Мої особисті завваги до побуту УГА в Галичині і на Східній Україні

Мої особисті завваги до побуту УГА в Галичині і на Східній Україні

Прорив Кам’янець-Подільського кітла і заняття Києва вказують нам наглядно, що може зробити збірне зусилля, сміле рішення та об’єднаний фаховий й енергійний провід! Обезсилені морально і матеріяльно обі українські армії — Наддніпрянська і Галицька, стають боєздатними і з безвиглядно-розпучливого положення проривають Кам’янець-По-дільський котел, здобувають Проскурів і Жмеринку, йдуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня 1919 року.

В поході на Київ УГА відограла головну і децидуючу ролю. Як доказ хай нам послужать ось такі дані: а) Большевицька стратегія при завоюванні України послуговувалась у великій мірі залізничими шляхами, здовж яких йшли головні їхні сили з бронепотягами, панцерними автами, з масованою артилерією та більшими піхотними з’єднаннями, а менші піхотні загони і кавалерія оперували дещо дальше, обабіч залізничих доріг. Такими залізничими магістралями в районі УГА були дві залізничі лінії: Волочиська — Проскурів — Жмеринка — Вінниця — Козятин — Хвастів — Київ та Волочиська — Проскурів— Староконстянтинів — Шепетівка — Коростень, і тут прийшлось УГА воювати з головними большевицькими силами, б) Дотичні прикази Штабу Дієвої Армії і Начальної Команди УГА та Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. і згідно з тими приказами важніші офензивні бої, як пролом Кам’янець-Подільського кітла, заняття Проскурова, Жмеринки та Вінниці, які то бої звели спільним зусиллям наддніпрянські і галицькі частини, потім, важкі бої вже самої УГА, як здобуття Калинівки, Бердичева, Житомира, Козятина, Хвастова, — пролом останньої оборонної большевицької лінії: Боярка — Глеваха — Васильків та світле зайняття столиці, як завершення цих боїв. Це був тріюмф дисципліни і боєздатности УГА.

Події в самому Києві й досі не вияснені. Події ці в більшості заплутані і представлені тенденційно, а то й фальшиво, наслідком чого прийнялась опінія, що галичани з генералом Кравсом спричиї или т. зв. київську катастрофу, тобто видачу Києва денікінцям без бою, що не є згідне з правдою. Тому я, як учасник тих подій в Києві, уважаю своїм обов’язком представити їх так, як вони на моєму відті_нку і в моєму обсягу діяння відбувались. Штаб Головного Отамана Петлюри і його уряд знали добре, що при розвою нашої офензиви на Київ, мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з денікінцями, проте нічого позитивного в цій справі не зробили і не дали арміям ясник приказів — битись чи миритись? Отже не галичани ані генерал Кравс були спричин^иками видачі Києва денікінцям без бою, а спричинив цю видачу Штаб Гол. Отамана, чи його уряд своїм зарядженням, виданим до обох наших армій, наддніпрянської і галицької — «В ніякому випадку не входити в бойові сутички з денікінцями, а при зустрічі з ними, тільки переговорювати щодо усталення демаркаційної лінії обопільних бойових дій, їхніх і наших, в напрямі Києва». Це зарядження вказувало нам, що денікінці тоді не були нашим ворогом, а радше були тихим союзником у поборюванні большевиків. Цей нефортунний приказ Штабу Гол. Отамана фактично обеззброїв обі наші армії, бо їм наказано не битись, а переговорювати! Це наглядно показалось уже в самому Києві, де вийшли ще два доповняючі прикази в тому самому дусі, а саме: приказ щодо парадного в’їзду Гол. Отамана до Києва, виданий вночі з 30 серпня 1919 р. і приказ шодо відкликання цього парадного в’їзду та обсади Києва, виданий ранком (год. 5-та) 31 серпня 1919 р. з виразним натиском — «обсадити, але не стріляти». Генерала Кравса в тому часі в Києві не було, а заступав його полк. Арнольд Вольф, комендант ІІ-го корпусу. Ген. Кравс мав бути у Хвастові, чи десь у постою Гол.

Отамана між Хвастовом і Києвом, а до Києва прибув 31. 8. около 4-тої год. пополудні і тут зараз же пришилось йому переговорювати з денікінцями по думці приказу — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — зразу в Думі з денікінським генералом Штакельберґом, де заключено ось таку вступну умову: 1) Обидва генерали мають зараз від’їхати до головної квартири генерала Бредова для устійнення демаркаційної лінії між галицькою і денікінською арміями, 2) Всі частини в Києві, так галицькі, як й денікінські мають залишитись вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) На Думі біля українських прапорів має повівати і російський прапор для успокоювання російської публіки, щоб відтак в ставці ген. Бредова дальше вести переговори, щодо демаркаційної лінії і завішення зброї, бо заповіджена Штабом Гол. Отамана в дні 26. 8 місія ген. Павленка для переговорів з головним командуванням Денікіна чомусь до Києва не прибула.

