Галицька Армія в Києві

Галицька Армія в Києві

В дні ЗО серпня 1919 р. УГА здобула Київ около 8-ої години вечором. В наші руки дісталась величезна воєнна добич, якої ми не вспіли навіть обчислити. Обі залізничі станції, вантажева й особова, були впрост завалені потягами, наповненими всяким добром. Серед гущі вагонів вирізнялись три грізні большевицькі панцерні потяги, коло яких скупчились цікаві наші стрільці. Для збереження цього воєнного матеріялу ми виставили тільки охоронні стійки. До відтранспортування його взад не було приказу. Наші команди І-го і ІІІ-го корпусів, оголомшені успіхами, чулись такими безпечними, що стягнули до Києва не лиш оперативні штаби, але навіть ширші штаби та провіянтури. Ба що більше, сам Головний Отаман Петлюра зі своїми адьютантами з’явився під Києвом чи в Києві скорше, ніж Начальна Команда УГА. Всі ці команди, на рівні зі стрільцями, перли до Києва наосліп, п’яні побідою, злегковаживши чи забуваючи про найконечніші засоби охорони перед підступаючою до Києва Добрармією.

Моя частина 8-ма самбірська бриґада ІІІ-го галицького корпусу, що в дні 30 серпня 1919 р. вечором зайняла Демидівку і вантажевий двірець у Києві та забрала в полон 1000 большевицьких бійців і їхнього коменданта дивізії — лишилась на нічліг на здобутих позиціях. Вечір був напричуд гарний і спокійний, хоч час до часу большевики обстрілювали нас далеконосною артилерією із-за Дніпра. Ми тріюмфували, відпочиваючи по тяжких боях і форсовних маршах. Вночі прийшов приказ просто з корпусної команди такого змісту: «Завтра, це є 31. 8. 1919 р., о годині 9-тій перед полуднем відбудеться парадний в’їзд Головного Отамана Петлюри до Києва. В тій цілі всі бриґади ІІІ-го корпусу мають вислати о год. 5-тій рано на головний двірець в Києві по одному найліпшому куреневі і по одній батерії в цілі сформування парадної бриґади для привітання Головного Отамана й його вмаршу до Києва. Комендантом тої почесної бриґади назначається сот. Осипа Отаніміра, коменданта ІІ-го куреня 8-мої самбірської бриґади, який особисто має завтра зголоситись у корпусній команді по дальші прикази. Постій 30.8.1919 р. — корпусна команда — підпис. Через несповна пів години наспів другий приказ, з 8-мої самбірської бриґади. По думці цього приказу І-ший курінь пор. Антона Тарнавського, ІІІ-тий курінь сот. Данила Бізанца і IV-тий курінь пор. Миколи Підгірного мають остати на зайнятих позиціях, а до Києва мають негайно вночі вислати стежні патрулі і ними провізорично обсадити: І-ший курінь — зводний міст на Пододі, ІІІ-тий курінь — Городську Думу й арсенал, ІV-тий курінь — міський театр і залізничий міст на Дніпрі. Сотник Осип Станімір, зі своїм ІІ-гим куренем має завтра 31. 8 1919 р. о год. 5-тій рано з’явитись на головнім залізничім двірці і там зголоситися в команді ІІІ-го корпусу по дальші прикази щодо в’їзду Головного Отамана до Києва. Постій ЗО. 8. 1919 р. — команда 8-мої самбірської бриґади — підпис.

