Похід на Київ 1202 р.

Похід на Київ 1202 р.

Останній період життя Романа Мстиславича охоплює усього шість років, але ці роки багато в чому сприяли тому, що князь увійшов в історію як видатний державний діяч, політик з великої літери. Приєднання багатого, могутнього Галицького князівства до володінь князя Романа призвело до зростання сили його державного володіння, політичного авторитету самого володаря, проте одночасно це ж приєднання спричинило до виникнення нових численних проблем і питань перед ним та його адміністрацією.

Перш за все зайняття Галича у 1199 р. викликало велике невдоволення у багатьох давньоруських князів, які не один рік мріяли заволодіти заможною південно-західною землею Русі. Це перш за все стосувалося найбільш могутнього тоді князя Русі Всеволода Юрійовича суздальського, який після смерті Володимира Ярославича втратив частину підконтрольних, васальних земель на півдні східнослов’янського світу.

Величезну небезпеку в особі галицько-волинського князя вбачав для себе Рюрик Ростиславич, який намагався в умовах ворожого оточення міста з півночі, заходу і сходу зберегти за собою Київ. Одночасно колишній тесть Романа не втрачав надії і самому якось зміцнити свій вплив у підкарпатському регіоні Русі. Зайняття Галича Романом викликало невдоволення у нещодавніх його союзників Ольговичів, які знаходилися у тісних родинних стосунках з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем і вважали себе законними спадкоємцями галицького столу.

Під 1202 р. у Суздальському літопису повідомляється: “Вста Рюрик на Романа и приведе к собе Олговичев в Кыев, хотя пойти к Галичю на Романа. И упереди Роман, скопя полкы Галичьскые и Володимерьскые и въеха в Русскую землю”.[325] Питання про хронологію цитованих подій розглянув М.Г. Бережков. За основу для датування їх він взяв час походу Романа на половців, який, на думку дослідника, стався після вказаного вище виступу Романа проти Рюрика. Порівняння ж повідомлення про війну з кочівниками з свідоцтвом візантійського хроніста Нікіти Хоніата про бойові дії руських проти половців (датується зимою 1200–1201 рр.) призвели вченого до висновку, що конфлікт Романа і Рюрика стався перед цим, а саме в 1200 р.[326]

Пізніше М.Ф.Котляр значно уточнив датування повідомлення візантійського автора, довівши, що воно не має відношення до події, описаної в літопису, а розповідає про невідомий давньоруським книжникам похід Романа проти степовиків 1197/1198 р.[327] Виходячи з цього, є всі підстави вважати, що запропонована М.Г.Бережковим хронологія подій потребує уточнення. На нашу думку, саму війну Рюрика і Романа слід датувати 1201 р., а похід Романа (другий після походу 1197–1198 р.) на половців стався 1202 р.

Думається, що таке датування подій у Південній Русі відповідає і самому їх перебігу. Для організації воєнних акцій ворогуючим сторонам, особливо Рюрику, треба було покласти чимало часу: встановити контакти з чернігівськими князями, зібрати війська. Тому дещо спірним, на нашу думку, є виклад подій у книзі П.П.Толочка: “1199 р. Помер галицький князь Володимир Ярославич, і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичи тільки збиралися у спільний похід на Галич, як Роман появився під стінами давньої столиці Русі”.[328] Між завоюванням Галича і походом Романа на Київ пройшло як мінімум більше року.

Зовсім протилежну позицію займав С.М.Соловйов. Російський вчений вважав, що Роман зайняв Галич в 1198 р., а у похід на Галич Рюрик вирішив йти в 1201 році, тобто через три роки, у зв’язку з цим історик ставить запитання: “Природно, що київському князю не сподобалось утвердження Романа в Галичі, але чому він так довго зволікав з походом проти зятя?”.[329] У нас є підстави думати, що ніякого зволікання в діях Романа Мстиславича не було!

Обставини виступу Романа Мстиславича проти Рюрика свідчать, що до походу ретельно готувався і новий галицький князь, який і в даному випадку проявив себе передбачливим політиком. Зокрема, він налагодив дружні контакти з мешканцями столиці і інших міст “Руської землі”, “чорними клобуками”. Є відомості, що в 1200 р. у Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду.[330] Безпосередньо похід було здійснено блискавично, військо з Галича “еха наборзе”, отже Рюрик до нападу не був готовий.

Завдяки цим попереднім діям, коли Роман підійшов до Києва, перед містом до його дружин приєдналися “чорні клобуки”, а мешканці міста відкрили “ворота Подольскыя в Копыреве конци”.[331] Перевага прихильників Романа була настільки відчутною, що невдовзі Рюрик і Ольговичі вимушені були вступити у переговори з галицьким князем, згідно яких Рюрик повинен був покинути Київ і їхати в Овруч, а Ольговичи повернутися додому.

