3. Українська Повстанська Армія (УПА)

3. Українська Повстанська Армія (УПА)

Треті Визвольні Змагання український націоналізм зустрів розколеним навпіл, на дві течії: «мельниківців» та «бандерівців». Протиріччя між ними були, але не такі, аби споводувати обопільну ворожнечу, а схильні їх сьогодні перебільшувати та роздмухувати ті люди, що ні полковника Андрія Мельника (1890–1964), ні Степана Бандери (1909–1959), – ніколи й на власні очі не бачили.

Порізнювали їх вихідні настанови, та сьогодні це бачиться приблизно в такий спосіб:

1. Мельниківська ОУН схильна була пошукувати сторонньої допомоги та весь час її й пошукувала. Втім – більш-менш хутко розчарувавшись. Особливо, щодо «західних демократій».

2. Цей відлам українського націоналізму, на відміну від класичного, «орденського» націоналізму Дмитра Донцова, давав певний простір і для деякої демократії.

В той же час бандерівська ОУН спиралася виключно на власні сили та не робила жодних поступок у бік демократизму. Зберігала ідейний скарб М. Міхновського і Д. Донцова.

Остаточний розкол стався у квітні 1940, на Надзвичайному Великому Зборі ОУН, який схвалив та ствердив постанови наради в Кракові ж, 10.02.1940. На ній був сформований Революційний Провід ОУН, на чолі з С. Бандерою. Його підтримали С. Ленкавський, Я. Стецько, Р. Шухевич та багацько інших.

Втім, не зважаючи на те, що майбутня УПА була створена в основному бандерівцями, великого порізнення на рівні низових осередків та організацій не було, та вони – як правило, об’єднувалися в боротьбі проти спільного ворога; а краще сказати – ворогів. А цих було чимало.

По-перше то були два найпотужніші тоталітаризми світу, що схватилися між собою у нещадній імперіалістичній війні. Марксистські блудослови, що поспіхом охрестили цю війну «Вєлікой Отєчєствєнной», рясно набовкали нам про «войни справєдлівиє» (ті, що вела Росія) і «войни нєсправєдлівиє» (ті, що вели всі інші) та врешті решт ще й про «войни імпєріалістічєскіє» (за переділ світу).

Так от саме такою війною за переділ (ну, як не світу – то Європи), – була ота їх «Отєчєствєнная», внаслідок якої вісім (!) незалежних в минулому народів Європи – перейшли під комуністичне панування; з усіма його звичайними наслідками: терором, економічною і духовною деградацією. Воістину, з усіх загарбницьких воєн світової історії, – чи не найбільш плідна, чи не найбільш імперіалістична.

По-друге, до цих двох злих сил світу додавалися й вороги, так би мовити, локальні, – поляки, мадяри та румуни. Бо, ніхто зі сусідів не любив українців, не поважав їх за традиційну толерантність, та звик ладнати власні справи за їх рахунок. Особливо поляки, що завжди уміли знаходити собі ворогів, приплативши за це уміння власною незалежністю, та не вгамувалися з цим навіть під німцями.

Дали добру школу, та створили добрий грунт для національно-визвольного руху червоні, своєю окупацією Західної України восени 1939, за пактом Молотова-Ріббентропа. Вдершися збройно до країни, вони почали зі свого, стандартного російського, – терору та депортацій тих, хто їм не сподобався. Відрази людей до цього не могли компенсувати масові завози дешевої горілки з СССР. З цим більшовички теж дещо прорахувалися. Бо, на відміну від «старшєго брата» – горілка для українців ніколи не була вищою ціллю, альфою і омегою. Та чарівне для росіянина словосполучення «сто грамм», – не сприймається ними саме як чарівне. Та вже щось подібне – совєцька дешівка з дешівок, повинно було сприйматися добрими галичанами, хоч і східними – а все ж європейцями – з презирливою осудливістю. Не могли вже нічим пом’якшити перше враження від себе оті представники «родіни всєх трудящіхся», вперше ними побачені.

Все достеменно повторювалося цього, другого разу: те, що було вперше тоді, 1914–1915, підчас першої в історії російської окупації Галичини. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Закриті відразу українські видавництва, заборонені всі легальні українські організації та газети. Ворогом знову було все українське. Все опинилося під совєцькою цензурою.

В немалому ступені сприяли пробудженню національної свідомості й попередні короткі події на Закарпатті, де – незабаром після падіння Чехо-Словаччини, яка його окупувала, було 15.03.1939 проголошено незалежну Закарпатську Україну. На жаль, там не було своєчасно підготовано якоїсь-такоїсь збройної сили, та під тиском 40-тисячної угорської армії, якій зсередини допомагали чехи, а ззовні поляки, – республіка вистояти не змогла; незважаючи на героїчний опір.

У надзвичайно трудних, несприятливих умовах молоді українські патріоти показали, як треба вмирати за Батьківщину – з гордо піднятою головою і безмежною відвагою. Показали всьому світові, що український народ не скорився, що він продовжує свою боротьбу з будь-яким ворогом, наскільки б той ворог не був сильним і могутнім.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 125).

