Бої за посідання Хирова і Перемишля

В дні 29-го листопада 1918 р. о год. 3-тій рано ми прибули до місця призначення, до залізничої станції Глибока, десь у половині дороги між Самбором і Хировом. Тут містився штаб підп. Антона Кравса, коменданта хирівського відтинку, і я зголосився там по дальші прикази. Нас спрямовано до місточка Фельштин, з тим, що маємо наразі держати гостре поготівля, бо поляки — зайнявши Перемишль, Нижанковичі, Добромиль і Хирів — намагались іти дальше на Самбір. Курінь заквартирувався в школі на ринку, а команда куреня примістилась на приходстві. Опинившись у приютній, теплій кімнаті, я заснув моментально. Десь коло полудня збудив мене плач і метушня в сінях. Я скочив на рівні ноги й відчинив двері. Гурток селян з плачем намагавсь іти до коменданта, а священик успокоював і не впускав, бо «комендант спить». Побачивши мене, тобто коменданта, всі разом заголосили, що військо реквірує худобу! Заскочений тим я в першій хвилі думав, що ворог напав на місто і тому скоро спитав, яке військо? Та те, що на ринку в школі, впала відповідь. Не було найменшого сумніву, що це мої стрільці, і ми гуртом рушили на ринок. Тут дві мої польові кухні приготовлялись до обіду, а недалеко, з боку стояло на припонах 6 штук худоби й одна була вже розчетвертована. Я спитав, гострим тоном, що це за худоба й отримав відповідь, що це наші стрільці з 2-гої сотні зареквірували в селі. Не питаючи дальше, я з місця звернув худобу селянам, а власникові убитої штуки казав виставити посвідку, з якою має удатися до староства в Самборі по заплату. Показалось, що реквізицію зарядив рахунковий підстаршипа 2-гої сотні у своїй запопадливості щодо належного запровіянтовання куреня, бо інтендатури у нас тоді ще не було. Я скликав збірку обох сотень й гострими словами нап’ятнував самовільний вчинок рахункового підстаршини та загрозив, що на будуче, якщо б щось подібного трапилось, то віддам виновника під польовий суд. Ми ж українське військо, а поступаємо як наїздники. Дивіться, як наші люди нами втішились, незадовго будуть нами своїх дітей страшити, як так будемо воювати? При цій нагоді я видав ось такий наказ щодо майбутньої заготівлі харчів: «До часу, поки буде у нас зорганізована інтендатура, всі коменданти сотень мають забезпечуватися в живність дорогою реквізицій по дворах і багатших селянах, а на зареквіровані продукти мають виставляти посвідки, які відтак будуть зреалізовані військовою інтендатурою чи цивільною політичною владою». Того наказу ми в порозумінні з вищою командою, придержувались десь до половини січня 1919 р., бо щойно тоді почала діяти наша військова провіянтура.

Наводжу цей інцидент тому, щоб доказати, що в перших початках через цілих два місяці, листопад і грудень 1918 р., наш фронт був зданий виключно на себе, бо наше запілля було ще неупорядковане. Ми воювали, а рівночасно в місцях постою доповнювали свої відділи новобранцями і їх вишколювали, старались про зброю, муніцію і мундури, про санітарний і телефонічний матеріял та про так конечні харчі. Вояцької плати ми ще не мали. Найприкрішою справою того часу був цілкові ітий брак підручних перев’язочних матеріялів, яких ми ніяк не могли роздобути, і тому були змушені перев’язувати ранених частинами, з білизни, рушників і т. п. В тім часі ми були армією без запілля.