В дні 31. 8. 1919 р. о год. 5-тій рано мій курінь прибув по думці одержаних приказів на головний залізничий двірець у Києві і я зголосився в команді корпусу. Тут застав я полк. Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, який заступав ген. Кравса, коменданта центральної армейської групи. В команді мимо вчасного ранку панував рух і поденервування. Що хвилини з’являлись вістові з різних сторін Києва з трівожними вістками, що денікінці переправляються човнами через Дніпро, що більші їх частини йдуть в напрямі мостів на Дніпрі, що в самім Києві вже є денікінські патрулі і т. п. В порозумінні з вищою командою, мабуть з генералом Кравсом, що начебто був у постою Головного Отамана десь на одній станції між Києвом і Хвастовом, полк. Вольф заявив мені коротко, що справа творення парадної бриґади не актуальна, бо в’їзд Головного Отамана до Києва відкликаний, і що вже наспіли свіжі прикази. За хвилину з’явився шеф штабу 1-го корпусу, майор Куніш і видав прикази щодо обсади цілого Києва, а саме: 8-ма самбірська бриґада має обсадити ІІ-гим куренем сот. Станіміра Городську Думу і головну пошту, ІІІ-тим куренем сот. Данила Бізанца Печерськ, І-шим куренем пор. Тарнавського Арсенал, а ІV-тим куренем пор. Підгірного міський театр і вантажевий двірець. Оба мости на Дніпрі мали обсадити 2-га галицька коломийська бриґада і Корпус Запоріжців (ланцюговий і залізничий міст). Приказ звучав: «Обсадити але не стріляти»! На мій заміт, що приказу не розумію, бо що маємо робити, як ворог наближиться, а ми не будемо стріляти, тоді він зможе нас роззброїти і пройти собі спокійно до міста, — полк. Вольф безрадно розвів руками і пояснив, що такий приказ прийшов зі штабу Головного Отамана і він не може його змінити. Тому не сміємо стріляти, але в разі потреби належить переговорювати, щоб ворог остав на зайнятих позиціях аж до вияснення ситуації. Після того, я з куренем відійшов до місця призначення, до Городської Думи.

Мимо вчасної пори Київ не спав і вєпів вже прибратись у святочні шати. З вікон звисали різнобарвні килими, на домах повівали блакитно-жовті прапори, а на бальконах там й там появились портрети Шевченка чи Головного Отамана Петлюри, прикрашені зеленню, з відповідними написами. На вулицях і в вікнах домів повно всякого народу. Нас засипано цвітами з усіх сторін а радісним окликам: «Слава Україні!», «Слава галичанам!», «Хай живе Головний Отаман Петлюра!» і т. п. — не було кінця. Тільки з тяжким трудом ми добились на Софійську Площу. Під пам’ятником Богдана Хмельницького уставилась команда нашої 8-ої бриґади з майором Гофманом на чолі. Ми відбули почесним черемарш і подались дальше вниз де Городської Управи. Тут ми застали подібний образ, як і на Софійській Площі. Вся площа перед Думою, всі дооколичні вулиці й обширний Хрещатик, були завалені різнобарвним народом, — а цілість представляла собою одно велике людське муравлище, що безнастанно колибалось на всі боки. Вкінці ми осягнули свою ціль, ми прийшли під Думу. Розентузіязмована публіка заворушилась! Понеслись грімкі, бадьорі оклики на честь України, Головного Отамана Петлюри і Галицької Армії. Мене стягнено з коня і майже на руках занесено до Городської Думи. Тут уже радила Городська Управа, очікуючи нової влади от. Петлюри. Я видав відповідний приказ, щодо обсади, зарядив гостре поготівля та вивісив великий курінний блакитньо-жовтий прапор на бальконі Думи і примістив його в середині між двома меншими прапорами, що вже там повівали. Понеслось грімке трикратне «Слава Україні!»

Київ, столиця України, був наш.

