Доповнення 3 Пакт Молотова-Ріббентропа

Доповнення 3

Пакт Молотова-Ріббентропа

Тридцяті роки XX ст. проходили під знаком протистояння: боротьби всього вільного світу проти наступу тоталітаризму (або, як тоді казали, фашизму), – в Італії, Німеччині, Еспанії… Найбільш небезпечний московський тоталітаризм, відомий ще з 1917, – причаївся, замаскувався, та щосили удавав із себе соціальну систему – протилежну (!) фашизмові, навіть очоливши антифашистський рух. Не вщухали народні вуличні демонстрації, скликалися гучні антифашистські конгреси, створювалися народні фронти. А душею цієї діяльності й була найпередовіша країна земної кулі, світоч людських надій і свободи, єдина у світі «родіна всєх трудящіхся» – Совєцькій Союз. Це йому вдалося знову обвести круг пальця недалекий «вільний світ», та він очолював міжнародну антифашистську боротьбу, а голова пролетарських письменників, М. Горькій, – їздив і допитувався інтелігентів Заходу: «С кєм ви, мастєра культури?» – із прогресом та свободою, які остаточно утвердилися у Совєцькім Союзі по 1933 та 1937, чи навпаки – з потворою фашизму (що не знала, ні 1933, ні 1937)? Загроза останнього стала настільки серйозною, настільки близькою, що влітку 1939 пішли переговори делегацій Англії, Франції та СССР, щодо можливості утворення військового союзу проти «держав вісі» (Рим–Берлін), який остаточно зупинив би їх агресію.

Все це біснування, одне до одного, повторюватиметься й по війні, коли «вільний світ» – що так нічому й не навчився, – спіймається на дешеву московську блешню «борьби за мір (і – жєлательно вєсь)», «разрядкі», чи як їх там ще…

І от, в самий розпал «антіфашізма»…

Як грім з ясного неба прокотилася звістка, що до Москви приїхав сам міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини, яка тільки но стала Третім (або «Тисячолітнім») райхом. Довго він у Москві не барився, бо все було підготоване заздалегідь (очевидно тоді, коли велися оті «переговори» з Англією та Францією), і 23 серпня 1939 був підписаний відомий пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Європу поміж двома імперіалістичними хижаками: гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР. Як потім казав 31 жовтня 1939 на засіданні Верховного Совета СССР міністр зовнішніх справ В. М. Молотов:

Від часу укладення 23 серпня совєцько-німецької угоди про ненапад був покладений кінець ненормальним відносинам, які існували протягом низки років поміж Совєцьким Союзом та Німеччиною.

Добро, як би тільки це, але… було й ще цікавіше:

За останні кілька місяців такі поняття як «агресор», «агресія», отримали нового конкретного змісту, набули нового сенсу. Не важко здогадатися, що тепер ми не можемо користуватися цими ж поняттями у тому ж сенсі, як, скажімо, 3–4 місяці тому. Тепер, якщо казати про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, що прагне до скорішого закінчення війни та до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни та проти укладення миру.

Нагадаємо ще раз, що все це говорилося 31 жовтня 1939, вже після поділу Польщі між новими союзниками. От так треба перехрещувати агресора на миротворця. Розраховане на недоумка? – так, безумовно. Але, – пішло! – та йде й досі…

Подібні молотовські роз’яснення слухняні совєцькі люди сприйняли як звичайно, не замислюючись: раз так – «значіт так надо». За кордоном пакт Молотова-Ріббентропа пішов істотно гірше. Навіть, серед своїх. Якщо комуністи Англії та Франції хутко виконали команду «кру-у-гом-м!», то компартії Польщі та Чехословаччини прийшлося просто зліквідувати, розпустити, що й зробив тоді Комінтерн.

Такий крутий поворот – міг би багато чому навчити світ, якби той бажав учитись.

Насамперед, виявилося, що майже загальне переконання у фанатичній та догматичній принциповості комуністів, – є капітальним перебільшенням. Бо стало добре видно, що найближчий шкурний інтерес імперського характеру, – є набагато сильнішим від будь-яких переконань.