Вивішення й скинення російського прапору з балькону городської Думи в Києві вказує нам на тодішню дисципліну обох українських армій, галицької і наддніпрянської й на її наслідки. Бо те, що зробив комендант Центральної Армійської Групи, ген. Антін Кравс, який, згідно з умовою в Думі з ген. Штакельберґом, мав ще дальше переговорювати з головною квартирою ген. Бредова щодо демаркаційної лінії та завішення зброї, і як перший вступний крок до тих переговорів казав вивісити російський прапор на бальконі Думи, — це анулював заступник коменданта Запоріжського Корпусу, полк. Загродський, наказуючи своїм козакам — «скинути цей російський прапор з балькону Думи» — не здаючи собі справи, що тим уневажнить умову в Думі і тимсамим зробить медвежу прислугу дальшим переговорам з ген. Бредовим, а теж і українській справі. І сталось так, як співається в народній пісні — «захотів козак Мадай славоньки зазнати, зібрав хлопців тай поїхав Турка воювати» — бо ніщо його не обходили зобов’язуючі граничні трактати. Зараз після скинення російського прапору з балькону Думи прийшло до провокативної стрілянини під Думою та панічної втечі Запоріжців, що спричинило загальну паніку. Вслід за тим денікінці вмаршували більшою силою до Києва, обеззброївши передтим охорону мостів, а відтак ніччю й мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади в Думі. Наші бойові частини — галицькі й наддніпрянські не могли ставити жадного опору, бо був приказ — «обсадити, але не стріляти», а щоб не дістатись у полон, відійшли, а властиво вивтікали з Києва. Приказу до залишення Києва без бою не було жадного! Отже ген. Антін Кравс не віддав Києва денікінцям без бою, бо тоді, коли ген. Кравс з ними переговорював, тобто вночі з 31. 8. на 1. 9. 1919 р. Київ вже був у руках денікінців, а з ген. Кравсом переговорювано вже тоді як з полоненим. Не знаємо, чи ген. Кравс переговорював з денікінцями з власної ініціятиви, чи може мав якісь повновласті з вищої кома ади? На всякий випадок ген. Кравс, як комендант Центральної Армійської Групи, поступив в цій прикрій для нас київській ситуації згідно з наказом Штабу Гол. Отамана — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — та згідно з вояцькою честю коменданта й бойовою засадою — „Kiihner Entschluss immer der beste“ — тобто сміле рішення все найліпше! А кінцевий вислід його переговорів — це угода що до демаркаційної лінії Попельня — Сквира та звільнення з полону двох ширших штабів 1-го і ІІІ-го Галицьких Корпусів та їхніх провіянтур, чим фактично врятував УГА від передвчасної загибелі.

Не знаємо, що спонукало ген. Кравса в найкритичнішому моменті нашого побуту в Києві передати команду армійської групи полк. Арнольдові Вольфові, а самому переговорювати з ген. Бредовим, щодо дальшої долі Києва. Чи він це зробив з власної ініціятиви, просто змушений обставинами, чи може на приказ вищої команди? На всякий випадок це потягнення було помилкове і для нас некорисне. Денікінці маючи в руках головного коменданта київського фронту, переговорювали з ним не як з фактичним вождем, але як з полоненим. В таких випадках головний комендант повинен бути при своїх частинах, щоб мати змогу видати у відповідний час залежні від ситуації прикази. Для переговорів повинна була б бути визначена спеціяльна комісія.

Не знаємо чому Гол. Отаман Петлюра, який безпосередньо по зайнятті нами столиці тобто вночі 30 серпня, мав бути в Києві, а відтак на станції Пост Ролинський був поінформований київськими патріотами про критичний стан Києва, не видав відповідних приказів щодо забезпечення столиці проти наступаючого Денікіна, а тільки поспішно від’їхав до Кам’янця-Подільського?

Не знаємо, хто видав приказ до параднього в’їзду Гол. Отамана Петлюри до Києва і хто той приказ відкликав? Ген. Кравс не міг сам видати того приказу без порозуміння з вищими властями, в першій мірі з гол. Отаманом, як рівнож сам не міг того приказу анулювати. Начальна Команда УГА знала, що такий приказ видано, але нічого не знала, що його відкликано. Доказом цього хочби ця обставина, що дня 31. 8 рано, около 8-мої години Начальна Команда найшлась у самому Києві, щоб узяти участь у цій всенародній маніфестації, але дізнавшись, що в Києві є вже денікінські патрулі, завернула назад на залізничий двірець, завагонувалась і виїхала з поворотом до Вінниці, не даючи армії жодних приказів так щодо евентуального роззброєння денікінських патруль, як і вицофування взад двох наших провіянтур 1-го і ІІІ-го корпусів та їхніх ширших штабів, бо решту воєнного добра, здобутого на большевиках включно з трьома панцерними потягами, ледве чи можна було б вивезти з причини великого накопичення потягів й евентуального саботажу залізничників.