До Городської Думи напливали щораз то свіжі маси народу, а між ними озброєні різного рода повстанці і денікінці, що верхи, на підводах, тягарових автах чи пішим маршем, гордо дефілювали вулицями Києва. Всіх їх однаково вітали київляни як своїх спасителів. Що це все мало означати і звідки взялися ці озброєні відділи своїх і чужих, що самовільно і визиваючо вештались по Києві на очах регулярної армії? Я раз-у-раз голосив це команді корпусу і жадав приказу до їх роззборєння. Відповідь була коротка і відмовна, тобто — не можна цього робити, бо це наші повстанці, а щодо денікінців, то армія має з ними переговорювати. Десь коло полудня мені зголошено, що від Купецького Саду їде в напрямі Думи відділ денікінських кіннотчиків, около 20 люда. Я подав це дальше до команди корпусу з запитом, чи маю їх роззброїти? Одержав приказ — не роззброювати, а спитати, куди і за чим вони їдуть? Я вийшов напроти, здержав денікінський відділ і спитав коменданта, російського полковника, куди вони наміряюють їхати? «Ми не йдьом, нас народ несьот» — впала горда відповідь денікінського полковника і його відділ рушив дальше в напрямі Хрещатика. Я стояв ні в цих ні в тих! Це сталось на очах багатотисячної юрби народу. А народ цей ніяк не міг собі пояснити цього дивовижного галицько-денікінського братання. Пішли в рух дебати і вигуки невдоволення. З кожною годиною ситугщія ставала щораз прикріша і більш неясна. Мені удалось стягнути заступника коменданта армейської групи, полк. Вольфа, до Думи, щоб він на власні очі все побачив і видав відповідні прикази. Над вечір наспіли звідомлення з інших наших частин. І там була подібна ситуація, а місцями ще й грізніша. Денікінці концентрували більші сили біля мостів на Дніпрі і намагались ними дістатися до міста. Дотичні коменданти нашої обсади були просто в розпуці, як практично виконати приказ — обсадити але не стріляти — і засипували корпусну ком шду алярмуючими вістками про різні спроби денікінців дістатись до середини міста. Перед заходом сонця мене повідомили, щоб я зараз же прибув на головний двірець, бо має приїхати комендант армейської групи, ген. Кравс, з важними приказами. Я моментально удавсь на станцію і там застав ген. Кравса і його шефа штабу майора Льобковіца. Привітавшись зі мною, ген. Кравс поспішно сказав: «Вези мене до полк. Вольфа, до Думи!» Про наслідки приказу — обсадити, але не стріляти — і про ситуацію в Києві він вже знав і подорозі жадав від мене тільки деяких пояснень. По кільканадцятьох мінутах їзди автом ми опинились під Думою. Перед головним входом ми запримітили, серед натовпу, відділ кіннотників з російськими прапорцями, що намагався промостити собі дорогу до Думи. Зчинився крик і галас! Юрба прибрала грізну поставу. На бальконі і в вікнах Думи уставлено скоростріли, а при головнім вході стояли непорушно мої стрільці з наїженими багнетами. Це дало притоку до ще більшого замішання й паніки. Затривожений, вскочив я між юрбу і крикнув щосили: «Генерал! Дайте дорогу!» Вмить ока зроблено шпалір і ми скорим кроком дістались до середини. Тут нам зголошено, що з денікінським відділом приїхав генерал і хоче говорити з городською управою. Ген. Кравс казав мені попросити денікінського генерала до середини Думи, що я й зробив. Генерал зразу вагався, а потім згодився і ми ввійшли до Думи. Оба генерали взаємно собі представились. Показалось, що оба були німцями, наш — Кравс, денікінський — Штакельберґ. Оба генерали удалися негайно на нараду, у якій взяли участь з нашої сторони: ген. Кравс, полк. Вольф, майор Льобковіц і пор. Купчанко і ще дехто, від денікінців: ген. Штакельберґ зі своїм адьютантом. Я дістав приказ пильнувати порядку. Нарада тривала коротко, всього пів години, а її вислід був ось такий: обидва генерали мають зараз від’їхати до головної кватири ген. Бредова для устійнення демаркаційної лінії між УГА і денікінською арміями, 2) всі частини в Києві, так галицькі як і денікінські, мають остати вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) на Думі біля українських прапорів має повівати й російський прапор для успокоения російської публіки. Я дістав від ген. Кравса приказ взяти від денікінських кіннотників російський прапор і вивісити його на бальконі Думи біля українських прапорів. Денікінські кіннотники не хотіли мені дати свого великого прапору, а вручили мені малий прапорець-хоруговку одного з кіннотників і цей російський прапорець я заткнув на бальконі Думи побіч трьох українських прапорів. Вчинився страшний галас: «Галичани зрадники, геть з ними!» Вигуки, свисти, крики не втихали! Я знов дістав приказ від ген. Кравса успокоїти товпу. Зденервований до крайности, я вийшов на балькон і піднесеним голосом промовив: «Так, правда ваша, галичани зрадники! Але які ж вони ці зрадники? Ці зрадники власним потом і кров’ю зросили шлях від Львова до Києва, ці зрадники вибороли вам свободу, ці зрадники здобули столицю Київ, ці зрадники…» — і не докінчив. Мені перервали грімкими окликами: «Слава галичанам! Хай живе Галицька Армія!» і т. д.