По-друге, проявилося й те, про що давно попереджували нечисленні люди доброї волі: що комунізм та фашизм – є близькі одне до одного та рівно далекі й чужі будь-якій свободі та демократії. Пакт зробив тоді своє, головне, – довів можливість і зловісну плідність такого союзу.

Отже він, цей пакт, не був несподіваним шаховим ходом конем або ідеологічною помилкою, ні; він був органічною закономірністю. Глибоко корінився у спільній агресивній, імперській природі обох тоталітарних режимів.

* * *

Але, як же з отим союзом зі «свободой і дємократієй»? – з отим «єдіним фронтом»? А – ніяк. Бо ці іграшки вже не були потрібні.

Хоча би тому, що – знову ж, – «западниє дємократіі» не могли платити за союз чужими землями; а Гітлер – міг.

Совєцький Союз негайно прихопив собі, крім частини Польщі, ще три незалежні балтицькі держави. Захопив би й четверту – Фінляндію, але тут так отримали по зубах, устеливши трупами «Лінію Маннергейма», що хутко роздумалися; щоб СССР отямився всього за сто днів, – нечуваний рекорд. Бо в Афганістані протовчеться, хоч і з ще меншим успіхом, – аж десять років!

На цьому варто знову дещо зупинитись, хоч про це вже писали. Маленька Фінляндія (як більше півстоліття потім – і маленька Ічкерія) стала невмирущим прикладом того, що й малий нарід може успішно протиставитись всесвітньому агресорові, великодержаві. А на Гітлера це, здається, справило незабутнє враження. Можливо, що він недооцінив доблесті фінів та перебільшив нездарність совєтів, як це властиве великодержавникові. Але, безумовно, це прискорило здійснення плану «Барбаросса» проти колишнього союзника, якого він помилково узяв був за паперового тигра.

Зі трьома державами Балтики, Естонією, Латвією й Літвою пакт Молотова-Ріббентропа розпорядився остаточно і однозначно: вони відходили у власність совєтів. З ними всіма, однак, були заключені пакти про ненапад, та це формально ускладнювало ситуацію. Утруднювало введення до них совєцьких військ. Першою на черзі стала Естонія, що від озера Пейпсі та по Балтик мала кордон зі Совєцьким Союзом. От нарком В. М. Молотов і починає на цю дражливу тему дискусію з К. Селтером – міністром зовнішніх справ Естонії. Що час, мовляв увести туди совєцькі війська для «захисту» краіни. Селтер щосили опирається, а Молотов умовляє, поки що. Це варто послухати. Він домогається того, щоби пакт про ненапад перетворити на пакт про взаємодопомогу, та вже погрожує (вони всім і завжди погрожують):

Ситуація потребує нагальної уваги. Ми не можемо чекати далі. Я раджу вам погодитися з бажаннями Совєцького Союзу заради того. Аби уникнути гіршого. Не примушуйте Совєцький Союз застосувати силу для досягнення своїх цілей.

(Альберт Таруліс, Совєцька політика щодо країн Балтики, Універсіті оф Нотр Дам Пресс, 1959, с. 149–150)

Але, почувши таке щось – хто ж не запручається? – тепер Молотов заспокоює, та ви ж тільки послухайте, до чого переконливо:

Пакт про взаємодопомогу із Совєцьким Союзом не принесе небезпек. Ми не бажаємо порушувати вашого суверенітету або форми правління. Ми не будемо форсувати комунізм в Естонії. Естонія збереже свою незалежність, свій уряд, парламент, зовнішню і внутрішню політику, армію та економічну систему. Ми ніколи не торкнемося цього… Ви можете бути певні, що ви ніколи не пошкодуєте, що підписали цей пакт із нами. Наше більшовицьке слово – як та криця… Коли більшовик чогось пообіцяв, він буде цього триматися.