Не знаємо, хто і в якій цілі, в дні 31 серпня по полудні, дав Запоріжцям приказ до парадного маршу вулицями Києва аж під городську Думу, де прийшло до скинення російського прапору з балькону Думи й короткої провокативної стрілянини та загальної паніки. Парадний марш в цім дні був відкликаний о год. 5-тій ранку, а в слід за тим була заряджена обсада цілого Києва з приказом — «обсадити, але не стріляти!» Запоріжці і 2-га галицька бриґада мали обсадити оба мости на Дніпрі — залізничий і ланцюховий, з висуненими мостовими причілками в районі Дарниці. Того не вдалось їм осягнути, бо денікінці були вже на другому березі Дніпра, а їхні патрулі в Києві. Тому обсаджено оба мости тільки по цьому березі Дніпра, що й так не мало значення, бо був приказ — «не входити в бойові сутички з денікінцями». — Заповщжений, а відтак відкликаний парадний в’їзд Гол. Отамана Петлюри стягнув до Києва цілу нашу військову верхівку, це є: Головного Отамана Петлюру, Начальну Команду УГА з ген. Тарнавським і полк. Шаманеком, полк. Арнольда Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, що заступав ген. Кравса, полк. Осипа Микитку, коменданта 1-го корпусу, якого назначено комендантом гарнізону міста Києва, полк. Володимира Сальського, коменданта Запоріжського корпусу та двох представників державної інспектури, інж. М. Скидана з 1-го гал. корпусу і полк. Дерещука при Запоріжцях. Всі ці коменданти в критичному дні не були при своїх частинах, а були в Києві, знали про спроби денікінців увійти до Києва, ба що більше, самі особисто стрічались у Києві з їхніми патрулями (гл. Літопис Червоної Калини ч. З, 4, 5, за 1936), але не поважились дати приказ роззброювати ці патрулі, навпаки виразно наказували не роззброювати, а переговорювати, себто питати, куди і за чим вони йдуть, — як це мало місце на моєму відтинку під Думою, чи на головному залізничому двірці, де переговорювано з денікінською патрулею, що під командою прапорщика прийшла перебирати телефон і телеграф. З повищого виходить, що прикази — «не входити в бойові сутички з денікінцями» чи «обсадити, але не стріляти» — видав найвищий наш політичний і військовий провід, а обі армії включно з Гол. Отаманом до цих приказів застосувались, себто прикази ці виконали. Зроблено це мабуть в тій цілі, щоб не зразити собі Антанти, а денікінців приєднати собі як союзників. Тому слідства за залишення Києва без бою не було жодного, так зі сторони уряду як і армії. Всі ці вкоротці наведені факти вказують нам наглядно, що штаб Гол. Отамана Петлюри і його уряд не мали в пляні оборони столиці Києва перед денікінцями, бо навіть після їхнього підступного загарбання Києва, йшли дальші переговори з ними, а проголошення їм війни наступило аж 24 вересня 1919 р., тобто майже місяць по залишенні нами Києва.

З залишенням Києва без бою прийшло між обома українськими урядами й арміями до обопільної незгоди та взаємного обвинувачення себе у зраді і тим ми себе звоювали. Народна приповідка, що «згода будує, а незгода руйнує» — показалась правдивою. До Києва була в нас згода і світлі офензивні бої, після Києва прийшла незгода і невдачні дефензиви: бої та караюча рука тифу. Але мимо того всього ми не спам’ятались, навпаки — роз’єднані я і взаємна ворожнеча дійшли до того, що обі наші армії опинились над пропастю. Щоб рятувати цілість цих армій, розсварені наші уряди і Начальні Команди, замість того, щоб об’єднатись, як це мало місце в Кам’янці-Подільському, почали шукати сепаратних доріг — галичани в сторону Москви, а наддніпрянці в сторону Польщі, мовляв, прийде хтось і зробить нам щось. І дійсно той хтось прийшов і зробив щось, але для себе, не для нас. А могло бути інакше при добрій злагоді! Програна в Києві, це не зрада, а хибний тактичний маневр уряду і головного командування, спричинений надто великим довірям до чужих, в першій мірі до Антанти. Катастрофи ще тоді не було — вона прийшла пізніше, як наслідок розсварення. Загальне наше положення було на багато корисніше, ніж у Кам’янець-Подільському кітлі. Обі наші армії стояли на вершку своєї боєздатносте У наших руках находилось майже ціле Правобережжя, себто свого роду арсенал, щодо зброї, харчів і:лундурів. Рятунок для нас був. Треба було нашому проводові ще тісніше об’єднатись і по мужеськи признатись до вини чи хибного промаху, а хитрому і підступному ворогові проголосити війну, заряджуючи рівночасно всенародну мобілізацію. Того не зроблено в слушний час, бо на перешкоді стала наша питоменна прикмета — «забув, заспав, спізнився». Отже проволока і нерішучість наших провідних чинник’"з та спихання вини одних на других — «я не винен, сусід винен» — стали причиною нашої політичної і бойової програної.

