государственному крупному капитализму и к социализму ведет одна и та же дорога, ведет путь через одну и ту же промежуточную инстанцию, называемую «народный учет и контроль за производством и распределением продуктов.
(теж там)
І – ще далі:
Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой (ступенькой) и ступенькой, называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.
Кожний, хто десь, колись вивчав «основи марксізма-лєнінізма» (а вивчали ми їх цілісіньке життя), – відчує, що у нашого класика щось не в порядку, як не з головою, то з висновками. Дійсно, заглянемо на мить до досить ортодоксального «Краткого философского словаря», Москва, ГИПЛ, 1954, на слово «капитализм». Там, зокрема, знаходимо й таке:
Соціалистична революція замінює капіталістичний устрій більш високим суспільним устроім – соціалізмом, який утверждується у жорсткій класовій боротьбі проти капіталізму.
(с. 225)
Тут ясно пишеться, що саме «соціалістична революція» замінює капіталістичний устрій соціалістичним. «Вождь» – навпаки, меле нам щось про побудову якогось капіталізму після революції, яка щойно відбулася. Уперто твердить, що поміж «государственним монопольним капіталізмом» та «соціалізмом», – «никакіх промежуточних ступєнєй нєт». Мовляв, досить за монополістичного капіталізму завести «народний контроль» – і все гаразд, все в повному порядку.
Не будемо зайвого разу нагадувати самим собі про те, що ці недоумки, які ринули будувати у себе «соціалізм» всього через 56 років по номінальній відміні повного і мало не загального рабства, – ніколи не знали не лише логіки, але й простого здорового глузду.
Але – що ж, ленінські захоплення є очевидні: «хлєбная монополія» «государствєнний монопольний капіталізм»; а це дає привід зацікавитись – як же було з монополіями в Росії? В минулому не було потреби торкатися проблеми монополізму в Росії, то коротко розглянемо це зараз.
Посилено насаджував монополію в Росії цар-реформатор Пєтр I. І ще за нього стали відчутні численні хиби від цього. Його наступники були більш-менш байдужі до цієї проблеми, але, по них настає епоха Єкатєріни II. Вона – віддамо їй належне, була в цьому питанні цілком здорових поглядів, читала, схоже, англійських ринкових економістів та зналася на справах. Принаймні, у своєму указі від 27.11.1767, щодо стану справ на казенній (а значить монопольній фабриці шкір) писала, зокрема, що:
…дешевизна родится только от великого числа продавцов и от великого умножения товаров.
За її царствування кількість приватних фабрик у Росії більше ніж потроїлась, та відповідно зросли прибутки від експорту. Її син Павєл I, знову ж, сприяв монополізації, так само як і Ніколай I.
Зауважимо, що сам устрій Росії – самодержавство сприяв розвитку самодержавства в усіх галузях життя, зокрема, в економіці. «Развітіє капіталізма в Россіі» призвело до того, що він був на 1917 значно більш монополізованим ніж будь де. Але, остаточною перемогою монополізму в Росії став рік 1917, рік пролетарської революції та утвердження «лєнінских ідєй», коли монополістичний капіталізм став державним устроєм Росії. Можна стверджувати, що по 1991, попри всі роздержавлення і приватизації – монополізм непорушно зберігся. Зрушити в якийсь інший, більш демократичній бік – Росія вже не може.
Затримаємось на час, аби кинути оком на те, як же зворушливо все це виглядає. Був, пригадуєте, такий собі К. Маркс, який уславився тим, що, як десь написав В. Маяковский: «грабящіх прібавочную стоімость – за руку поймал с полічним». Довів, що робітник є бідний тому, що капіталіст грабує з нього оту «прібавочную стоімость». А, як завести «діктатуру пролетаріата», то пролетарій і матиме усе, що заробив; бо «прібавочная стоімость» від якої багатів буржуй тепер уся повернеться до нього. А тут бачите нічого схожого, бо:
…все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие-то ни было запасы.
А до цього ще й таке: «Государственный капитализм для нас спасение…». От і поставимо запитання – за державного капіталізму (особливо монополістичного), «прібавочную стоімость» можна дігнати й до 80–90 %, – хто та де її бачив? Починаючи від 1917 та по рік 1991? Принаймні з тих же робітників.
Стисло обмежимося фактами.