Заслуговує на особливу увагу остання фраза літопису про події 1201 р. “И посади Всеволод Инъгваря Ярославича в Кыеве”.[332] Участь Всеволода у вирішенні долі Києва пояснюється великим політичним і військовим авторитетом суздальського князя, зокрема на півдні Русі. Важливо, що напередодні в 1199 р. Всеволод значно зміцнив свої позиції, коли посадив у Переяславлі сина Ярослава, а у Новгороді – Святослава. Але, безумовно, запрошення Всеволода до переговорів щодо долі київського столу було свідченням не слабкості, а великого політичного хисту Романа як політика. Роман розумів, що Всеволод не може бути надійним політичним партнером, але в тих умовах з ним треба було рахуватися. 

Чому Роман сам не захотів сісти в Києві? Тут було, на нашу думку, декілька причин. По-перше, Роману треба було ще думати про збереження і зміцнення позицій в Галичі, по-друге, сама практика політичного життя другої половини XII ст. застерігала сильних князів-суверенів від спроб зайняти самостійно стіл у Києві. Поява Романа в Києві в той момент навряд чи призвела до посилення його позицій в місті на Дніпрі, а ворогів йому, без сумнів, додала б.[333]

В літописній констатації про вокняжіння Інгваря в Києві на першому місці вказується князь Всеволод, проте не треба забувати, що і в даному випадку ми маємо місце з прихильним не галицькому, а суздальському князю джерелом, автор якого перебільшує роль північного володаря. Саме поява волинського князя в столиці Русі є чіткою відповіддю, чия це була креатура. Не слід вважати, що Роман посадив у Києві зовсім слабкого, другорядного князя.[334] Відзначимо, що Л.В.Войтович відзначає, що в системі міжкнязівських відносин на Волині Інгвар був сувереном по відношенню до Романа, проте ця теза не підкріплена серйозними аргументами.[335]

В тих умовах князь Роман міг розраховувати лише на близьких до себе волинських князів, серед яких після нього його дворідний брат був одним з найбільш авторитетних (останній рідний брат Романа Всеволод помер у 1195 р.). Цей князь згадується у “Слові о полку Ігоревім”, пізніше в 1212 р., він буде ще раз князем у Києві. На початку XIII ст. Інгвар Ярославич фактично виконував функцію князя-намісника галицько-волинського князя в Києві, і є всі підстави гадати, що справлявся він з ними на належному рівні. Нагадаємо, що тоді Роману продовжували безпосередньо належати стратегічно важливі володіння в Пороссі.

Б.О.Рибаков відзначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике і могутнє князівство, яке він порівнює з “Священною Римською імперією” Фрідріха “Барбароси”.[336] Погоджуючись з таким порівнянням, зазначимо, що і одне, і друге державне утворення не були в достатній мірі консолідованими. Створивши величезну державу, Роман вимушен був вирішувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних регіонах, серед яких найбільш турбот йому надавали Галичина і, особливо, Київщина. Що стосується першої землі, то тут він застосовував більше тактику “батога” по відношенню до свої суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він наполегливо прагнув зміцнити союз із силами, що допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).

В свою чергу союзники Романа вимагали від нього реалізації їх власних намірів, що в першу чергу стосувалося проведення активної антиполовецької політики. Половецькі хани в той час вели досить агресивну політику щодо південноруських земель. У цьому відношенні Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’язаний якимись політичними або династичними зв’язками з володарями “степу”. Тема боротьби з половцями мала особливе значення для Романа Мстиславича. І особливо гостро вона перед ним постала не тільки у зв’язку з його київською, а й галицькою політикою.

В літературі велась доволі довго дискусія з приводу належності до Галичини нижнього Подністров’я та низин Дунаю. М.Ф.Котляр переконливо довів, що поширена версія про належність вказаної території до Галицької Русі немає аргументів.[337] Але на нашу думку, все це зовсім не суперечить тому, що вказаний регіон знаходився під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією.[338]

З кінця XII століття в низинах Дністра та Дунаю спостерігається різке зростання активності половецьких орд. Одночасно необхідно відзначити, що раніше тут, починаючи з середини XII століття, відбувався дуже важливий колонізаційний процес, епіцентром якого була Галичина. Внаслідок цього в середній течії Дністра виникає підконтрольна Галичу територія так званого Пониззя. Значна частина галицького населення переселялася і південніше. За етнічним складом населення тут було як поліконфесійним, так і поліетнічним.[339] Зазначимо, що серед цього населення було багато не тільки селян та мешканців міст, а і представників заможних прошарків населення, у тому числі і бояр.

Причиною переселення останніх, крім певних економічних інтересів, слід вважати наслідки постійних війн безпосередньо у самій Галичині. І.О.Князькій, який спеціально дослідив це питання, звертає увагу на те, що ці, відомі з літописного оповідання під 1223 роком, “галицькі вигонці” мали потужну воєнну організацію. Дослідник припускає, що бояри, спираючись на свої дружини, створювали тут і свої боярські уділи. Отже, підвищена активність кочовиків викликала занепокоєння галичан, несла загрозу пов’язаному з ними слов’янському населенню Придністров’я. Проте ситуація в цьому краї серйозно зачіпала інтереси і всіх інших південноруських володарів, у зв’язку з чим невипадково, що в 1197 р. волинський князь Роман Мстиславичем, який ще не був галицьким володарем, здійснив переможний похід на кочовиків.[340]

У зв’язку з розглядом тут степової політики Романа, необхідно зупинитися на деяких аспектах взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками в X – XIII ст. Перш за все необхідно відзначити, що в історичній літературі традиційно вважається, що між слов’янами-землеробами та тюрками-кочівниками існував доволі чіткий розподіл територій: ліси контролювали перші, а степами володіли другі.