(теж там, с. 150)

От, тепер ви бачите, нарешті, що то є більшовик? – на нього можна покластися, як на ту прислівну кам’яну гору. Бо слово його – криця. Як він сказав та і буде. А тепер подивимося, як же воно було вже 1940, кілька місяців по пакті Молотова-Ріббентропа. Збережімо для переконливості й більшовицьку мову:

В июне 1940 г. народы Прибалтийских государств – Литвы, Латвии и Эстонии – свергли профашистские режимы и вскоре восстановили Советскую власть.

С огромным подъемом и братским радушием встретили жители столицы Советского Союза представителей Государственной Думы Эстонии, народных сеймов Латвии и Литвы, которые прибыли в Москву и, выражая волю своих народов, обратились с просьбой к верховным органам Советской власти о принятии их стран в состав СССР. В начале августа 1940 г. седьмая сессия Верховного Совета СССР приняла законы о вступлении Литвы, Латвии и Эстонии в состав СССР. Началась новая эпоха в истории прибалтийских трудящихся – эпоха их развития и жизни в братской семье советских народов.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 345)

Ну, а як же з обіцянками Народного комісара в іноземних справах, крицевими словами крицевого більшовика, члена Політбюро ЦК ВКП (б) і другої особи після Сталіна: «Естонія збереже незалежність… Ми ніколи не торкатимося і всяке таке інше…». А ніяк. Бо, що там і питати з патологічних брехунів, брехня яких, немов ота криця…

* * *

Крім новозахопленоі Прибалтики Союз повернув собі Західну Білорусь та Західну Україну, якими Москва свого часу розплатилася з Польщею за ганебну поразку у війні 1919–1920, коли Пілсудський, Ридз та Петлюра спільно наклали по шиї Сталіну, Будєнному та Тухачєвському. Повернув на півдні Буковину та Басарабію.

Наші малороси кажуть тепер – от, ми тепер і маємо єдину та соборну Україну. Що ж, ззовні це й дійсно так, але розумування – не до справи. Бо, не про Україну піклувалася Москва, окупуючи Галичину та Буковину, турбувалася про свою загарбницьку імперію, до «русскіх зємєль» – «прісоєдіняла русскіє зємлі», і нічого більше. Та й відправила значну частину їх людей – просто до Сибіру.

Москва гучно відсвяткувала восени 1939 спільним військовим парадом у Бресті перемогу союзників над Польщею, друзі поруч: тут колонна есесівців, а тут колона чонівців, – як же зворушливо!

Німеччина внаслідок пакту отримала доступ до стратегічних ресурсів СССР та зуміла, за неповні два роки, нахом’якувати продовольства та пального на всю наступну «Вєлікую Отєчєствєнную». Та – не тільки. Приязнь була насправді сердешною та не обмежувалася обміном конче необхідним. Десь восени 1940, на спільному тепер кордоні у Бресті, відбулася ще одна урочиста церемонія: з рук НКВД до рук гестапо був переданий ешелон зеків (кажуть, що не останній). То були політичні емігранти – комуністи з Австрії та Німеччини, значною мірою – жиди; тобто у Гітлера – приречені. Не щось таке важливе, на кшталт Піка або Гротеволя, а так – різна політична дрібнота, яка так і не знайшла належного місця в подальших політичних планах Москви та її Комінтерну. Вони вже, переважно – з 1937, поневірялися по совєцьких таборах ҐУЛАҐу та тепер мали змогу порівняти їх з гітлерівськими. Кілька десятків з них – вижили. Кілька – написали про це книги. Порівняння – загалом, – не на користь «отєчєства всєх трудящіхся».

Цікаво, що дехто з них був «звільнений» 1945 совєтами. Але декого з них відправили знову до совєцьких таборів, бо вони – бачите, хоч і були передані гестапо, але не відсиділи ще всього призначеного їм.

* * *

Війна 22 червня 1941, яку зтиха планували обидва учасники пакту, – на час перекреслила це плідне співробітництво німецького націонал-соціалізму та російського лєнінізму, – проти свободи та демократії в усьому світі, але – не зовсім, але – не остаточно.