Так, все добре, все почесно, але… Але, самими жертвами війни не виграють. Коли весь час тільки віддавати власне життя за Батьківщину, хоч як героїчно, – то й Батьківщина може знелюдити остаточно. От і виникає чи не слушне запитання, а коли ж ми нарешті, замість того, щоби весь час умирати самим, – примусимо вмирати наших історичних ворогів? – ні, зрозумійте правильно, це не обов’язково, живемо у найгуманніше сторіччя з усі можливих, але…

З німцями, які мали ось-ось змінити червоних совєцьких окупантів – відносини теж не складалися. Німецькі наці були надто вже тупі та зарозумілі, щоб убачати вигоду в незалежній Україні. А можливо, все ще дотримувалися якихось таємних угод із совєтами. Особливо обережні були у військових справах. Навесні 1941 вдалося, в принципі, домогтися від них згоди на створення двох українських легіонів під проводом ОУН, але… Все це врешті звелося до сформування двох невеличких (по 350 людей) батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль». Вони проіснували до 1942, коли райх у своїй політиці остаточно повернувся проти українства.

Втім, батальйон «Нахтігаль» під командою Р. Шухевича придався для проголошення 30.06.1941 української незалежності у Львові, що так не сподобалося німцям.

Чи не найбільші нарікання з боку історичних ворогів України викликає саме цей Акт проголошення Української Суверенної Соборної держави у Львові, 30 червня 1941. Особливо заперечувався той пункт, де – так, протягувалася рука у бік Німеччини та пропонувалося співробітництво в боротьбі проти московської окупації, який, очевидно, забезпечував мінімум лояльності до нової (та переважаючої) сили на українських землях.

Чи було все це необхідним, історично доцільним? – так, безумовно.

Цим Третій райх був поставлений в становище без виходу. Визнавши Акт німці зобов’язувалися би визнати в українському народі рівноправного партнера та забути про свій «Дранг нах Остен» і пов’язані з ним колонізаторські плани. Але, могли забезпечити собі й підтримку українського народу в боротьбі з Росією. Так, що ж – тоді союз з нацизмом, чи як? А, хоч би й так, то що? Адже, у війні проти Гітлера зійшлися союзники, а хто ж вони власне були раніше? Адже, для Москви, що Англія з Францією, що США, – були ворогами. Пам’ятаєте? – «капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»… А, пішли ж на союз із цим «вражєскім окружєнієм» коли підійшло вузлом до гузна. Бо, знову ж, бачите – подвійна мораль. Всім можна, а українцям – зась.

Втім, щодо цього пункту третього, то він так і полишився на папері. Можна скільки завгодно брехати про «співробітництво» бандерівців з новими окупантами, але є таємний німецький документ, який не полишає жодних сумнівів щодо подібного «співробітництва». Він займаний зі «Суду над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі 14.11.1945–01.10.1946», Нюрнберг, 1949, с. 269–270; короткий текст інструкції Поліції Безпеки та Служби Безпеки – був розісланий ще 21.11.1941 по всіх обласних командатурах окупованої України:

Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляв повстання у райскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації належить арештовувати, і після деталічного допиту в цілковитій таємниці, ліквідовувати, як руйнівників.

Протоколи допитів надсилати до Айнзатцкомандо С/5.

Отже, щодо того вигаданого «співробітництва» українських націоналістів із гітлерівськими окупантами, – висновок може бути тільки один: брехати треба менше, панове з Москви… Бо, якщо цей документ є ще не досить красномовний, то можна зацитувати безліч інших. Та так само – абсолютно недвозначних.

* * *

Сьогодні, із дальньої перспективи історії, не має бути жодних сумнівів, щодо доцільності цього акту. Бо все це, насамперед, чітко орієнтувало нарід на безкомпромісну боротьбу за незалежність. А, крім того, наступна доля цієї акції, з гестапівськими арештами її учасників, – повністю здемаскувала німців, мимохідь і вибивши грунт з-під ніг мельниківської ОУН, яка ставила саме на них.

Два роки совєцької окупації були в чомусь важче від наступних, але за них удалося зберігти головне – структуру ОУН, в чому була немала заслуга голови Крайового Проводу – Івана Климіва («Легенди»). В чомусь він і дійсно став легендою Визвольного Руху.

З початком совєцько-німецької імперіалістичної війни, відбувається Перша конференція ОУН-революційної (бандерівської), яка визначила основні напрями майбутньої діяльності; це мали бути:

1. Якнайширша пропагандова діяльність проти обох окупантів. Як антигітлерівська, так само антисовєцька.

2. Накопичення, у будь-який спосіб, зброї для майбутньої війни проти обох тоталітарних окупантів.

3. Негайний початок військового вишколу українських вояків, як і вишкіл командирів.

Тоді ж був створений, дещо заздалегідь, військовий штаб під керівництвом Д. Грицая, що планував та разгортав майбутні структури УПА. Варто пригадати, що все це потрібно було робити стисло конспіративно, підпільно під носом у окупанта.

За німецької окупації коли саме проходило становлення УПА, Україна була поділеною на три адміністративні регіони: Галичина, приєднана до польського Генерал-губернаторства, власне райхскомісаріат Україна з центром у Києві, та так звану Трансністрію – землі на захід від Дністра і південь України; це було віддане на керування румунам. Закарпаття, ще раніше, 1939, після розгрому республіки А. Волошина, було приєднане до Угорщини. Втім, на відміну від своїх конкурентів, німці були люди освічені, ознайомлені з історією, та дещо хизувалися цим. Коли німецькі війська дійшли Кавказу, то Генерал-губернаторство було перетворене на Вандаленгау (Вандальська провінція), а власне Україна, райхскомісаріат, – на Готенгау (Готську провінцію).

Зауважимо тут особливо, щодо важливості виконання завдання 2. Адже, зброєю у військовий час ніхто не розкидується, а нормально купувати необхідну їй чималу кількість зброї – УПА була не в стані: не було у кого та не було за віщо. А для війни потрібна не лише зброя; постійно потрібні ще боєприпаси та пальне. А Українська Повстанська армія, склад якої часом перевищував 100 000, тільки уявіть собі, успішно провоювала майже десять років тим, що спромоглася відвоювати у своїх ворогів. Ніким не оцінений подвиг; історія, що не має прецеденту.