На кілька хвилин на площі перед Думою успокоїлося. Обидва генерали, в супроводі своїх старшин зійшли перед Думу, а ген. Штакельберґ, запримітивши на бальконі малий російський прапорець, взяв від своїх кіннотників великий російський прапор і власноручно примістив його на бальконі біля наших прапорів. Після цього обидва генерали від’їхали в сторону Купецького Саду. Ген. Штакельберґ зі своїм почотом до денікінської частини, а ген. Кравс, в товаристві майора Льобковіца та кількох старшин, до головної квартири ген. Бредова. Спокій на площі був тільки сповидний. Публіка ніяк не могла собі пояснити, що має те все означати — себто нарада в Думі, вивішення російського прапору та від’їзд собі ворожих генералів кудись у незнане. Дебати йшли дальше й оживлялись.

Тимчасом широким Хрещатиком парадували Запорожці у напрямі Думи. Частина публіки подалась зустрічати Запорожців і дали їм знати, що галичани вивісили російський прапор на бальконі Городської Управи. Гарячі Запорожці вмить галопом пригнались під Думу і зажадали від мене скинення російського прапору. Цього жадання я не міг виконати, бо дістав наказ від своєї влади прапор повісити. Я вийшов-цофнувся з балькону, а за той час хтось (припускаю, що хтось із запоріжців) дістався на балькон і скинув прапор під ноги коням. У тому моменті з протилежних кам’яниць впало кількадесять пострілів — дві короткі скорострільні серії пролетіли зі свистом понад людські голови. Настала страшна паніка. Публіка розскочилась на всі можливі сторони. Кінні Запоріжці на місці завернули і пігнали назад, тратуючи все по дорозі. Військо і цивільне населення перемішалось і кинулось навмання до втечі. Площа перед Думою опорожнилась і світила пусткою. В Думі остав тільки мій курінь. Треба було скоро діяти, щоб паніка і до нас не дісталась. Я розгялнувся в новій ситуації і видав сотням приказ обсадити довколичні вулиці, від Купецького Саду, Арсеналу і Хрещатика та вислати наперед стежі. Окрема старшинська стежа мала перевести трус у протилежних домах, звідки впали скорострільні постріли. Сам я пробував получитись із командою корпусу, але телефон був уже не чинний. Я вийшов перед Думу і пильно наслухував. В районі Купецького Саду дались чути короткі постріли зі скоростріла, а в слід за тим прибігли до Думи задихані: майор Льобковіц, шеф корпусного штабу і пор. Купчанко (молодший), адьютант 8-мої бриґади. Оба вони їхали автом з генералом Кравсом до штабу армії генерала Бредова. По дорозі їх авто попало під обстріл і вони повискакували, а генерал Кравс поїхав дальше і не відомо, що з ним сталося. Я представив майорові Льобковіцові в коротких словах перебіг подій з Запоріжцями перед Думою та стан нової обсади. Так обезпечившись, ми чекали перед Думою на поворот генерала Кравса в непевності, що діється з рештою обсади Києва по панічній утечі Запорожців з-під Думи. Між тим настала ніч і стало темно. Около 11-тої год. вночі нам зголошено, що від сторони Арсеналу наближається денікінська артилерія. Я скріпив обсаду дотичної вулиці ще одним скорострілом і казав негайно відкрити огонь. Льобковіц уневажнив мій приказ словами: «Бійся Бога, саме