Бої на фронті Васильків — Глеваха — Київ

Бої на фронті Васильків — Глеваха — Київ

В дні 23. 8. 1919 р. Центральна Армейська Група осягнула лінію: Білгородка — Боярка — Глеваха — Васильків — Велика Бугаївка. Була це остання большевицька оборонна лінія і тут прийшло до вирішного бою за Київ. Дві галицькі бриґади ІІІ-го корпусу — 8-ма самбірська і 2-га коломийська, дістали приказ проломити цю лінію, а саме: 2-га коломийська бриґада мала йти на місто Васильків, а 8-ма самбірська мала посуватись вздовж залізничого шляху на залізничу станцію Васильків і село Глеваху. Бій тривав цілий день зі змінним успіхом. 2-га коломийська бригада зайняла переходово Васильків, але вечором того самого дня мусіла його залишити під сильним натиском большевиків. 8-ма самбірська бриґада зайняла залізничу станцію Васильків і її вдержала. Моя частина, ІІ-гий курінь 8-мої бриґади, дістала наказ продовжити ліве крило бриґади і повести наступ на село Глеваху. Вечором того ж дня я прибув з куренем до місця призначення та зайняв позиції на краю лісу перед Глевахою, обезпечившись сильно зліва. Там мала бути 5-та галицька бриґада 1-го корпусу, з якою я ще не вспів знайти зв’язку. Перед нами простягнувся хвилястий терен і залізничий шлях з трьома большевицькими бронепотягами, що патрулювали вздовж залізничого шляху. Большевики мали догідні становища перед Глевахою, на узгір’ях і на залізничому насипі. Ми почали окопуватись на всякий випадок. На ліво від нас, за лісом, десь коло Боярки, почалась сильна стрілянина. Хто наступав, наші чи большевики, не можна було доглянути. Щоб зорієнтуватись, я подавсь до поблизького вітряка, видряпався високо на вітрак і побачив ось таку картину: з села під горб наступала широка і рідка розстрільна якогось нашого куреня з 5-тої галицької бриґади. Скорими скоками ця розстрільна посувалася вперед, аж поки найшлась недалеко большевицьких окопів на узгір’ї. Понеслось грімке «гурра», наші вдерлись до окопів і большевики пішли в розтіч. В тім власне моменті з села, з-поза нашої розстрільної, вискочив невеличкий відділ нашої кавалерії, около ЗО їздців, випередив нашу піхоту, окружив півколом утікаючих большевиків і забрав їх в полон. Цей влучний маневр мені заімпонував і мій бойовий досвід збільшився. Після цього фронт затих і ми заночували в зайнятих позиціях на краю лісу.

На другий день, вчасним ранком, ми завважили ворожу стежу, як вона обережно підкрадалася до нашого лісу. Я дав наказ причаїтися і не стріляти, а відтак нагло обскочити і забрати цілу стежу в полон для «засягнення язика». Мій плян не вдався! Хтось із нервових стрільців не видержав і вистрілив. Патруля моментально завернула назад, а ми в погоні відкрили огонь і це нас зрадило. Через декілька хвилин большевики обсипали нас артилерійським огнем. Довше не можна було чекати і ми рушили до наступу. З обох сторін заклекотіли скоростріли, ще дужче загриміли гармати і почався бій. Ворожі броневики раз-у-раз підїжджали, винаходили собі догідні місця та обстрілювали нас з різних сторін, завдаючи нам поважних втрат. Та це нас не здержало і ми уперто посувалися вперед. Коменданта 6-тиї сотні Стефанишина ранено тяжко в ногу, а його сотню перебрав найстарший ранґою, чет. Заблоцький Ярослав. Я заопікувався раненим і казав його відвезти на коні до перев’язочного пункту. Через неосторожність санітаря пор. Стефанишин упав з коня і зломив собі в додатку руку. Тільки з тяжким трудом удалось його відставити під опіку санітетів. Бій ішов дальше. Кілька разів большевики пробували малими випадами перейти до протинаступу, але без успіху мусіли з втратами вертати назад до своїх окопів. Під вечір наше ліве крило почало наближатись до залізничого шляху — Боярка— Глеваха. Це запримітили ворожі броневики, а боячись, щоб їх не відтято, скорим маневром вицофались один за одним з поля бою. Ми це використали, наперли ще сильніше і большевики в неладі почали втікати. Ми пігнали за ними, та їх не вспіли дігнати, бо саме в тім часі на моїм правім крилі счинилось щось для нас зовсім несподіване. Це вискочила із-за залізничого насипу большевицька кавалерія Буденного і повним розгоном почала нас окружувати з усіх сторін. Прийшов критичний момент, здавалось, що нас усіх виб’ють до ноги. Настало замішання, але тільки на кілька хвилин. Старшини вмить зорієнтувались у грізній ситуації. Впали короткі й різкі прикази: «Кавалерія! Стріляти!» Це з електризувало стрільців. З широко розкиненої розстрільної потворились моментально більші й менші гуртки та скорострільні гнізда. Почалась дика стрілянина на всі боки — в напрямі ґальопуючої до нас кавалерії. Так привітана ворожа кіннота, вспіла тільки на моїм правім крилі зарубати шаблями 8-мох стрільців, а дальше не видержали і розскочилась на всі можливі сторони. На полі бою остали ранені й кількадесят кінських та людських трупів. Курінь був врятований, Глеваха здобута, большевики пішли в розтіч. По заході сонця 2-га коломийська бриґада і два курені 8-мої самбірської бриґади, ІІІ-тий сот. Данила Бізанца і ІV-тий пор. Миколи Підгірного — зайняли місто Васильків і забрали в полон около 300 болыпевицышх бійців, китайців. В той спосіб в дні 24 серпня 1919 р. проломано останню большевицьку оборонну лінію та промощено дорогу на Київ. Наступного дня ранком прибув до Глевахи сам Головний Отаман Петлюра, оглянув побоєвище і казав собі подати спис старшин та стрільців ІІ-го куреня, що спеціяльно визначились у вчорашньому бою, для відзначення.

В міжчасі, тобто по 4-ох днях задержки, з причини опізнення 1-го галицького корпусу, наспіли свіжі прикази до дальшого наступу, тим разом на самий Київ. Наша 8-ма самбірська бриґада мала йти на Демидівку і вантажевий двірець у Києві. По коротких і удачних боях ціль була осягнена. Ми зайняли Демидівку і вантажевий двірець в Києві та забрали в полон понад 1000 червоних бійців, а між ними большевицького коменданта дивізії. Вечором, дня ЗО серпня 1919 р. Київ був вільний, Київ був наш.