Тим часом по всій українській землі йде затята боротьба з усім, що є українське, як з боку гестапо, так і з боку червоних партизан-карателів НКВД, які дивно хутко розуміються з німцями щодо спільних цілей. Посилюється терор гестапо, гинуть 1942 командири, Іван Климів у Галичині, Андрій Марченко на Волині. Одночасно німці убивають у концтаборі братів Степана Бандери, – Олександра і Василя. Як свого часу більшовики закатували його батька, священика Андрія Бандеру, до чого бували вони схожі між собою, ці два збочення людства (чи може, краще сказати, – антилюдства?)!

Терпить великий провал у Києві й поміркована мельниківська ОУН, що покладала надії на німців та так необачно довірилася їм. Її людям тоді пощастило створити в Києві куточок національного відродження: видається газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври» тощо. Створюється не лише спілка письменників, але й така собі Українська Національна Рада; вона розраховує на сприятливий розвиток українсько-німецьких відносин, має потаємний намір з часом перебрати владу в Україні, але… Гітлерівці були здібними учнями червоних, та всі ці послаблення мали на меті засвітити національно свідомих людей, не більше; як свого часу ота сталінська українізація. Репресії не примушують чекати на себе та взимку 1941–1942, все покінчується, – і душа справи Олена Теліга з чоловіком, і з нею сотні українських інтелігентів опиняються у Бабиному Яру.

З того часу й мельниківська ОУН вимушена піти до підпілля, але – якою ціною!

Але одночасно, вже восени 1942 на Волині та в інших місцях з’являються окремі військові частини та навіть з’єднання, які офіційно іменують себе УПА та координуються єдиним командуванням. Тому точною датою народження великого феномену Української Повстанської Армії вважається з тих пір 14 жовтня 1942.

На той час українці мали на своїх землях трьох смертельних ворогів: німецький окупант (головний) та його добровільні помічники – поляки (як Армії Крайової, так Армії Людової) та червоні партизани. Бо навіть з румунами та мадярами, хоч і після багатьох озброєних сутичок, – пощастило якось порозумітися; створити щось на кшталт озброєного нейтралітету. Але УПА спромогається якось вирівняти ситуацію та дає собі ради з усіма трьома. Заключивши згодом перемир’я навіть з польською (але – нечервоною) Армією Крайовою.

Головнокомандуючим УПА, замість убитого в боях Д. Клячківського, з початку 1943 та по рік 1950, – стає генерал Роман Шухевич («Тарас Чупринка»). Охоплені діями УПА терени поділяються на той час на чітко визначені регіони: УПА-Північ (Волинь та Полісся), УПА-Захід (Галичина, Буковина та Закарпаття), УПА-Південь (Поділля та Київщина).

З поляками, які з особливою охотою (так кажуть) йшли до німецьких поліційно-каральних частин – прийшлося воювати мало не до самого кінця, аж до «операції Вісла». Але їм, попри їх садистичну жорстокість, не пощастило чогось досягти, радше навпаки. Їх дії унеможливили перебування в Україні мирного польського населення, та такого за роки війни виселилося до Польщі з однієї Волині до півмільйона. Червоні – оті від С. Ковпака, спробували були вдертися в кількості 3–5 тисяч на Полісся, вершити свої «суд» та «право», але були відбиті військами УПА з чималими втратами. Німців каральним терором удалося поступово локалізувати в містах та на залізничних станціях, відбивши охоту запускатися до сільських місцевостей. На Поліссі, Волині та Галичині створюються цілі «повстанські республіки», де діє лише власна адміністрація, де часом ходять навіть власні гроші та власні поштові марки.

Цікавою була подальша доля отого недолугого «народного мстітєля», амбітного С. Ковпака, що з Волині подався на південь, у Карпати. Це було, з самого початку, чистою авантюрою. Бо, як відомо, з москаля – гораль ніякий; це всі добре знають – з часів «покорєнія Кавказа» та по військові дії російських зайд проти афганських «душманов». Що ж його туди потягнуло?

Справа в тому, що гори – надійний захист від окупанта, бо саме слово «бескиди» у шведській мові зберігає стару семантику «захисту». Саме тому у Карпатах довший час працювали табори УПА (здається, принаймні чотири) для військового вишколу. Не дивно, що саме вони могли бути ціллю, як німців, так росіян. Більш-менш очевидно, що метою диверсійних загонів С. Ковпака, – могла бути саме дезорганізація цієї важливої основи діяльності УПА. Це ж було й ціллю німців, хоч від них УПА зуміла відбитись. Але, німці ринули й на Ковпака, завдавши йому тяжких втрат. По цьому війська УПА почали його добивати, погнавши на схід. «Красниє партізани» пробули в Карпатах і не так довго, але так кажуть не полишили по собі добру пам’ять.

На виручку генерал-губернатору Франку та райхскомісару Коху, – райхсфюрер Гіммлер кидає свого приятеля, фахівця з каральних операцій обергруппенфюрера СС (генерал-лейтенанта) фон Еріха дем Баха-Зелевскі з 10 000 відбірних есесманів. Влітку 1943 вони проводять широкомасштабну операцію по замиренню. Полонених – для прикладу іншим, – закатовують; полоненим може бути будь-хто: військовий, селянин, жінка або дитина. Хто під руку потрапить.