При видачі сотням обіду причвалав до нас на коні пор. Цапяк, адьютант підп. Кравса з приказом негайно йти до протинаступу на Посаду Хирівську і Хирів. Через кілька хвилин курінь був готовий і ми рушили бойовим порядком через Фельштин і Городовичі до наступу. Наближаючись осторожно до Посади Хирівської ми дістали сильний огонь з правої сторони, з двора Слухиня. Короткий наказ і ми розвинулись у розстрільну до наступу на двір, звідки впали стріли. Одна сотня пішла фронтально, друга вдарила з лівого боку. Заграли скоростріли і бій почався. Короткими і скорими скоками ми посувались вперед, все ближче й ближче до ворога. Нараз грімке «гурра» — і ми вдерлис ь до двора. Поляки пішли в розтіч, а ми зайнявши Слухиню, пігнали за ними дальше і здобули Посаду Хирівську, а відтак по короткім, але завзятім бою, станцію і місто Хирів. Ворог вивтікав в безпорядку в двох напрямках — на Старяву і на Добромиль. В міжчасі стемніло і почав падати сніг. Щоб не дати нагоди розпорошеному ворогові зібратись ми напирали дальше і пізнім вечором, около 11-тої год. ми зайняли Добромиль. Тут ми заночували і вислали до коменданта відтинку, підп. Кравса, звідомлення про вислід боїв. Над ранком долучилася до нас сотня пор. Антона Тарнавського і ми перевели тим часову обсаду Добромиля в той спосіб, що сотня пор. Тарнавського мала держати залізничний двірець в Добромилі, а мої дві сотні узгір’я в напрямі сіл Ляцке і Нижанковичі. В Добромилі ми задержались всього два дні. Прийшов свіжий приказ до дальшого наступу на Нижанковичі і Перемишль. Я вислав дві сотні — сотнн, пор. Тарнавського і сотню чет. Капеніса — до фронтального наступу на Нижанковичі, а сам з сотнею чет. Каравана і одним скорострілом, як забезпекою лівого крила, пішов в обхід через Гійсько і Сиракізці до села Горохівці. Тут ми наскочили несподівано на слабо обсаджений горохівський форт), прогнали ворога й обсадили форт і ціле село. Звідси я вислав одну чету на санях з чет. Караваном в погоні за ворогом і ця чета зайняла вечором форт «Оптень» в Пикуличах, віддалений 2 км. від Перемишля. Так заскочений і частинно окружений ворог вже не ставив більшого опору і під заслоною ночі вивтікав з Нижанкович до Перемишля. Ці два перемиські форти — в Горохівцях і Пикуличах — це були найдальше висунені на захід наші позиції, які нам удалось здобути з початком грудня 1918 р. під час т. зв. першої офензиви на Перемишль під проводом підп. Кравса.

Не довго ми тішились перемогою. Саме тоді, коли ми зайняли Нижанковичі, Горохівці і Пикуличі, ворог дістав з заходу підкріплення. До Перемишля прибула бриґада ген. Зелінського і поляки перейшли до протинаступу на нас з двох різних сторін, з Перемишля і від Старяви. До нас наспів вночі наказ, на підставі якого пор. Тарнавський зі своєю сотнею мав обсадити мої пози ції в Горохівцях і Пикуличах, а я зі своїми двома сотнями мав негайно відмашерувати назад і йти наступом на Старяву. Заледве ми відійшли декілька кілометрів, в Горохівцях почався бій і по кількох годинах поляки зайняли село. Підп. Кравс кинув до протинаступу свіжо прибулий курінь пор. Турка, та йому вже не вдалось здержати ворога. Бачучи загрозливий стан, я задержав свій дальший марш і набирзі обсадив село Кормансзичі, а до команди вислав відповідне звідомлення. Тут прийшло до завзятого бою, що тривав два дні. Ми зайняли позиції в давніх російських окопах так, що сотня чет. Каравана обсадила двір по обох боках дороги з правої сторони села, розбитки сотні пор. Тарнавського зайняли середину села, а сотня чет. Капеніса лівий бік села, напроти гори з малими кущами. Один скоростріл на санях я задержав при собі як резерву.