Дослідники визнають, що степовики лише під час війн періодично появлялися в лісових територіях слов’ян, проте заходили відносно неглибоко і не на дуже тривалий термін. Така ж картина спостерігалася і в протилежному напрямку, а саме в степовій політиці східних слов’ян. Навіть, в часи успішних походів на південь руських дружин, останні не затримувалися на тривалий час тут, а самі перемоги над кочівниками практично не призводили до розширення територій землеробів в степах. Зазначимо, що такі уявлення потребують уточнення. Відомо, що в навіть самі несприятливі часи слов’янське населення не покидало степ, а певні групи кочівників час від часу відривалися від своїх родинних земель, переходили на постійне проживання на Русь.[341]

Розглядаючи тему взаємин Русі з кочівниками в історичній ретроспекції, необхідно зазначити, що печеніги в порівнянні з половцями були більш зорієнтованими на контроль правобережжя Дніпра, що було пов’язано без сумніву з тиском на них торків, які вже на початку XI ст. фактично зайняли більшу частину Лівобережжя Дніпра. Наприкінці ж X ст. під час різкої конфронтації Русі з печенігами, останні на Правобережжі фактично контролювали всю лісостепну смугу від Дніпра до Карпат.

Зазначимо, що польські автори Е.Кухарський та М.Левицький, а згодом С.Кучинський взагалі вважали, що до початку XI ст. правобережжям Дніпра повністю володіли печеніги, а впливів східних слов’ян тут не було. Перші двоє авторів навіть твердять, що у печенігів тут виникла могутня держава.[342] Визнаючи перебільшення зазначеними авторами печенізького фактору, необхідно підкреслити, що і недооцінювати його теж не можна. Печеніги дійсно мали серйозні позиції у другій половині XI ст. в усій долинній частині краю, а про їх розповсюдження свідчить поширеність тюркської (у тому числі і печенізької) топоніміки на території Малої Польщі.

Ослаблення печенігів, а також торків під натиском половців не змінили докорінно ситуацію не тільки на Лівобережжі, а й на Правобережжі в другій половині XI ст. Наприкінці цього століття половецькі орди не тільки загрожували Київщині, а й здійснювали численні походи на Польщу та Угорщину.[343] Лише після переможних походів Русі на початку XII ст. проти степовиків ситуація в прикарпатському регіоні змінилася. Це дало, як вище зазначалося, можливість Володимирку Володаревичу об’єднати підкарпатські князівства в одне єдине володіння. В подальшому галицькі князі поступово розширювали свій вплив на схід вздовж Дністра, але половецький фактор продовжував час від часу відігравати на Правобережжі Дніпра серйозну роль.

На жаль, стан джерел не дозволяє вималювати у повному вигляді картину взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками, але деякі факти, які ми знаємо, вельми красномовні. Зокрема, ми вже згадували, що під 1157 р. германський імператор Фрідріх I Барбароса згадує “партів” (половців) серед народів, які допомагали полякам у боротьбі проти нього.[344] Під 1182 р. польський хроніст Вінцентій пише про половців, які поряд з іншими союзниками белзького князя Всеволода воювали з польським військом, що взяло в облогу Берестя.[345] Пізніше під 1199 р. Кадлубек пише про наміри Лешка використати Романа не тільки для підкорення Кракову Русі, а й земель “партів” (половців). Зазначимо, що ця звістка є побіжним аргументом на користь можливих активних дій Романа проти кочівників вже у першій половині 80-х років XII ст.

Про похід Романа Мстиславича проти половців взимку 1201–1202 р. Суздальський літописець повідомляє лаконічно, але досить змістовно: “Тое же зимы ходи Роман князь на Половци и взя веже Половечьскые и приведе полона много и душь хрстьянскых множство от полони от них”.[346] “Вежами” в давньоруських літописах називалися місця стійбищ кочівників,[347] в даному випадку місця їх постійного перебування, своєрідні політичні центри степовиків. В той час половецькі орди вже чітко розділилися на два угруповання: донських і дніпровських половців.

Протягом XII ст. об’єктом походів руських князів частіше всього були зимовища донських половців на р. Сіверський Донець. Проте на межі XII – XIII ст. після смерті хана Кончака боротьба з ними вже припинилася. Є всі підстави гадати, що Роман в 1201–1202 рр. завдав удару по дніпровським “вежам”, які знаходилися в низинах Дніпра, в так званому Лукомор’ї.[348] Похід Романа об’єктивно був дуже важливим для нормалізації ситуації на південному кордоні, створювалися умови для припинення руйнівних нападів кочівників. Проте нові князівські усобиці невдовзі поставили хрест на результатах виправи Романа.