УПА з полоненими есесманами – теж не сушить собі голову. Їх вішають на деревах – так дешевше; несвідомо наслідуючи приклад середньовічних чернег.

Акція «замирення» на Волині тривала кілька місяців. Загинули від неї десь 5000 мирних людей, убитих або закатованих есесівцями. Але й половина есесівців, або убиті (десь 3000), або вже ніколи не візьмуть до рук зброї. Обергруппенфюрера СС Е. фон дем Баха відкликають, із порядно зіпсованою репутацією.

Тим часом, прочувши про німецьку каральну операцію, на Волинь наступають совєцькі партизани, – а, чи не можна нанести українцям удар в спину, та врешті – донищити їх? На це мобілізується «отряд Міхайлова» та «отряд Фєдорова», але – не з більшим успіхом, ніж їх ідейний союзник, обергруппенфюрер СС Е. фон дем Бах; відкочуються, зализуючи рани.

Восени 1943 спостерігається спроба поновити каральні операції проти УПА-Північ, на цей раз – із ужиттям авіації, але – не з більшим успіхом, ніж перед тим. УПА не тільки живе, УПА – наступає. А тим часом надходить рік 1944, німецька справа валиться на очах, від неї починає смердіти трупом, та райх пропонує УПА… співпрацю! – нема потреби казати, що ця сміховинна пропозиція відкидається.

Бо, добрий окупант, то лише мертвий окупант; хто би він там не був…

Але, восени 1943 настає визначна подія, підготована всією попередньою боротьбою українського націоналізму за звільнення нашого народу. Є банальною істиною те, що націоналіст одного народу – завжди порозумієєься з націоналістом іншого. Для прикладу нагадаємо вже відому нам згоду С. Петлюри та В. Жаботинського; є й сила інших. Так само, як ніколи й ні в чому жоден націоналіст не знайде спільної мови з імперським люмпеном. Справа й була в тому, що до лав УПА завітало чимало інших національно-свідомих людей, як із місцевих, так і зі збіглих військово-полонених: азебрайджанці, грузини, вірмени, узбеки; траплялися навіть жидівські лікарі. Всі вони були деталічно повідомлені про мету українського визвольного руху, та цілком її схвалювали, віддаючи за неї власне життя.

З цих людей, коли була на це можливість, утворювали навіть окремі національні частини у складі УПА; бо кожному приємніше воювати серед своїх. В боях із ворогами України, які були – одночасно, й ворогами їх власних народів, – вони презентувалися якнайліпше.

Отже, з цих причин ОУН–УПА й скликає в листопаді 1943 – і Конференцію Поневолених Народів Сходу Європи і Азії. Поневолених – ясна річ, Москвою. Не будемо забувати про умови війни, про перегороженість світу фронтами, про те, що вона й не могла бути, за виключенням України, – представницькою. Але, не лише завдяки фронтам. А й з тієї простої причини, що хто ж з отих народів, крім українського, – мав узагалі політичне представництво, будь-де? Але, в Конференції участили наступні делегації: азербайджанська, башкирська, білоруська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, узбецька, черкеська й чувашська.

Конференція стала, що б там не було потім, великим початком звільнення пораблених Москвою народів, хоч Третя імперія розпадеться номінально тільки через майже півстоліття. Наведемо коротке посилання зі звернення, в якому – чи не вперше, дається як же точне наукове визначення отієї їх «Вєлікой Отєчєствєнной».

Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і російським більшовизмом – це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріальних багатств, за здобуття нових сировинних баз… за поневолення народів.

Як же коротко і точно це сформульовано! – непоганих політиків мала в своєму розпорядженні ОУН–УПА, нічого не сказати. Наступним кроком цього великого початку стане об’єднання сил для звільнення: створення Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).

Значно пожвавлюється на той час і військова діяльність ОУН–УПА, доходячи на схід Дніпра, а часом – і далі. Ціллю цих, загалом успішних рейдів, є нищення червоних, там, де вони були завелися, та залучення українського населення східних областей до національно-визвольного руху, до боротьби за Україну. А там, звідки вони повиганяли червоних, місцеве населення завжди мало можливість порівняти московських окупантів – із витриманими, ввічливими та дисциплінованими українськими вояками.

Є незаперечні свідоцтва того, що й на сході України працювала на той час сітка підпільних організацій ОУН, яка завдавала чималої шкоди німцям, та перше, про що потурбувалися по війні московські окупанти, – це понищити всяку пам’ять про них. Хоч – і не завжди. Спокусившися історією націоналістичної організації у Краснодоні, на Донеччині, та – вкравши її для себе. Перефарбувати українського карася на москальське порося, – узявся такий собі бездарний комісар від письменництва, алкоголік і донощик 1937, А. Фадєєв; а якась там іще зграя доброхотів – і собі: відзняли про це патріотичний фільм: брехня знову перемогла правду.

За одвічним московським принципом: греби під себе все українське, що придасться, а все інше – знищуй.

III Надзвичайний Великий Збір ОУН 21–25.09.1943 є примітним тим, що у ньому беруть участь делегати від центральної та східної частин України. Після цього дещо реконструюється Провід, який складається з десяти людей, яких очолює трійка, Бюро Проводу: Роман Щухевич (голова), Дмитро Маєвський та Ростислав Волошин (заступники). Крім них у складі Проводу працює начальник штабу УПА, Дмитро Грицай, та референти з низки питань: організаційних – Василь Кук, політичних – Яків Бусел, пропагандових – Петро Дужий, головний редактор ідеологічного журналу «Ідея і чин», безпеки – Микола Арсенич, з особливих доручень – Микола Степаняко. Провідником ОУН на південно-західних українських землях був призначений Роман Кравчук.