тепер ідуть переговори між генералом Кравсом і генералом Бредовим, щодо демаркаційної лінії, не смієш цього робити! Обсаду стягни назад до Думи, а ми ходім назустріч і будемо переговорювати». Ми вийшли в напрямі ворога і по кількох мінутах стрінули денікінців, що звільна й обережно, бойовим порядком сходили спадистою вулицею від Арсеналу вниз до Думи. Попереду їхав генерал мабуть призначений комендантом міста Києва, з двома полковниками. Ми їх задержали, а представившись як відпоручники галицької корпусної команди, в коротких словах пояснили, що перед кількома годинами відбулась у Думі зустріч і нарада відпоручника Галицької Армії, генерала Кравса і відпоручника Добрармії, генерала Штакельберґа, де установлено, що оба генерали мають удатись до штабу генерала Бредова для установлення демаркаційної лінії, а в міжчасі частини Галицької і денікінської армій мають остати на місцях і ждати дальших приказів від своїх команд. «Так, нам це відомо» — відповів генерал, — «але бачите, ми в марші на вузькій спадистій вулиці і тут не можемо стояти. Позвольте нам зійти вниз, на Хрещатик, ми там розташуємось і будемо ждати, поки нам скажуть битись чи миритись». На таке жадання ми не могли погодитись і довший час опирались, покликуючись на тимчасову умову в Думі. Щойно під сильним натиском й обіцянкою генерала, що нам нічого не грозить, бо вони, як дисциплінована армія, будуть спокійно чекати на вислід нарад. Льобковіц згодився на просьбу-жадання настирливого генерала і дозволив на дальший марш униз, в сторону Хрещатика. Зійшла артилерія і розмістилась на Хрещатику, кавалерія замкнула вулицю від Купецького Саду, а піхота окружила Городську Думу. Таке розміщення денікінських частин віщувало щось недобре. Їхні салдати перешіптувались між собою і недовірливо споглядали на наших стрільців в Думі. Зате їхні старшини і сам генерал були аж надто чемні й облесні. Вони обступили нас, тобто мене і Льобковіца і ніби з цікавости розпитували нас про Галицьку Армію та її бої з поляками і большевиками. Нараз з вікна Думи дався чути сильний голос: «Пане сотнику, нас хочуть роззборїти!» Це мене збентежило. Я глянув в сторону Думи і завважив при головнім вході метушню. Це денікінська піхота з наїженими штиками хотіла дістатись до середини, а мої стрільці з насадженими на кріс багнетами їх відпихали і не впускали. Я прискочив до генерала і, вказуючи на метушню перед Думою, спитав: «Пане генерале, а це що має означати?» Генерал змірив мене своїм пронизливим поглядом від стіп до голови і з цинічним спокоєм промовив: «Да, ви должни ружьо зложіть». Поражений такою відповіддю, я став неначе вкопаний. Де ж генеральське слово, де запевнення, що нам нічого не станеться? А тимчасом ми в пастці, нас обманули, зрадили й окружили. Що ж тепер робити, що почати? Не було путнього виходу, хіба здатись. І я дав приказ куреневі залишити Думу та зложити зброю. Курінь зійшов униз на вулицю, уставився в лаву, зложив в кізли кріси та віддавши останній салют зложеній зброї, відійшов на вказане місце. Так ми з вчорашніх переможців над червоною Москвою стали полоненими білої Москви, т. зв. денікінців.