Це типове спізнення відбилось від’ємно так на наших політичних, як й бойових починах. Нарада в Кам’янці-Подільському в справі спільного командування для обох наших армій, наддніпрянської і галицької, та походу на Київ чи Одесу тривали около 20 днів, поки осягнено порозуміння йти на Київ та поки створено спільний й об’єднаний провід — Штаб Гловного Отамана, в дні 10 серпня 1919 р. Цю проволоку використали большевики, стягаючи проти нас щораз то нові сили, а рівночасно й денікінці, прискорюючи свій похід на Київ.

По прориві послідньої большевицької оборони на лінії Боярка — Глеваха — Васильків в дні 24. 8. 1919 р. ми мали зараз же на другий день рано вдарити на сам Київ. Тимчасом Штаб Гол. Отамана видав наказ припинити наступ на Київ, поки не підійдуть вперед частини 1-го гал. корпусу з під Бердичева і наш наступ здержано аж до 29. 8. За той час спізнення большевики вивезли з Києва багато воєнного добра та зорганізували спротив, який наніс нам утрат раненими й убитими, а Добрармія вспіла підійти до Дніпра аж під сам Київ.

Безпосередньо перед здобуттям Києва, в дні 26 серпня обі наші армії дістали повідомлення, що до денікінського командування має виїхати наша місія під проводом ген. Омеляновича Павленка, в цілі взаємного порозуміння щодо столиці України, Києва. Тимчасом ця місія спізнилась, чи пак зовсім не виїхала, так що Центральна Армійська Група найшлась у Києві в глупому положенні, з приказом — «обсадити, але не стріляти», а її комендант, ген. Антін Кравс, щоб рятувати ситуацію, вже як полонений був змушений заключит з денікінцями угоду щодо демаркаційної лінії Попельня — Сквира.

Після залишення Києва українськими арміями в ночі 31 серпня та підступного заняття того ж Києва Добрармією, виповідження війни денікінцям зі сторони Директорії наступило аж 24 вересня 1919 р. отже було спізнено 24 дні.

Загальний наступ обох наших армій проти денікінців маз початись, згідно з наказом Штабу Гол. Отамана, 17 жовтня 1919 р., та це не сталось. З вини цивільного заряду залізниць транспорт ІІ-го гал. корпусу з-під Бердичева до місця призначення спізнився повних три дні, так що наша офензива почалась аж 20 жовтня 1919 р. Це опізнення з нашої сторони дало Добрармії час відповідно приготовитись до оборони і наш наступ не вдася. Ці наведені приклади вчать нас, що всякі накази, політичні чи бойові, треба виконувати точно і в час.

Тифозну лявіну, яка розчавила УГА, можна було здержати як не в цілості, то бодай частинно, але цього не зроблено в слушний час. Зараз по переході Галицької Армії на Східню Україну, начальний лікар УГА д-р Бурачинський вислав до уряду відповідне меморандум, в якому вказував, що Поділля, це домена тифу, а щоб його унешкідливити, домагався, щоб забезпечити армію ще перед осінню ліками і санітарним вирядом. Це меморандум знехтовано в цілості, а тимчасом прийшла елітна осінь, а з нею п’ятнистий і поворотний тиф, який знищив боєздатність обох наших армій так, що прийшлось шукати аж сепаратних доріг для збереження цілости тих армій.