Незабаром по цьому створюєєься й УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), завданням якої є перейняти від ОУН–УПА не військові, а адміністративні та державницькі функції.

Наближення совєцько-німецького фронту у 1944 – УПА зустріла, так би мовити, в своєму зеніті, добре розвиненою, озброєною та вишколеною народною армією, що контролювала розлеглі терени України, не лише звільнені від окупанта, але часом і такі, де цього окупанта й на вічі не бачили. Контрольована, спираючись на волю та сприяння народу, який твердо вирішив не повертатися більше до російського ярма.

Армія була розгорнута й забезпечена виключно власними силами, це важливо. Бо, ніхто й ніколи, ні з заходу, ні звідкілясь іще, – пальцем не ворухнув аби їй допомогти; а це, з боку тих «антифашистів» Заходу, що так себе повсюдно рекламували, – відверто тхне кримінальним злочином. У колах ОУН, серед її досвідчених політиків, була якась надія, що західні союзники наприкінці війни замиряться з німцями та спільними зусиллями звернуть шию Сталіну та його банді, як цього настійливо вимагали життєві інтереси їх країн, але… Життя хутко розставило все по місцях, показало, що українські націоналісти були надто високої опінії щодо цих одвічних недоумків. Це вичерпно продемонстрував ганебний гендель долями народів у Ялті 4–11.02.1944. Втім, щоби вести війни – мало бовкати язиками, потрібно ще уміти воювати; та – не страхатися цього.

Перші потички з новим ворогом України (однак, чому ж новим? – найстарішим з усіх, історичним) – починаються наприкінці січня 1944. УПА вперше 18.01 відбиває масований наступ совєцьких військ, та відбивається два місяці, спричиняючи агресорові великі втрати. Це – Волинь, північ і схід. На півдні 20.01 відзначився легендарний пострах німців – «генерал Еней». Він несподіваним нападом наніс великих втрат совєцьким, що перли на захід переслідуючи німців. Саме тоді був убитий бійцями УПА уславлений російський генерал Ватутін. Що він загинув саме у боях з УПА, – совєцька історія мовчить і досі.

З того часу в ОУН–УПА змінюється ворог, але не тільки, разом із ним змінється мало не все, – з німцями їх об’єднувало (крім тоталітаризму), єдино, лише прагнення знищити українців; все ж інше було абсолютно, здебільшу – гірше. Складність військової тактики і стратегії була обмежена можливостями командирів і солдатів, та не була високою. Була переважно лобовою: «взять висотку любой цєной!». І брали, часом – і «любой цєной». Виграш на полі бою досягався за рахунок, як власної чисельної переваги, так і за рахунок значно вищих власних же втрат. Старе побажання А. Суворова – «воєвать нє числом, а умєньєм!» – так і полишилося всього тільки побажанням, не більше.

Тому, проти отих 100 000 бійців УПА була створена стала, принаймні, 5–6-кратна перевага чисельності: в Москві здавна і добре знали свої можливості.

Гострою та надійною зброєю, так само давньою та випробуваною, – була підлість у всіх її видах, можливих і неможливих. З їх появою та прибуттям починається широкомасштабне розтління людей, звичайне у них вишукування негідників та зрадників з місцевого населення, навіть формування з них озброєних загонів; так би мовити: «прєвратім войну міжнаціональную – в войну гражданскую!»

Якщо німці, скажімо, громили в каральних операціях українські села у власних одностроях «Ваффен СС», то енкаведисти для чогось переодягалися в однострої УПА, демонструючи власну безглуздість, бо добре відомо, що москалеві легше живим потрапити на небо, ніж вивчити хоч кілька українських слів. Чи вони, бува, собі рота зав’язували? Так, що ж це – знову, алогічна поведінка божевільних? – можливо…

Дав тоді про себе знати й ще один характерний бік їх імперської поведінки – постійна турбота про оту свою «інтєрнаціональную дружбу народов»: мало не всі жиди, що працювали на той час у системі НКВД – були переведені до Західної України. Як – пам’ятаєте? – ще у 1937 репресованого українця доручали слідчому жидові або вірменові; ну, і навпаки, ясна річ. Велика то штука – слова. Бо одне – старе, імперське: «раздєляй і властвуй!» А вже зовсім інше – «дружба народов», – звучить!

Не гребували тоді й провокацією, як звичайно – найбруднішою у світі – совєцькою. Розберемо тут механіку тільки одного, але широко відомого заходу. Через сітку совєцьких шпигунів – місцевістю пускається чутка про те, що – мовляв, такого дня та о такій годині в яру Н. буде проходити запис добровольців до УПА. Та коли в цьому ярові збирається достатня кількість молодих хлопців з навколішних сіл, – енкаведисти оточуюють їх і розстрілюють з автоматів; просто і зручно. І – чим же не благородно?

Більшовицький наступ на Волинь тоді – 1944, не тільки провалився, спричинивши агресору відчутні втрати, але УПА, в свою чергу, організувала на відповідь глибокі рейди своїх частин на Житомирщину, добре давшися взнаки ворогові.

Але, найбільш тяжким випробуванням для національного руху стала зима 1944–1945, коли військові дії переносяться далі, на терени Галичини, проти якої було кинуто більше 200 000 карателів. Вони воюють не проти партизан, яких не в стані знайти, хоч ті й нищать їх несподіваними нападами, – вони воюють із населенням, яке й відповісти не може (який неоцінимий плюс!), але й є основою руху: постачає УПА всім необхідним. Ну, крім зброї, зрозуміло, її тепер постачає совєцька армія.