Над вечір поляки наперли на нас великою силою, аж двома розстрільними, та нам удалось їх здержати свохм скорострільним і крісовим огнем. Тимчасом почав падати густий сніг і зовсім стемніло. В ночі поляки вже не наступали. Зате вчасним ранком заклекотіло наче в горшку. Нас привітано гураґанним артилерійським і скорострільним огнем, після чого ворожа піхота рушила вперед. Почався завзятий бій. Поляки пробували в кількох місцях проломити наш фронт, але це їм не вдалось. Туди я негайно посилав свій скоростріл на санях і ворога здержано. Десь коло полудня відізвалась несподівано наша артилерія. Це пор. Гриць Сенечко викотив на горб за нами дві гармати і прямим огнем почав жарити по ворожій розстрільній. Це нас підбадьорило і ми кинулись вперед та відперли ворога дещо назад. На жаль наша артилерія не довго могла стріляти на відкритому полі. Поляки скоро її знайшли і обсипали густо своїми ґранатами. Наші гармати подались дещо назад, за горбок. За кілька хвилин з’явивсь у мене задиханий пор. Сенечко і казав собі дати кількох стрільців, щоб при їхній помочі можна зробити живий телефон, бо правдивого телефону його батерія ще не вспіла роздобути. Той живий телефон пор. Сенечко устроїв в той спосіб, що між своїм обсерваційним пунктом і батерією уставив гусаком моїх стрільців у віддалі кількадесят кроків один від одного, а їх завданням було передавати його прикази, з обсерваційного пункту до батерії. Маючи такий телефон його батерія почала знову обстрілювати ворога Гранатами і шрапнелями. Бій ішов дальше і заєдно кріпшав. Показалась свіжа польська розстрільна на моїм правім крилі, яка звільна підсувалась під горбок, з наміром нас окружити. Туди я післав одну чету, щоб обсадила той горбок і відкрила скорий огонь. Як тільки ця чета найшлась на горбку, я дав приказ до протинаступу. Дві сотні, тобто — чет. Каравана і пор. Тарнавського — піддержані скорим скорострільним огнем, кинулись на ворога. Наш наскок був такий сильний, що поляки на цілій лінії подались назад до села, звідки почали були свій наступ.

Ми заночували на зайнятих позиціях в строгім поготівлі. Пор. Тарнавський ранений в руку, відійшов на перев’язочний пункт, а його сотню обняв найстарший ранґою чет. Стефанишин. Вночі поляки дістали підмогу в силі одного батальйону (нам донесли селяни) і ранком вдарили на нас на цілому фронті. Почалась знову сильна обопільна стрілянина, що тривала через цілий день. Я кидав свій резервовий скоростріл на санях на всі боки, де лиш показалась потреба. На щастя дорсга серед гущі сільських забудовань цьому сприяла. Над вечір я завважив, як ворожа розстрільна, використовуючи лісистий терен на моїм лівім крилі, наперла сильно на сотню чет. Капеніса. Я вислав туди резерве вий скоростріл, але він вже не вспів на час прибути, бо поляки вдерлись до наших окопів і до села. Тут прийшло до рукопашного бою на баґнети, але ворога не вдалось здержати і ми були змушені відступити бойовим порядком дещо назад і обсадити село Сиракізці. Ворог вже не напирав і ми упорядкувавши сотні, ствердили, що наші втрати в людях були: двох убитих і одинадцять ранених, між ними пор. Тарнавський. По двох днях ми одержали наказ відійти назад, на оборонну лінію — Гійсько, Нижанковичі і Нове Місто. Мої дві сотні обсадили село Гійсько і терен між Гійськом та Нижанковичами, а дальше йшла обсада сотень пор. Підгірного, чет. Стефанишина і розбитків куреня пор. Турка. На цій лінії прийшло до вирішного бою за Нижанковичі, Добромиль, а головно Хирів.