Ми стояли мовчки у бічній вулиці, безрадні і зрезиґновані. Майор Льобковіц над чимсь уперто роздумував, а підійшовши до мене, відізвався шепотом: «Станімір, ради Бога, ми мусимо щось зробити! На станції находяться провіянтура 1-го і ІІІ-го корпусів і їх ширші штаби. За всяку ціну треба їх рятувати». Що ж було робити, як зарадити лиху, щоб майно і ширші штаби двох корпусів не дістались ворогові? Ми вдвійку думали і плянували. Вкінці я піддав думку, щоби звернутись до генерала з проханням дозволити нам піти на станцію і забрати свої найконечніші речі. Ми сподівались, що станція повинна бути ще в наших руках і тимсамим буде спроможність якось лиху зарадити. Плян мій увінчався успіхом, генерал дав дозвіл і ми втрійку — тобто: майор Льобковіц, поручник Купчанко і я, в супроводі денікінського прапорщика, удались на двірець по речі. В місті був рух, перемарш і відмарш наших частин та вмарш денікінців. Прапорщик, боячись стрінути «петлюрівців», відпустив мене і пор. Купчанка на станцію, а сам з майором Льобковіцом мав нас дожидати під одною з кам’яниць, недалеко Думи. Так ми з пор. Купчанком опинились на волі, але не довго нею тішились. З бічної вулиці надтягнув денікінський відділ, нас задержав і забрав з собою як полонених на головний залізничий двірець. Була год. 1-ша вночі. Наші частини, не знаючи, що діється в місті, преспокійно спали на станції. Тут почалось їх роззброєння, а в слід за тим замішання. Я це використав, перескочив крізь відчинене вікно на перон й опинився між нашими вагонами. За хвилину долучив до мене тою самою дорогою пор. Купчанко. При помочі вартових ми віднайшли начальника оперативного відділу третього корпусу, сот. Купчанка (старшого), представили йому ситуацію в Києві та передали приказ шефа штабу майора Льобковіца, якнайскорше вицофати всі наші транспорти на Хвастів. Та ми вспіли відправити назад тільки один потяг, весь інший воєнний матеріял двох наших корпусів попав у руки денікінців. Мене полонено по-раз третій, але й цим разом під покровом темної ночі і гущі вагонів на станції, мені удалось втекти, а ранком дня 1 вересня 1919 р. я опинився на Демидівці серед своїх. Так я пережив один день в Києві — день 31 серпня, 1919 року.

Генерал Кравс, мимо ворожого обстрілу, не завернув з дороги — як це зробили майор Льобковіц і пор. Купчанко — але поїхав дальше до головної квартири ген. Бредова і там заключив тимчасову угоду — по думці директив, одержаних зі штабу Головного Отамана, ось такого змісту: 1) УГА має залишити Київ і відступити на демаркаційну лінію Попільня — Сквира, 2) весь воєнний матеріял УГА, що попав в Києві у руки денікінців — це є — провіянтури двох корпусів, 1-го і ІІІ-го та їх ширші штаби, звертається УГА назад, а вся величезна воєнна добич галичан на большевиках включно з трьома бронепотягами залишаються при денікінцях. Урятувавши в той спосіб майно двох корпусів та звільнивши з денікінського полону їх ширші штаби і майора Льобковіца, ген. Кравс прибув до Начальної Команди УГА для зложення звіту й одержання дальших приказів.

Мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, що дістався до денікінського полону під Думою, приміщено в Дарниці за Дніпром. Одної ночі удалося мойому куріневі при помочи повстанців от. Зеленого видістатись з полону на волю і відтак малими групами переправитись на правий беріг Дніпра, а там місцеве населення допомогло поодиноким групкам передістатись через бойову лінію до своїх, так що на протязі двох-трьох неділь курінь долучив до своєї 8-мої бриґади.[1]