Тим часом на конференції ОУН в лютому 1945 – її головою обирається звільнений німцями С. Бандера, який проводить необхідну роботу по відновленню національної основи руху. Бо в постановах III Великого Збору (отого, з участю людей зі сходу) та прийнятих ним документах знайшли місце поступки опортунізму та згнилим «західним демократіям», які, підкреслимо це ще раз, не надали й на ламаний гріш допомоги українському антигітлерівському рухові. Який і спричинив найбільших клопот німцям. Втім, дещо постачали з повітря польську Армію Крайову, яка відсиджувалася аж до самого Варшавського повстання.

Саме він, С. Бандера, за допомогою – знову ж, Д. Донцова, – піднімає ідейність українського націоналізму до минулого рівня. Аби в ньому й не тхнуло отією «західною демократією», яка насправді ніколи не була чимось вартим наслідування. Бо була, з самого початку та до кінця, – послідовним сприянням червоному тоталітаризмові; та – рано чи пізно, мала розчинитися в ньому. Та навіть тоді, коли він оголосив їй безкомпромісну тотальну війну, – спромоглася подарувати йому за це цілих 100 млрд. долларів. Бо, саме таку суму склали «долгі СССР» на день його розпаду. Можу їм сповістити, що тільки вони їх бачили; і долара не повернуть.

Спроби зіштовхнути національний рух із його єдиної можливої основи, продовжувалися й далі, продовжуються й тепер. Саме з цього приводу напише вже 1954 Степан Бандера статтю – «Фальшування визвольного руху», де укаже, що:

Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легімітацію виступати від його імені.

В останньому реченні стверджується конкретна ситуація, без аналізу її виникнення, але ми додамо до цього, що Москва завжди намагалася розкласти національно-визвольні рухи саме зсередини. Що якнайліпше простежується саме підчас Других Визвольних Змагань. Втім, є що пригадати й з Перших, – як блискуче був усунений Іван Виговський? Адже, тоді його – єдину людину, що в стані була відстояти Україну від Московії, – скинули самі недоумкуваті козаки, під’юджені московськими агентами.

З половини 1945 тиск Москви на Західну Україну зростає, війна проти народу стає тотальною, та більшовичня, якій є органічно чужі правила будь-якої моралі, – оголошує тотальний терор. На відповідь посилює оборонні дії УПА, яка від масштабних операцій переходить до миттєвих блискавичних ударів. Посилює одночасно, роз’яснювально-агітаційну роботу, активно протиставиться безоглядній московській брехні. Організує акції масового саботажу.

Посилюється терор індивідуальний, проти адміністративної структури зайд, надісланих з метою «помочь восстановлєнію западной Украіни», – комуністів, комсомольцєв. Досить було поглянути на тваринний жах, з яким вони, «мобілізованниє партієй і правітєльством», – відбували на місце свого призначення; для переважної більшості – останнє. Зауважимо, що по рік 1950 їх було понищено, загалом, десь більше 30 000; цифра досить вражаюча. Дані – перевірені, а значить – мінімальні, могло бути й більше.

Наскільки твердим був спротив народу окупантам, показали вибори до «Вєрховного Совєта СССР», які проходили 10.02.1946, вони були однодухо пробойкотовані всією Західною Україною; що би там не брехали тоді, та що би не брехали після.

Влітку, в червні 1946 відбулася чергова Конференція ОУН, яка проаналізувала міжнародний стан та намітила відповідні зміни у тактиці визвольної боротьби. Бо восени 1946 спостерігаємо хуткий перехід до нової, підпільної тактики. Військові частини УПА зберігаються та продовжують діяти тільки там, куди не дістатися окупантам: на Поліссі та по Карпатах. На всіх інших теренах УПА уходить до підпілля, розділюючись на невеличкі стисло законспіровані боївки.

На той час сталінським райхскомісаром України був Н. С. Хрущов (секретар ЦК КПУ, 1938–1949), виключаючи ті кілька років, коли його тимчасово заміщував Еріх Кох. Ім’я цієї людини, «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» – навічно стоятиме поруч із іменами таких катів України, як Л. Кагановіч, С. Косіор і П. Постишєв.

* * *

Питання, хто саме вирішив провести новий голодомор в Україні 1946–1947, роздратований українським опором Сталін, чи сам Хрущов, кар’єрі якого загрожував затятий опір українського народу, – є чисто академічним, не має жодного значення для історії. Є цікавим тільки для біографів цих двох видатних московських злочинців. Для нас важливе, єдино те, що його розпочали в надії, як не підкорити Україну голодом, то принаймні виморити її, непокірну. Поготів, як щось не так – були напоготові офіційні пояснення – «трудності послєвоєнного врємєні». Тобто, оте їх, московське, мовляв – «война всє спішєт». Для «старшєго брата» техніка була відпрацьованою, – були розміщені енкаведистські застави на кордоні з Росією, почато «мєропріятіє», але… Не так сталося, як гадалося.

По-перше, стала бунтувати «своя» напівприручена Східна Україна та плани й зірвалися: вдалося виморити всього якийсь мільйон людей. Для апетитів «старшєго брата» та сподівань «нашєго Нікіти Сєргєєвіча», – сута дрібниця. По-друге, попри всі намагання – не змогли нічого вдіяти на Західній Україні, де тоді поки ще не вдалося створити колгоспну систему. Яка не так забезпечує загальне процвітання, комуністам необхідне лише для себе, як необмежену можливість виморювати голодом будь-яку кількість людей. Втім, цього разу справа дещо зірвалась.

