5. Початок космічної ери

5. Початок космічної ери

Відлік космічної ери слід починати запуском у СССР першого штучного супутника Землі, 4.10.1957. Свого часу совєцький супутник став сенсацією всесвітнього масштабу: «русскіє запустілі спутнік! – русскіє обогнали амеріканцєв!» Це було дещо дивно слухати тим, хто знав секрети кухні, хто знали, що російським може й був власне супутник, а все інше, необхідне для його виведення у космос (а значить і головне), було спроектоване та створене українськими розумами та руками (можна було би скласти й персональний реєстр) в українському місті Дніпропетровськ, на заводі Південмаш. Але… в московській практиці це було не першим та далеко не останнім.

Це був один бік отієї уславленої «дружби народов»; коли зусиллями спортсменів усіх народів вигравали чергову олімпіаду, – так само, всі кричали: «русскіє опять виігралі олімпіаду!» А вони самі – скромно посміхалися. Другим її боком, отієї зловісної «дружби народов» були етнічні чистки, голодомори та депортації цілих народів. Але саме тут «господа русскіє» – якось відсувалися в тінь.

Перший супутник (4.10.1957) був металевою кулею, розміром трохи менше 60 см з чотирма стріжневими антенами. Вага сягала більше 80 кг та йшла не так на радіопередавач потужністю в 1 Ват в антені, як головне – на електрохемічні джерела струму, якими він живився. Радіопередавач передавав оте славетне «біп-біп»; бо більше – не було чого.

За початковим проектом він мав би нести і якісь прилади для дослідження ультрафіолетового та рентґенівського випромінювання сонця, але – часу не було, на п’яти наступали вороги – американці (у Росії першим ворогом є завжди потужніша країна світу, що не пускає її саму до панування світом). Та, щоб їх випередити, – прийшлося пожертвувати всім: обмежитись самим отим біпканням. Таким чином, перший совєцький супутник був своєрідним політичним блефом: він нічогісінько не робив у космосі, він там просто існував, крутився; та сповіщав про це світ своїм «біп-біп». Добре пригадую тодішній настрій фахівців, які віддали на це чимало сил, – крізь загальну радість проступала гіркота певного розчарування. Вона слушно посилилася потім, коли не забарилася відповідь конкурентів; з цілком очевидних причин, бо…

Перший же супутник американців – «Дослідник-1» (1.02.1958) важив десь більше 10 кг (у вісім разів менше!), але передав на землю не «біп-біп», а дані про перше космічне відкриття – пояси йонізованих частинок, які оточують Землю в космосі. Простіше кажучи, він відкрив існування магнітосфери Землі – «пояси ван Аллена», названі так на честь того, хто першим зумів логічно пояснити дані, надіслані «Дослідником-1».

То була вже не сенсація, розрахована на профанів та невігласів, то був справжній початок космічної ери, але… історія має своі суворі закони. Один із них (та майже незаперечний) полягає на твердженні: якщо зайшла якась помилка, виправити її практично неможливо.

Втім, обладнання, яке мало летіти на першому супутникові, було поміщене на «Спутнік-2» 3.11.1957, хоч жодних сенсацій не принесло. Разом із ним полетів до космосу собака Лайка. Загалом «русскоє пєрвєнство в космосі» протрималося аж до польоту Ю. Гагаріна 12.04.1961, але випустило на світ демонів космічної гонитви, яка незабаром нічого не полишить від цього «пєрвєнства». Бо, того ж 1957 у США була запроектована серія ракет-гігантів «Сатурн». Найбільшими з них стануть «Сатурн-5», двигуни яких за лічені хвилини спалюватимуть 370 тонн гасу, загальна довжина – 50 м при стартовій вазі 490 тонн. Це ними була виконана проґрама «Аполло», проголошена президентом Дж. Ф. Кеннеді 1961, це вони наприкінці шістдесятих понесуть перших людей на Місяць («А-11», 16.07.1969). Початок визначає багато, та різниця двох напрямів з часом буде тільки загострюватись, совєцькі проекти будуть розраховані радше на поверховий ефект, а американські знаходитимуть продовження та приноситимуть, як не нові знання, так практичну користь для земного життя.

Втім, висадка на Місяць далеко перевищувала будь-які совєцькі можливості, як наявні – так і майбутні. А тому й сама ідея змагання двох систем мала бути відкинутою заздалегідь. Про це й писали, всіляко гудячи удачливого конкурента. Писали, як совєцькі комуністи, так і всякі інші. Однак, як комуністи естонські, литовські або польські, – були радше націонал-комуністами та були доступні й звичайній людській логіці, то німці з отієї НДР… Вони пройшли подвійну школу, гітлерівську та сталінську поспіль, а тому були правовірніші від самого Московського папи. От тому й послухаємо такого (де ти, НДР, відгукнися…):

За допомогою проекту «Аполло», який виникнув із міркувань політичного престижу, США розраховували виграти у СССР свою фіктивну «Гонитву на Місяць» та тим створити стрибок у космічних польотах. Але совєцькі вчені цієї галузі – вирішили ґрунтовно відхилити цю науково безглузду «гонитву».