Дня 16. 12. 1918 р. поляки повели свій дальший наступ на цілому фронті, ударяючи більшою силою на місто Нижанковичі. Бій почався вчасним ранком канонадою і сильним скорострільним огнем, що заедно прибирав на силі. Десь після полудня стрілянина в районі Нижанкович втихла. Я вислав туди розьід іу стежу, яка скоро вернулася і донесла, що ворог зайняв Низ шнковичі і пішов дальше на Добромиль. В той спосіб відтято нам відворот — тобто нас окружено. Пробиватись за дня було ризиковно і ми обезпечившись заставами, чекали вечора в найбільшому поденервованні. Як тільки стемніло я даз приказ вдарити нагло на село Губичі, здобути його, а там уже покажеться, як нам добитись до своїх. В супроводі місцевого селянина ми підсунулись польовою доріжкою близько Губич і розвинулись обережно в розстрільну, висилаючи до села стежу під проводом хор. Войткова на звіди. Вона скоро повернула і зголосила, що в селі є тільки невеличкий відділ польської піхоти, правдоподібно якась резервова сотня, а головна ворожа сила пішла на Добромиль. Це нас піднесло на дусі. З грімким «гурра» ми вдерлись до села. Наш наскок був такий наглий і несподіваний, що поляки без жадного спротиву розскочились на всі боки, залишаючи по хатах кільканадцять полонених і п’ять верхових коней з двома сідлами. Наша розстрільна, не задержуючись довго, перейшла крізь село і зібралась на битому шляху Нижанковичі-Добромиль. Підбадьорені цим успіхом ми рушили битим шляхом у сторону Добромиля з твердою постановою пробиватись дальше. Прибувши до села Ляцко, ми довідались, що в другому кінці заночувала в окопах ворожа розстрільна в силі одного чи двох батальйонів, фронтом до Добромиля. Тепер треба було рішатись, чи вдарити на ворога фронтально з заду, чи обійти його і шукати зв’язку з другими частинами. Наразі ми скупчились у невеличкому саді довкола залізничної будки. Я увійшов до кімнати, щоб при світлі зорієнтуватись на карті у новій ситуації. Нараз хтось крикнув — «польська панцерка»! Я вискочив моментально з хати і хотів дати приказ обкидати ворожу панцерку ручними ґранатами але моїх стрільців уже не було, розкочились відрухово на всі боки, тільки плоти під ними затріщали. Я кинувся доганяти і знайшов їх долині коло млина, вистрашених і неупорядкованих. Аж тепер я побачив, що пробиватись ніччю серед гущі будинків, аж у другий кінець села, це річ аж надто небезпечна, тимбільше, що ворожа панцерка вже нас завважила і скоро заалярмує цілий фронт. Тому, упорядкувавши сотні, я рішився піти обходом через гору Страч та обсадити село Вовчу Долішню. В тій цілі ми піднайшли провідника-селя-нина, який нас попровадив гористою лісовою доріжкою, а радше стсжкою засипаною снігом через гору Страч повів нас до Вовчі Долішньої. Важка це була дорога, а мої стрільці формально на плечах викотили весь наш невеличкий бойовий обоз на гору, а відтак з немсншим трудом спустили його вдолину. Вже добре розвиднілось, як ми дістались до Вовчі Долішньої й обсадили село. Тут ми довідались, що весь наш фронт з-під Добромиля і Старяви стягнено назад, на давні позиції перед Хировом і Посадою Хирівською, і що наша команда находиться дальше на залізничій станції Глибока, та що до місточка Фельштина прибуло багато нашого війська. Це нас піднесло на дусі і я вислав до команди обширний звіт включно з обсадою села Вовчі Долішньої. Поляки чомусь дальше не наступали, а ми, окопавшись і забезпечивши себе заставами, розмістились вигідно в теплих хатах, чекаючи дальших приказів. По кількох днях такого нашого відпочинку прибуло до нас те заповіджене військо з Фельштина, тобто курінь пор. Шльосера, з приказом від підп. Кравса зайняти наші становища, а ми мали відмаршувати до села Городовичі і його обсадити. При цій нагоді я довідався від пор. Шльосера, що в скорому часі має наступити реорганізація цілої нашої армії в більше централістичному дусі на спосіб австрійський, а саме, що поодинокі сотні мають бути зорганізовані в курені, курені в групи, групи в бриґади, а бриґади в корпуси, і що відповідно до того має наступити обсада цілого фронту. Про ближчі дані цеї реорганізації він ще не знав. По проведеній зміні ми відійшли до місця призначення, до села Городовичі та обсадили східну частину села фронтом до Хирова і залізничого шляху Самбір-Хирів, що був віддалений біля 200 кроків. Ще того самого дня, вечором, прибув до нас пор. Гриць Сенечко з одною гарматою і примістив її на лівім крилі між нашою розстрільною з метою обстрілювати ворожу панцерку прямим артилерійським огнем. Комендантом цеї гармати, а заразом артилерійським обсерватором цілої своєї батерії, що находилась дещо позаду, на приходстві, пор. Сенечко назначив чет. Лазора. По кількох днях цю нашу обсаду скріплено ще сотнею пор. Тарнавського, яку приділ ено на стало до мого куреня і від тепер курінь мав три сотні, 5-ту, 6-ту і 7-му. Комендантом 5-тої сотні був чет. Володимир Караван, 6-тої пор. Антін Тарнавський і 7-мої чет. Іван Капеніс, а по його відході до провіянтури, чет. Іван Вовк. Ми сильно окопались та забезпечились відповідно заставами, бо ходили чутки, що ворог має дальше продовжувати свій наступ. На цих позиціях ми задержались довший час.