Соціал-шовіністи аж тепер (часом вони бувають на диво дурні, навіть у цьому своєму, особистому – людонищенні) схаменулися, – та тут же «нєт колхозов!»; а у окремого селянина – хліб не відібрати – УПА може трупом покласти: треба колективізувати, за будь-яку ціну. Але народові колективізація ні до чого, та він пручається з усих сил, хоч засоби цієї колективізації є не менш драстичні та насильницькі, ніж тоді, уперше, – 1930 у совєцькій Україні.

На цю, другу половину епохи опору, припадають далекі рейди загонів УПА за кордони України, на терени Польщі, Румунії, Чехословаччини, часом – і Німеччини. Вони переслідують агітаційні цілі та діють потаємно від влади, але… як трапиться нагода – зменшують кількість комуністів і по сусідніх країнах. Ці рейди матимуть неоцінене значення для майбутнього відступу останніх боївок на захід, до двох вільних ще країн Європи, – республіки Швайцарія та князівства Ліхтенштайн; звідки кровожерним совєтам ніколи не видали ні єдиної людини.

Відчувши на власній шкурі військову доблесть УПА, та прочувши про ці рейди, Москва – переможиця самого Третього райху, – лякається настільки, що поспіхом заключає зі своіми сателітами, Польщею та Чехословаччиною – спеціальні угоди щодо спільної боротьби з українською небезпекою.

* * *

Історичною жалібною датою всіх українців стало 5 березня 1950, коли в бою біля Львова, в с. Білогорща загинув легендарний генерал Роман Шухевич – «Тарас Чупринка». Його негайно замінює Василь Коваль, але сили опору за сім років виснажуються, та рештки УПА уходять на захід. Втім, поступово, бо остання потичка з окупантом, смертельним ворогом України, відбувається ще 1958, під Івано-Франківськом.

Три роки потім, того ж 5 березня 1953, віддасть кінці його смертельний ворог, Іосіф Сталін, не без допомоги своїх вірних поплічників та холопів: співпадіння, чи іронія Провидіння? – хто зна?… Для історії мають значення самі факти; набагато рідше набувають значення й співпадіння.

Остання українсько-російська війна, як не була об’явленою, так і не покінчилася миром; як не покінчилася миром війна 1709. Війна триває, опір триває, він має тривати до кінця; аж поки Москва не перестане бути столицею імперії, як би ця імперія не називалася. Поки Росія остаточно не відчепиться від України, хоч зі своїми «боргами», а хоч і зі своєю «дружбой».

В офіційній історії антифашистського руху опору – УПА відсутня.

Коротка німецька «Всесвітня історія» (Ляйпціг, 1966) подає кількість антигітлерівських партизан у різних країнах Європи, у таких спосіб:

Партизани діяли планово разом із фронтовими угрупованнями. На вершині боротьби в Совєцькому Союзі оперували більше одного мільйона партизан, у Греції їх було 70 000 в ЕЛАС, в Югославії 800 000, в Італії 256 000, у Болгарії 120 000, у Бельгії 75 000.

(с. 913)

Ну, і так далі. Кількості уславлених французьких «макі» – не подають зовсім. Одне слово, тут Бібліографічний інститут в Ляйпцігу, що видав цю «Енциклопедію», – знеславив себе, яскраво продемонструвавши, як на тлі повної безкарності здатна розгулюватися комуністична брехня; бо, навряд чи хоч одна з наведених цифр є вірогідною. Не було в німецькому тилу мільйона совєцьких партизан (де б вони вже були, оті німці?), – хіба вдесятеро менше.

Незрозуміло, й що там поробляла ота армія з 75 000 партизан у маленькій та ще й стовідсотково міській Бельгії; де німці, до того, почували себе як вдома. Відсутні тут і хоч одне слово, як ми вже зауважили, про французький рух опору, який так чудово розрекламував себе по війні.

Втім, про все це ми вже пригадували.

* * *

Наприкінці розважимося дещо винахідливістю отого червоного бандитства (ой, чи ж не образяться звичайні, кримінальні бандити!), яке особистою хоробрістю, попри незлічену кількість «гєроєв», – ніколи не відзначалося. Цікаво роздивитись до кінця, на що ж вони робили ставку в боротьбі проти українського народу. Українські вояки з УПА ставили саме на хоробріть і відданість національній ідеї, на знання справи та дисципліну. Не порушили жодної з Женевських конвенцій. А, на що ж покладали надії оті «борци за свєтлоє будущєє», – без честі, розуму та моралі; соціальне шумовіння імператорської Росії?

Основною їх опорою було, крім звичайного для них створення багаторазової чисельної переваги в бою, ясна річ, – численні агенти і провокатори, що вербувалися переважно з отого ж, як у них кажуть, «классово (або – «соціально») блізкого» шумовіння; втім, і провокаторство не надто допомагало, бо надто своєрідним та однорідним ментально було вояцтво УПА, – ловило найменшу фальш. Тут, аби успішно працювати, – треба було бути видатним провокатором; майстром своєї справи. Бували й такі.

Втім, провокаторами користувалися й німці. А чи було таке щось, притаманне саме нашим «освободітєлям»? – так, було і чимало.

До найбільш аморальних та підступних засобів війни, так вважається, – відноситься бактеріологічна війна, суворо заборонена міжнародним правом. Більшовики ще тоді, після війни, почали звинувачувати в цьому японців, проводили якісь там (абсолютно фіктивні, ясна річ) процеси, але… Переконливих доказів подати так і не змогли. Однак, тут було дослівно як із тим злодієм, що біжить по вулиці та кричить – «дєржі вора!» До речі, зауважимо, що цей образ є притаманний саме російській культурі, та саме з неї став відомий іншим.