Совєти розстріляли в Катині та Старобєльску більше 20 тисяч польських офіцерів, але в окупованій німцями Польщі на них так само полювало німецьке гестапо.

Національну інтелігенцію в Україні та Білорусі з усіх сил викорінювала Москва, але чимало її понищило й гестапо, продовжуючи підчас німецької окупації брудну роботу НКВД. Бо, хтось забезпечував тоді гестапо анонімними доносами, згідно з якими комуністом і жидом був мало не кожний українець. А, ще більше придалася німецька окупація тоді, коли її знову змінила окупація російська. Тепер на кожному українцеві тяжило тавро – «бил в оккупаціі». А, раз так, – що робив? – та «почєму вижіл», як ти совєцька людина? Та, чи не звідси, бува, з отого «бил в оккупаціі», – виріс божевільний план двох божевільних, Сталіна й Жукова, вислати всю Україну до Сибіру? – та, не дав Бог свиням роги… Але, для багатьох ця стаття дискримінації – «бил в оккупаціі», – отруїла все наступне життя.

Так, чи не саме заради цього, усіх отих російських вигод, вони були так легко віддані на потраву німцям: Україна та Білорусь? Шкода, але все указує саме на це. Пригадайте хоча би знову спогади Н. С. Хрущева: як він із Києва дзвонив Сталіну прохаючи зброї та боєприпасів, та – марно. Бо той цинічно «порадив» йому налагодити на місці виробництво залізних списів та ними й відбиватися від німецьких танків.

Важко не помітити цього взрушуючого співробітництва й підчас самої війни. Пригадайте, як частини «Ваффен СС» винищували польских повстанців у Варшаві (серпень–вересень 1944), а совєцькі війська стояли в якомусь кілометрі, на східному березі Вісли (!), та не зробили по німцях жодного пострілу. До чого ж хвилююча погодженість дій! – геноцидник геноцидника – завжди зрозуміє.

Коли по війні було створено маріонеткову Німецьку Демократичну республіку (НДР) – «пєрвоє соціалістічєскоє государство на нємєцкой зємлє», виявилося, що комуністів на керівні посади – рішуче не вистачає. Бо, їх нищили рівномірно, як Гітлер так Сталін. Отут і прийшлося пожалкувати за тими ешелонами, які були свого часу, 1940, – подаровані гестапо. Але, все якось обійшлося. На допомогу прийшла армія колишніх дрібних функціонерів і бонз гітлерівської НСДАП, яких довелося, всього тільки, поперекидати в інші місцевості, поспіхом прийнявши до Компартії. З таких, переважно, складалася й перша Народна Палата НДР. Так гангстери відмивають свої брудні гроші.

* * *

Загального характеру коренів пакту Молотова-Ріббентропа 1939, слід пошукувати у післяверсальському перекраянні Європи, щодо Німеччини, а також у незалежності Польщі та гучному провалі великого совєцького походу на захід 1919–1920, що покінчився погромом на Віслі. Постраждалим, як у Німеччині так у Росіі, – залишалося знайти одне одного.

Чи не першим у Німеччині, хто належно оцінив майбутнього союзника, був творець райхсверу, генерал Ганс фон Сект (1866–1936). Він писав ще 11.09.1922, що:

Існування Польщі є нетерпиме, несумісне з виживанням Німеччини. Вона мусить зникнути, через свою власну слабкість та через Росію, з нашою допомогою… із Польщею зникне найсильніша підпора Версалю, перевага Франції…

І – ще далі, коротко та ясно:

Відновлення широкого спільного кордону поміж Росією та Німеччиною є попередньою умовою для відбудови сили обох країн. Росія та Німеччина в межах 1914! Оце повинно стати основою для взаєморозуміння між двома країнами.

(цит. за Ф. Карстен, Райхсвер і Червона армія у 1920–1933, журн. Сюрвей (Огляд), № 44–45, 1962, с. 116)

Генерал Ганс фон Сект був не один, його думки підтримували й молодші, виховані ним німецькі генерали; головним чином – із пруського юнкерства, найбільш обділеного Версалем.