Наближались наші Різдвяні свята і я постановив відвідати своїх батьків, яких не бачив повних 4 роки з причини воєнних дій. Я став до звіту і підп. Кравс дав мені 6-денну відпустку додому з тим, що по дорозі маю вступити до команди групи «Південь» в Стрию і до військового секретаріяту в Тернополі та поінформувати їх про потреби фронту. Я подякував за одержану відпустку і ще того самого дня був у Стрию, в команді групи «Південь». Тут я представився як висланник фронту, але до коменданта групи, полковника Коссака мене не допущено, мовляв, полковник дуже зайнятий! Я поїхав дальше і ранком був уже в Тернополі, та зайшов до військового секретаріяту. Мене прийнято ввічливо, і я з місця почав реферувати про найконечніші потреби фронту, а саме: про цілковитим брак підручних перев’язок так, що ранених приходиться перев’язувати чиж попало, частинами нічної білизни, ручниками, хусточками і т. п., про брак телефонічного виряду і тому між фронтовими частинами, та командою нема сталого получения, а артилерія з браку так конечного телефону є змушена стріляти прямим огнем, або помагати собі т. зв. живим телефоном, тобто — уставленими низкою що кількадесят кроків стрільцями, що мали передавати прикази старшини з обсерваційного пункту до батерії і в той спосіб дириґувати артилерійським сгнем. Недостача інтендатури змушує нас до реквізиції потрібних харчів і мундурів між місцевим населенням, часто-густо з кривдою цього населення. Брак і.іуніцп зменшує боєздатність, а брак виплати т. зв. «льону» причиняється в значній мірі до упадку вояцької моралі і т. д.

На цю мою скаргу з фронту я одержав приблизно ось таку відповідь: «про всі ці і подібні нестачі фронту військовий секретаріят знає, але наразі не в силі лиху зарадити. Всі наші кадри галицьких полків остали в Чехії, Моравії і на Мадярщині, а в них весь воєнний виряд. До нашої диспозиції є тільки це військове майно, що походить з розброєння австрійських і мадярських військових частин, що вертаються з України додому. Із заграницею ще не вдалося нам нав’язати контакту, і тому скрута у нас тепер велика».

Я забрав по-раз другий слово і вказав, що не всі засоби і способи у нас використано, і що в краю є ще багато порозкиданого цінного воєнного матеріалу, тільки треба вміти його знайти. Для прикладу я подав три місцевості з коломийського і станиславівського повітів, де находяться артилерійська муніція, телефонічні апарати і кільчастий дріт. Ці місцевості подали мені мої стрільці з тих околиць. Тому хай військовий секретаріят звернеться до всіх окружних команд і повітових секретарів, щоб вони у своєму заряді завізвали місцеве населення до збирання всякого воєнного знаряддя та доставлювання того матеріялу до вказаних збірних пунктів. Ця пропозиція подобалась мому розмовников^-референтові і він заявив, що зараз це буде зроблено. На цьому закінчилась наша розмова про потреби фронту. Ми розпрощались і я подавсь у дальшу дорогу до свого рідного села, до Ладичина.