Перехід УГА до військ ген. Денікіна, згідно з сепаратним договором з 6 і 17 листопада 1919 р. це не зрада, а конечність, це розпучливий крок Начальної Команди, для оборони й самозбереження цілости галицької армії, спричинений ваганням обох наших урядів зайняти рішуче становище в цій справі і то швидко. Правильність цього потягнення виказали: 1) воєнний суд над ген. Тарнавським і полк. Шаманеком під замітом державної зради, який по докладнім обсліді справи звільнив їх одноголосно від вини і кари, та 2) всі три воєнно-державні наради обох наших Урядів і Начальних Команд з 30 жовтня 1919 р. у Вінниці, 4 листопада в Жмеринці і 8 листопада 1919 р. в Деражні. У висліді тих нарад порішено вправді уневажнити Зятківський договір з 6 листопада 1919 р. з Добрармією, але не зривати формально дальших переговорів з нею, та вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію під проводом полк. Камінського від наддніпрянців і сот. Олесницького від галичан, яка мала добитись тільки перемир’я, полишаючи політичні справи Урядові УНР. Цій однак делегації, подібно як і попередним нашим спільним делегаціям у Києві, не пощастило осягнути будь-яке порозуміння. З галичанами денікінці згідні були переговорювати, але Уряду УНР вони не признавали, і маючи повну піддержку Антанти та стоячи на становищі єдино-неділимої Росії, жадали, щоб наддніпрянська армія зложила зброю. На це не можна було погодитись, і тому нова Начальна Команда УГА в порозумінні з диктатором Петрушеричем і за його згодою була змушена відновити Зятківський договір з денікінцяніи в дні 17 листопада 1919 р., як одинокий спосіб збереження цілости армії під цю пору. Цей договір не приніс нам рівнож сподіваної користи, бо був спізнений, як і попередній договір в справі перемир’я в Києві. Саме тоді денікінська армія, розбита большевиками в районі Києва, почала свій панічний відворот зразу на Одесу, а в дальшому вздовж Дністра до Польщі. Тому УГА не мала вже змоги належно відпочити, вилікуватись із тифу, узброїтись та відповідно перегрупуватись, щоб поставити тривкий опір наступаючим большевикам. Під тодішню пору оба наші відвічні вороги, Польща і Москва, стояли під опікою всесильної Антанти і тому наші спільні делеґації до Польщі і Москви не мали жодного успіху, бо поляки хотіли договорюватись (нещиро) тільки з наддніпрянцями, а москалі лише з галичанами. Силою таких політичних обставин політика наддніпрянців пішла в сторону поляків, а галичан в сторону москалів, щодо збереження цілости своїх армій. Цей політично-тактичний маневр не був правильний, бо Антанта вже заздалег_дь поставила свою карту на велику Польщу і велику Росію, даючи їм свою повну піддержку, моральну, матеріяльну і політичну, а Україну поборювала. Тому взаємне обвинувачування себе в чорній зраді, наддніпрянців у сторону Польщі, а галичан у сторону Москви — це що найменше національний злочин, бо годі навіть подумати, щоб оба наші уряди і обі армії могли діяти на шкоду українській справі.

Щодо переходу УГА до большевиків, то УГА до большевиків добровільно не переходила, тільки большевики прийшли і забрали її обезсилену і зболілу тифом, без вистрілу. До такого переходу не було жодного зарядження від галицького Уряду (Диктатури) ні приказу з Начальної Команди, значить — фактичний і відповідальний провід УГА не зробив з большевиками жодної умови, ні добровільної, ні примусової, а зробив її т. зв. «Галицький Ревком», утворений самочинно зі старшин і стрільців та кількох політиків, що були під цю пору у Вінниці. Цей Галицький Ревком заключив з большевиками два договори, а саме: з місцевими українськими большевицькими партіями (КПбУ, УКП і СР-ів) дня 31 грудня 1919 р. у Вінниці і з командуванням 12-тої совєтської армії, дня 12 лютого 1920 р. в Києві. На основі договору з місцевими большевицькими партіями УГА стала автономною складовою частиною большевицької армії, а на підставі умови з 12-тою большевицькою армією УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись у бриґади і як такі мали увійти в склад окремих совєтських дивізій. Оба договори — це розпучливі акти самооборони перед фізичним винищенням цілої УГА. Вінницький Ревком постав вже в послідньому моменті, тобто тоді, коли большевицькі військові частини увійшли в район галицьких шпиталів та стали господарити по своєму, це є — «по законам революції». Тоді то під напором оставших по шпиталях хворих старшин і стрільців, що хотіли себе фізично рятувати, та під напором місцевих українських большевицьких партій, що бажали галичанам прийти з поміччю у їхньому скрутному положенні, утворено т. зв. Галицький Ревком (революційний комітет) під головуванням д-ра Никифора Гірняка, популярного старшини УСС-ів. Того Ревкому УГА зразу не узнавала, його заряджень не виконувала, а слухала приказів тільки своєї Начальної Команди, посуваючись звільна на південь, у сторону Одеси та переговорюючи з Румунією, щодо переходу УГА на її територію. Коли ж румуни її не прийняли, а большевики скорим маневром найшлись у районі розташування 1-го гал. корпусу в Чечельнику і ІІ-го корпусу в Бершаді, і команди тих корпусів були змушені на власну руку переговорювати з поодинокими большевицькими частинами, або їм здатись, тоді Президія Політичного Відділу при Начальній Команді зважилась на рішучий крок: удалась до команди 1-го гал. корпусу в Чечельнику і тут в дні 6 лютого 1920 р. утворено т. зв. Начальний Ревком ЧУГА, з д-р Андрієм Музичкою як головою і сот. Цап’яком як секретарем. Цей Ревком увійшов відтак у склад вінницького Ревкому і став силою обставин начальним політичним проводом ЧУГА. В той спосіб ціла УГА найшлась під большевиками, значить не добровільно, але примусово. Однак большевики не роззброїли і не полонили УГА, як це зробили дещо пізніше поляки, бо їхня політика вже тоді була наставлена на довшу мету. Не роззброїли її з двох головних причин. Перша причина була чисто пропаґандивного характеру. Большевики аж надто добре знали, яку ролю відограла УГА на Великій Україні в поході на Київ, а її добру славу та популярність серед місцевого населення хотіли використати для себе, мовляв — дивіться наддніпрянці — галичани йдуть разом з нами, з совєтською владою, а ви бунтуєтесь. Та ж ми всі українці і совстська влада на Україні рівнож українська, отже ходім разом одним фронтом проти поміщиків, буржуїв і т. п. А дальше — сам факт збереження УГА мав з’єднати большевикам симпатії і в Галичині, бо звідтам ця армія походила. Друга причина — це моральний і матеріяльний стан УГА. Армія ця без власного запілля, виснажена форсовними боями та знеможена тифом, без гроша, зброї і харчів не представляла собою більшої бойової сили, тому наразі можна було її залишити, як небоєздатну на своїх тилах. А щоб УГА у майбутньому не могла їм загрожувати, то вже заздалегідь пороблено відповідні заходи політичної і військової натури, які зміряли до того, щоб цю армію використати для своїх цілей, а відтак її розложити і розпорошити та в боях винищити до щенту. І тому всупереч умові, заключеній з Галицьким Ревкомом у Вінниці дня 31 грудня 1919 р., що УГА задержить свою дотеперішню організаційну цілість та буде включена в Червону Армію як автономна військова формація, змушено той самий Галицький Ревком заключити з 12-тою совєтською армією другу умову з 12 лютого 1920 р., на підставі якої УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись в бриґади і ввійти в склад окремих большевицьких дивізій.