Ствердимо лише, що був під виглядом «соціалізму» – саме монопольний держкапіталізм, із найбільшою у світі нормою експлуатації (порядка 80–90 %, саме вона про це переконливо й свідчить) та з колективним власником, класом партійної номенклатури, який жив та живе «по потрєбності», за наш із вами рахунок. Класом-паразитом, який за будь-яких соціальних змін повинен бути скинутий та позбавлений на приватну власність. Ця «приватна власність», награбована у народа, – підлягає обов’язковому відчуженню.
«Управлєніє голодом», або «хлєбной карточкой», як делікатно формулює «вождь», – то цілком особливий розділ совєцької історії. Постійне підголодовування, викликане дефіцитом продуктів і штучним створенням черг за ними, було не так орґанічним наслідком совєцького устрою, який, коли остаточно здеґрадувала колгоспна система – спромігся закупати необхідну кількість зерна за кордоном, за нафтадолари, – як постійним засобом нагадати: хто в домі хазяїн. Ну і, зрозуміло, щоби взагалі, – життя медом не здавалося.
Але, на цьому загальному невтішному тлі бували й голодівки капітальні, коли злочинна московська ленінська влада – розраховувалася голодною смертю з мільйонами небажаних їй людей. Бо скільки ж отих людських покидьків із номенклатури колишньої – мільйон? – два? А небажаних – багато десятків (мільйонів). За совєцькі роки бували наступні голодівки-голодомори: 1921 – на Поволжі та в Україні; 1933 – в Україні (разом із Кубанню) та у Казахстані; 1947 – знову ж, в Україні.
Підкреслимо щодо них:
1. Жодних стихійних, метеорологічних передумов, які могли би привести до недороду, – ці голодівки не мали. Це твердження повністю підтверджується архівними матеріалами Гідрометслужби (автор їх свого часу переглядав).
2. Всі три були спричинені попередніми та біжучими конфіскаціями хліба у виробників, у населення (підтверджується документами часу).
Перший із них – 1921 – був, так би мовити, дослідним: на ньому відпрацьовувалися механізми наступних голодоморів. Що він був бажаним для влади, свідчить ряд фактів. По-перше, Україна вважається старим ворогом Москви, а Поволжя було опорою білого руху підчас громадянської війни. По-друге, коли створений з приводу голоду надзвичайний комітет – невиправдано енергійно взявся за допомогу голодним, – його розігнали. А учасників, крім М. Горького, – посадили. Промахом було й те, що про голод широко сповістили, – поспішили на допомогу голодним американці.
Тому другий голодомор – 1933, проводився московськими (ну, і місцевими) злочинцями з повним урахуванням досвіду першого. Були вжиті необхідні запобіжні заходи: терени з голодуючими були відокремлені, щоб ніхто не втік від призначеної йому долі; крім того, все було запобігливо засекречене, аби ніхто про це не довідався. На зв’язок полишалася дипломатична пошта, через яку й проникли відомості про черговий московський голодомор.
Тому не дивно, що він став тріумфом Москви, справжньою вершиною совєцьких голодоморів. Втім, про нього, як і про наступний останній, 1947, – ми напишемо далі, окремо. Останній, що там казати, мав стати подібним до другого, але – не став; люди не дали йому стати таким, налякавши цього разу сталінських попихачів.
Бо, нема у світі більш боягузливоі наволочі; як нема й більш нелюдської…
* * *
Певною загадкою (або альтернативою, якщо хочете) полишаються для нас витоки отієї «коллєктівізаціі сєльского хозяйства»; що це, власне, було? Невже справжня, спроба навести «соціалізм в дєрєвнє», тобто одержати й сільсько-господарське виробництво, зробивши і його монопольним, безальтернативним? Про це переконливо свідчить практика справи, коли мавпувалися, аж до процедури вступу, оті ще «воєнниє посєлєнія»? Чи може по спробі першого, досвідного, так би мовити, штучного голодомору 1921 в умовах індивідуального ще господарства, усвідомлення, як це клопітно та важко – відібрати хліб. Та того, наскільки полегшує голодний ґеноцид – саме наявність «колхозного строя»? Виходячи з нашого політичного досвіду схиляємось саме до останньой версії; насамперед в тому, що надто вони вже співпали в часі: колективізація 1930 та український голодомор 1933.