Вдома було сумно-невесело. Батько лежав у ліжку, хорий на ґіхт, мати калікувала на ногу, молодший брат Олекса згинув на війні, десь під Перемишлем, а господарство найшлось у цілковитому занепаді. До того всього наше село дісталось між два воюючі фронти — австрійський і російський — та через декілька тижнів було шд обопільним безпосередним обстрілом. Наслідком того село понесло важкі втрати в людях і матеріалі, поля опустіли і були зриті окопами та ґранатами, а два сусідні села: Людвиківка і Конопгівка були цілком розбиті і спалені. Мій несподіваний приїзд став милою несподіванкою для всіх домашніх — для батька, матері, молодшої сестри і малого брата Костя. Ми тішились і плакали на переміну та розпс відали собі всячину. Зійшлась дальша родина, свояки і сусіди та стали рс зпитувати і розказувати пережиті воєнні страхіття. При цій нагоді я довідався, що моє село, Ладичин, мало крім австрійської ще й свою, українську війну, яка закінчилась нашою виграною. А відбулась ця війна в ось такий спосіб: десь коло 20-го листопада 1918 р. прибув пішим маршем з України до містечка Микулинці 13-ий австрійський полк польських уланів і розтаборився в дворі ґрафині Рейової, з наміром йти дальше на Тернопіль і його зайняти. Проти цього полка — Окружна Команда (от. Гірняк) в Тернополі, вислала все своє військо — дві піхотні сотні. Сили ці були заслабі, щоб належно розправитись із ворогом, і тому команда тих сотень завізвала дооколичні села, щоб вони своїми міліціями допомогли. Села наказ виконали і вже в першому дні Микулинці були окружені зі всіх сторін, при чому село Ладичин стало свого рода випадовою базою. Тут прибули підводи з Настасова, Людвиківки і Заздрости з підпомогою та різними припасами, з муніцією і хлібом на санях, пирогами в нецках і діжках, борщем у коновках, капустою в більших і менших горшках і т. д. Всі ці харчі і муніцію доставлено ніччю на фронт, що находився в давніх російських окопах між Ладичином і Микулинцями. З того т. зв. ладичинського фронту вислано до ворога парляментарів під проводом Скакуна, голови нашої читальні «Просвіти», з жаданням негайного зложення зброї на протязі двох годин. Тимчасом поляки тих наших парляментарів важко побили і замкнули в пивниці, а самі почали спішно приготовлятись до пролому нашого фронту. Коли ж проминуло дві години і вислані парляментарі не верталися, наші відділи рушили до наступу. Почався бій, що тривав повних три дні. Поляки пробували пробитись у кількох різних місцях, але всюди їх відбито. Третього дня ранком поляки звільнили і відпустили наших парляментарів, а вслід за тим вислали до нашої команди своїх парляментарів в цілі обговорення акту здачі. Цих їхніх парляментарів відіслано до окружної команди в Тернополі, а поляків у дворі повідомлено, що в міжчасі мають зложити зброю. Коли ж наші частини зблизились до двора, щоб відібрати зброю, поляки засипали їх ручними ґранатами і скорострільним огнем, і тим завдали нам поважних втрат. Аж тепер прийшло до рішального бою. Тернопільські сотні кинулись до наступу фронтально, вздовж битого шляху Тернопіль-Микулинці, а цивільна обсада вдарила збоків. По кількох годинах одчайдушного бою поляків роззброєно, й відставлено до окружної команди в Тернополі. Так закінчився бій з тльськими уланами 13-того австрійського полка в Микулинцях — згідно з оповіданням ладичинських учасників цього бою.