Так званий протибольшевицький переворот УГА, а в слід за тим перехід двох галицьких корпусів до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі, відбувся не самочинно, але в тіснім порозумінні зі Штабом Головного Отамана, який надіслав до шефа штабу 2-гої галицької бриґади (б. корпусу), сотника Мирона Луцького докладні інформації, що й як робити, та плян розміщення військ генерала Павленка і поодиноких важніших повстанських отаманів. По думці тих інструкцій 2-га бриґада видала для цілої УГА приказ до протибольшевицького перевороту в дні 23 квітня 1920 р. за підписами сотника Юліяна Головінського, як коменданта і сотника Мирона Луцького, як шефа штабу. В тім приказі взято на увагу дві евентуальності: 1) спробу продертись на большсзицькі зади до військ генерала Павленка, а на випадок невдачі — перехід до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі. Спроба пробитись до генерала Павленка не вдалась, і тому перехід до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі став конечністю. Тимчасом поляки нас роззброїли і взяли в полон, а в своїй пресі і перед Антантою представили нас як полонених большевиків.

Мобілізація й організація УГА відбулась у вийняткових обставинах, не в тихому та спокійному запіллі, але на справжньому польсько-українському фронті. Організували українські старшини і підстаршини колишньої австрійської армії, в часі повоєнного і воєнного лихоліття, зараз же по розпаді австро-угорської монархії, в чисто демократичний спосіб, з низу до верху, після австрійського зразка з 1-шої світової війни. Організація ця йшла в запіллі і на фронті. В запіллі — за вказівками т. зв. Окружних Військових Команд, а на фронті — згідно з приказами дотичних військових команд, які густо-часто, в скрутному положенні, були змушені цих свіжо змобілізованих новобранців кидати до бою, чи обсаджувати ними фронтові позиції. Первісне організаційна структура — це чети і сотні, які в більшості творено самочинно в місцях, де показалась конечна потреба фронту. Нормальна воєнна чета числила 4 рої по 15 стрільців, разом 60 піхотинців. Сотня складалась з 4-ох чет по 60 вояків, разом 240 стрільців. Комендантами роїв були підстаршини, чет нижчі старшини-хорунжі й четарі, а сотень четарі і поручники. В початках ці чети та сотні діяли самочинно, обсаджуючи довільно фронт, де зайшла потреба. Властивий фронт почав творитись у Львові й довкруги Львова, а відтак поширивсь на захід, обабіч залізничого шляху аж по Перемишль. В першій половині грудня 1918 р. прийшов приказ, яким пов’язано ці самостійно діючі чети і сотні в той спосіб, що 4 чети творили сотню, 3–4 сотні курінь, а 3–4 курені групу. Всім тим частинам надано відповідних командантів та приділено точно означений відтинок фронту, за який вони мали відповідати. В подібний спосіб, за австрійським зразком, були зорганізовані артилерія, кавалерія, польова жандармерія, літунство, інтендантура, технічні відділи і т. д. З кінцем січня 1919 р. наказом Начальної Команди (генерал М. Омелянович Павленко начальний вождь УГА від 10 грудня 1918 до 9 червня 1919 р.) всі групи переіменовано на бриґади та утворено з них три корпуси по 4 бриґади кожний. На півночі зформовано І-ший галицький корпус до якого належали: 5-та — сокальська, 6-та — равська, 9-та — белзька і 10-та — янівська бриґади. Комендантом цього корпусу був полк. Осип Микитка, а шефом штабу отаман Вурмбрандт, а відтак отаман Куніш, з осідком в Камінці Струмиловій. На південному сході зорганізувався ІІ-гий корпус під командою полковника Мирона Тарнавського та шефа штабу підполковника Альфреда Шаманека, з осідком в Ходорові. В його складі були: 1-ша бриґада — УСС-ів, 2-га — коломийське, 3-та бережанська і 4-та — золочівська. На заході в Стрию