(Гайнц Мільке, Лексикон космонавтики, Берлін, 1971, с. 21)

Так, пане совєцький німчику, саме так. Бо для совєцької лисиці цей виноград видався аж понад зеленим.

Власне, риса під космічною гонитвою була підведена вже перед висадкою на Місяці, бо ще 1964 над планетою попливли американські супутники серії «Тірос», – далекого та інфра-червоного (теплового) спостереження. Вони реєстрували, вдень та вночі, все, що відбувалося на земній поверхні, – невсипущі очі Америки. Чи не першим їх успіхом стало спостереження бунту хунвейбінів на китайському атомовому полігоні поблизу озера Лоб Нор, де вони зареєстрували не лише перебіг, але й кількість учасників подій, з обох боків. Сьогодні вони, мабуть, у стані прочитати з космосу реєстраційний номер авто на землі.

Цими невірогідними здібностями вони зобов’язані цілій науці комп’ютерного очищення та відновлення зображення, переданого через недосконалі канали. З ними, власне, виникнення цієї науки й було пов’язане. Тут не обійшлося без досягнень біоніки, бо на початку було вивчення принципів роботи ока лімулюса, примітивної донної тварини, прямого нащадка силурійських трілобітів, які жили півмільярда років тому. Ця істота здатна добре бачити в мутній воді, але – це вже зовсім інша історія.

Розпочав усе вовтузливий, хвалькуватий та необачний Н. С. Хрущов, який все мріяв наздогнати США, не «по яйцу» так «по молоку». Хоч тепер, з перспективи часу, він і здається нам чи не останнім із совєцьких керівників, які ще на чомусь розумілися. Адже, це він, надихнувшись першим супутником, – проголосив: «Соціалізьм – ето лучшая стартовая площадка в космос!» Навіть не підозрюючи, яких демонів цим накликав. Він помилявся, але в конкретному, не в загальному. Бо в космічному змаганні – розум, гідність та справедлива винагорода за працю, – стали дійсно кращою стартовою площадкою. Чи є це все у справжньому соціалізмі? – ми не знаємо, бо бачили тільки «соціалізьм». Але, мабуть тому вони у трьох так легко перемогли оті три стовпи совєцького «соціалізьма» – владний волюнтаризм, тоталітарний примус та необмежений визиск за дурняк. Те, що не подолане й досі, та невідомо, чи буде подолане взагалі.

Агонія російської космічної станції «Мир», застарілої двадцять років тому, яка остаточно розвалюється, – на тлі сенсаційних успіхів американських автоматів на Марсі, тільки ставить крапку на цій незаперечній істині.

Але, все це разом було лише верхівкою айсберґу, бо космічні можливості були лише побічним продуктом при розробці найбільш далекосяжних засобів доставки атомової зброї. Побічним продуктом нестримного потягу Москви до світового панування, яке – здавалося, – було таким близьким!

Москва, розпочавши «холодну війну» гонитвою в космосі (хоч, власне, то була гонитва озброєнь), – нездатна була її виграти, хоч цього, як завжди, не розуміла. Бо, нездатна була на значно простіше – забезпечити підвладним народам гідного людини рівня існування. Але, у справах політичного криміналу, вона могла бути справжньо ґеніальною. Бо виробництво балістичних ракет, зброї майбутньої атомової війни саме в Дніпропетровську, ґеографічному центрі України, – убивало двох зайців разом. З одного боку ґарантувало успіх самої справи. Вже через роки буде побудовано й свій подібний завод, другий в Союзі – в сибірському Красноярску. З іншого ж боку, одночасно, могло радикально вирішити капітальну історичну проблему Росії: «Что будем дєлать с етой Україной?»

Бо, в підземному бункері американського стратеґічного командування (місто Омаха в штаті Небраска), ціллю № 1, в разі переходу холодної війни до гарячої, – мала бути не Москва, чи там якийсь Лєнінград, ні. Нею, мало не півстоліття (десь із 1954) було українське місто Дніпропетровськ із його Південмашем, що виготовляв найважчі совєцькі ракети. А з ним – і вся Правобережна Україна, на якій (що за дивне співпадіння), для надійності було розміщено ще дві сотні совєцьких ракет, націлених на США, – ще одна стратеґічна ціль для американських ракет.

Але, атомової війни тоді, завдяки мудрості та холодній крові американських президентів – вдалося уникнути, та основної мети тодішнього російсько-українського «стратеґічного партнерства» – досягнуто не було, прийшлося 1986 реалізовувати значно слабший запасний варіант, із «мірним атомом» – Чорнобиль. Однак, хіба порівняти?