Саме в цьому слід пошукувати коренів розлеглого совєцько-німецького військового співробітництва двадцятих–тридцятих. Вирішувала геополітика, та перед у цьому вели німці. (вставка с. 97)

* * *

Потаємне співробітництво наці з червоними проти людства, почате вирощуванням вермахту на «необъятних просторах СССР», та продовжене німецькими окупантами в Польщі, Білорусі та Україні, – існувало далеко потім. Не було його кінцем і галантне перемир’я підчас Варшавського повстання, коли загони Ваффен СС, які нищили польських патріотів, – були розкуті та певні, що на їх голови не спаде жоден снаряд з того берега Вісли.

Коли 1944 переможний совєцький наступ котився лавиною по східній Європі, – відбувалися дивні, часом, події. Саме тоді, коли на шляху траплялися зримі сліди (та – які!) нацистських звірств, яких по всьому слід би якнайшвидше зробити загально відомими, зокрема – концентраційні табори: Майданек, Освенцім, Собібор, Тремблінка тощо, – починало творитись щось незрозуміле. Замість поспішати, бо кожен день спізнення – то нові сотні, тисячі людських життів, наступ, із якихось невідомих причин – пригальмовувався. Німцям давали час понищити або вивезти документи, а часом – і забрати найбільш «цінних» в’язнів.

Злочинець – злочинця, – завжди зрозуміє. Бо, коли порозумілися були Гітлер і Сталін, – це вартувало 55 млн. людських життів. Переважною більшістю з них були прибічники обох головних злочинців XX ст., але – чи від цього убивства стають більш прийнятними?

Найбільше знаємо ми сьогодні про старі німецькі концтабори – Дахау, Бухенвальд тощо, бо їх захопили союзники. Про всі інші, пізніші та найбільш потужні – знаємо набагато менше: про це потурбувалася Москва. Знаємо настільки мало, що потім хтось на заході, адвокати, чи то червоних, чи то брунатних, – твердили, ніби ніякого там Голокосту – взагалі не було: так, чиясь злонамірена пропаганда.

А ми добре пам’ятаємо, як брак документів полегшив свого часу оту московсько-вашингтонську аферу з Іваном Дем’янюком. Така собі своєрідна вершина співробітництва американської демократії з московським тоталітаризмом. Друга вершина буде потім, коли «вільна» Америка, заплющивши очі буде позичати Москві гроші на геноцид чеченського народу.

* * *

У сьогоднішній Росії, на відміну від інших держав колишнього Союзу, – квітнуть фашистські організаціі, починаючи з найбільш численного «Русского народного єдінства» А. Баркашева. Там не сушили собі голови, перейняли червоний прапор із чорною свастикою, приробивши до неї ріжки, щоб не відразу кидалася в очі; перейняли й засіб вітання. Вони підтримують жваві контакти зі залишками наці в Німеччині, обмінюються політичним та військовим досвідом. Перекладають німецьку гітлерівську класику. Московський публіцист демократичного спрямування Юрій Карякін налічив серед російської преси дев’яностих – 157 видань відверто фашистської орієнтації. Їм ніхто в Росії не заважає працювати. Расистський та антижидівський «Союз русского народа», продовження того самого, передреволюційного та погромного вже – кажуть, блокується з комуністами. Що ж – традиція… таким тепер, після отого пакту, – нікого не здивувати. В Росії, де остаточно припинили працювати розум та логіка, все є можливе.

Таким був пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки.

Різною, щоправда, була доля його обох справців. Нащадок древнього роду баронів фон Ріббентроп був через сім років страчений в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу, як військовий злочинець. Його колишній кумпан та приятель В. Молотов – дожив ста років у тиші та спокої на своїй «батьківщині всіх злочинців», померши у власному ліжку. Бо він жив і діяв у тій частині світу, куди її величність справедливість не заглядала вже багато століть, із самих монгольських часів…