утворено ІІІ-тий галицький корпус з бриґад: 7-мої — львівської, 8-мої — самбірської, 11-тої — стрийської і гірської бриґади майора Василя Черського. Комендантами цього корпусу були: полковник Гриць Коссак, по нім генерал Ґембачів, а відтак генерал Антін Кравс, а шефом штабу підполковник Карло Долежаль і майор Вільгельм Льобковіц. Всі ці три корпуси тим самим приказом Начальної Команди (шеф штабу генерал Євген Мишковський) получено в Українську Галицьку Армію. Ця Армія заєдно збільшалась і вже в березні 1919 р., згідно з заподанням харчового уряду при державному Секпетаріяті Внутрішніх Справ, число акту 1.400 числила: на фронті — 4.000 старшин і 65.000 стрільців, а в загсллі — 2.000 старшин і 55.000 стрільців разом — 126.000 вояків. В той спосіб з малого військового відділу, около 1.200 стрільців в дні 1 листопада 1918 р… у Львові, на протязі 5-ох місяців безнастанних боїв зформовано в приспішенім темпі міцну й боєздатну УГА. Її начальними вождями у Львові були: сотник Дмитро Вітовський від 1. 11. до 5. 11. 1918 р., отаман Гриць Коссак від 5. 11. до 9. 11. і підполковник Гнат Стефанів від 9. 11. до 10. 12. 1918 р., який по примусовім залишенні Львова в дні 21 листопада 1918 р. продовжував дальше визвольну боротьбу, видаючи рівночасно перші прикази, щодо організації УГА в ширшому маштабі, вже як армії. Ці такі часті зміни начальних вождів, чи шукання за ними вказують нам наглядно, як важко приходилось нам воювати у Львові, не маючи до розпорядимости відповідних старшин, достаточно! скількости зіграних з собою військових частин, не знаючи Львова та способу провадження вуличних боїв і не маючи жодних технічно-допомогових відділів, включно з інтендантурою і телефонічним получениям. До того всього організація нашого запілля, хоч як спішна, не могла ніяк відповісти потребам фронту. В слід за тим пішла нервова і хаотична обсада Львова, програні бої та зачасті зміни в Начальній Команді і тому прийшлось нам залишити Львів. Та бої йшли дальше, а з ними й поспішна організація українського війська в запіллі. Дня 10 грудня 1918 р. підполковник Гнат Стефанів передав начальну команду генералові М. Омеляновичу Павленкові (від 10 грудня до 9 червня 1919 р.), який в загальному докінчив організацію УГА.

Поважну ролю в організації УГА, так в запіллі як і на фронті, відограло й наше патріотичне галицьке духовенство, яке все жило з народом та між народом, і тому при творенні рідної армії втілилося в її ряди понад 100 польових духовників. Ці власне духовники, через весь час наших Визвольних Змагань, ділили вояцьку долю й недолю армії, а в т. зв. Чотирикутнику смерти на Східній Україні з нечуваною посвятою піклувались хорими на тиф стрільцями і старшинами, несучи їм будьто фізичну поміч, як санітети, чи духовну розраду, як священики. Самі заражувались, хворіли і вмирали (около 40 померло), а нами опікувались і доглядали, сповідали та з Богом у вічну путь відправляли. Тому не диво, що в критичних большевицьких часах, армія не видала своїх польових духовників большевикам, хоч був такий приказ, але скрила їх у фронтових формаціях, як санітетів, писарів і т. д. та в той спосіб зберегла їх від большевицької заглади.

Бадьоро держалась Галицька Армія! Через цілих дев’ять м: сяців йшли завзяті бої в Галичині, офензивні й дефензивні, з модерно узброєною Антантою польською армією за Львів, Городок Ягайлонський, Судову Вишню, Перемишль, Рудки, Хирів, Ягольницю, Чортків, Теребовлю, Нижнів, Тернопіль, Бережани і т. д., аж поки виснажена боями і непіддержана як слід своїм запіллям, не маючи зброї ні муніції, була змушена перейти річку Збруч та получитись з східньо-українською Дієвою Армією до дальших важких боїв, але вже за Соборну, Самостійну Українську Державу.