Бо, добре відомо, що це вони розкидали 1945–1946 по українських селах, які підозрювалися у співпраці з УПА, – тифозних вошей, заражених на висипний тиф. Продукт цей виготовлявся у спецрозплідниках НКВД у Львові та Чернівцях. У Галичині ця совєцька диверсія майже провалилася, але в Буковині спричинила навіть коротку епідемію, з якою ледь – ледь упоралася добре розвинена (на щастя!) медична служба УПА.

В тому ж дослідженні (А. Кравець, «Медична служба УПА», у зб. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1994), читаємо й про ще одну, як же підступну більшовицьку вигадку:

У 1946 р. кілька полонених енкаведистів у районі «Холодного Яру» видали ще один підпільний метод боротьби. Вони розповіли, що венерічно хворі бійці НКВД могли одержати певні пільги тільки після того, як заразили точно визначене число «нєблагонадьожних» жінок чи дівчат.

(с. 205)

До цієї відомості можу додати дещо від себе. Того ж таки 1946, за дзвінком із Дніпропетровського горкому партії, у місцевому венеричному діспансері було припинене лікування всіх венериків від Х до Y років (точні цифри вже не пам’ятаю). Вони були потрібні, такими, як є – хворими, для більш високої місії. Всі вони були незабаром відряджені на захід, «на помощь народу Западної Украіни». Правдоподібно думати, що так само було вчинено й по інших великих містах.

Але, як підтверджує й попередній автор, спалаху венеричних хвороб на Галичині та Буковині, – не сталося. Схоже, що українки та українці не надто ласилися на москальських зайд; разом із їх москальськими повіями… їх надійно розділював національний бар’єр. А, як так, то – слід гадати, вся ця витівка призвела лише до розповсюдження венеричних хвороб серед самих зайд.

Завжди підступною, але часом і дивно дурною буває вона, ота їх соціал-шовіністична більшовичня…

* * *

Найбільш розгорнуті та ефективні дії ОУН–УПА проти московських окупантів – припадають на роки 1944–1950. Але, час давався взнаки, давав знати про себе. Вислано до Сибіру та Колими мільйони українців, як із заходу, так зі сходу. Новий голодомор 1947, проведений самим «Вєлікім Сталіним», незаперечним автором першого, 1933, хоч дещо й зірвався, а все ж уніс якихось півтора мільйони життів тих, хто в очах Москви були її запеклими ворогами. Проведено, нарешті, улюблену колективізацію й на заході країни, а новий кремлівський хряк Хрущов, – засудив 1956 (власне, «разоблачіл» – яка сміливість!), – «культ лічності Сталіна». Задавлені військовою силою Москви масові протести німецьких робітників 1953, придушено з благословіння «миролюбних» «західних демократій» соціалістичну революцію в Угорщині 1956…

Здавалося би – мир та благодать остаточно царюють в усьому соціалістичному концтаборі, і от…

Виявляється, що останній спалах збройної боротьби проти окупантів припадає аж на 1959 рік. Відкрито вести таку боротьбу совєти, зрозуміло, не могли, то було би визнанням власної безпорадності. Адже, вони ще дев’ять років тому об’явили, що останній «бандєровєц» подоланий, та в Україні все спокійно. Для цього були придумані такі собі «воєнниє манєври в Карпатах», які на ділі були справжньою військовою кампанією проти партизан. Принаймні, за кордоном, за залізною куртиною, – нікого обманути не вдалося. Наведемо з цього приводу пару посилань:

До Відня дійшла інформація, що більшовицькі війська, до яких належать піхота та повітряно-десантні загони, прочісують непрохідні карпатські райони, щоби разом із поліційними відділами викрити криївки українських повстанців та знищити антикомуністичний рух.

(газ. Зальцбургер Нахріхтен, № 155, від 06.07.1959)

Через іще пару днів цю новину підхоплює та розповсюджує агентство ЮПІ (Юнайтед Пресс Інтернейшенел), та вона стає світовою.

Відень, 8 липня (ЮПІ). Як поінформували у вівторок компетентні кола, під сучасну пору в районі Карпат і східної Чехо-Словаччини відбуваються великі совєцькі «військові маневри». «Маневри» мали розпочатися 29 червня, як привід для широкої поліційної акції проти українського антикомуністичного руху. Совєцькі військові відділи, до яких належить піхота й десантники, прочісують тепер «райони маневрів», щоби знищити антикомуністичних повстанців, які в останні місяці проявили дуже жваву діяльність.

(Нойе Цюріхер Цайтунґ, № 186, від 09.07.1959)

Інформація про подальший перебіг цих маневрів поширювалася потім газетами інших країн Європи і США. Значить не покінчилася й 1959 озброєна боротьба українського народу з московськими окупантами…

Третя російська імперія стисло наслідувала самодержавний характер попередніх, а тому на всіх злочинах кремлівських махтгаберів лежить відбиток їх особистих якостей. Злочини Сталіна відзначав невід’ємно властивий йому дух провокації. Дії Хрущова, який наливався кров’ю при найменшому протиріччі, – так само відзначав дух примітивної дикунської хитрості.

Продовжувати енкаведистські каральні виправи до Карпат через п’ятнадцять років по війні, – незручно перед Європою, світом, ООН… Що ж, замаскуємо їх під «воєнниє манєври». Саме – хитрість. Саме примітивна, дикунська.