Опинившись на Східній Україні, УГА стала армією без певного запілля і тимсамим була здана на власні сили, ще більше ніж в Галичині. Її чисельний склад виносив: 85.000 вояків, 550 скорострілів і 160 гармат. Наддніпрянська армія не могла прийти її з більшою поміччю, бо й сама найшлась без свого запілля, на малім клаптику української землі, довкола Кам’янця-Подільського. Вже в перших днях побуту УГА за Збручем дався відчути великий брак харчів, у першій мірі хліба, і треба було знайти спосіб, як їх роздобути. В тій цілі Начальна Команда (генерал Тарнавський від 6. 7. до 8. 11. 1919) покликав до життя нову військову організацію т. зв. Етап Армії під командою полковника Гната Стефанова, яка в районі розташування УГА, мала зайнятись заготівлею харчів, паші, муніції, мундурів і санітарного виряду, мала збирати й молотити на хліб збіжжя, мала улаштовували варстати для направи зброї, мундурів й обуви та мала зорганізувати етапні військові шпиталі з переходовими станицями для виздоровців. Таке зорганізування УГА причинилось в значній мірі до чисельного розросту й тому прийнялась у нас поговірка: «Мала Україна і велика армія та Велика Україна і мала армія».

Своїм переходом на Східню Україну УГА причинилась в значній мірі до національно-державницького освідомлення тамошнього населення, а своєю військовою поставою, удачними боями, дисципліною й людянністю, здобула собі загальну прихильність і довір’я. На практиці це відбувалось ось так: зайнявши квартири в будь-якому селі, галицький старшина чи стрілець входив спокійно до призначеного йому дому, а знімаючи шапку, чемно поздоровляв: «Слава Ісусу Христу» або «Добрий день» чи «Добрий вечір». Господарі, заскочені таким привітом, дивувались, як це так, москаль (так в українських селах називали вояків), а здоровить по людськи! Приємно вражені й осмілені таким привітом, господарі починали розмову — хто ви такі і звідки, за що воюєте, з ким ідете — з Петлюрою чи проти Петлюри і т. д. Така розмова кінчилась звичайно гостиною — «чим хата багата» і добрі відносини нав’язувались. Зовсім інакше малася справа з большевиками, денікінцями та деякими, ніби своїми повстанцями. Вони впадали до хат з криком вереском та бундючно диктували: «Хазяйн, дай лошадям вівса, сіна чи конюшини, а ти хозяйка роби яєшню, жар куріцу, давай хліб, сало, молоко, масло і т. д.». На випадок відмови грозили побиттям чи розстрілом, стріляли на пострах та грабили, що попало. Такі революційні загони, а то й армії, бушували по Україні та несли з собою страх і сваволю. Тому з приходом УГА на Східню Україну симпатії місцевого населення відразу стали по її стороні. Армія ця, зорганізована на німецько-австрійський лад, своєю військовою поставою й удачними боями здобула собі загальне признання й прихильність широких мас, а її дисципліна була впрост подиву гідна! Як приклад хай нам послужить ось така маловажна але замітна подія: по переході за річку Збруч 16 липня 1919 р. мій курінь, відпочивав на узгір’ї в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших наказів. Дерева були обильно обліплені спілими, сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий приказ — «не рушити чужої власносте»! Всі дотичні прикази ми виконували в сто відсотках. Тому не диво, що українські селяни до нас горнулись, нам помагали, а під час тифозної пошести приміщували нас у своїх хатах. Самі заражувались, хорували і вмирали, а нами опікувались, переховували в себе і доглядали. Серцем відчули, що ми свої. Ми прийшли на Східню Україну, як зненавиджені «австріяки», а відійшли як свої й рідні!

Щодо моєї особи, то й досі не знаю, чому саме мене в тих важких і прикрих часах, назначено комендантом 3-тої червоної галицької бриґади (бувшого ІІІ-го корпусу) на місце генерала Кравса? Я ж був собі звичайним сірим старшиною-фронтовиком, як кажуть незлим, але без жадних партійних зв’язків та без вищих військових кваліфікацій і на пост коменданта корпусу не надавався. До того, в часі приходу большевиків, я лежав непритомний в тифозній гарячці. Підозріваю, що до мого назначения комендантом причинилась загальна опінія доброго вояка-фронтовика і рекомендації ген. Кравса та сот. Хробака. Мої переживання під большевиками на пості коменданта 3-тої червоної галицької бриґади належать до найтяжчих у моєму житті, а користь з того хіба така, що я раз на все вилічився з т. зв. «війтівства», себто зі стремління бути на провідному становищі.