Парадигма Романа в ідеологічному житті Русі XIII ст.

Парадигма Романа в ідеологічному житті Русі XIII ст.

Якщо в польській хронографії поступово склався вкрай негативний образ Романа, який, можливо, у давньоруському літописанні можна, хіба що, порівняти з найтемнішою постаттю давньоруської житійної літератури Святополком “Окаянним”, то зовсім іншу тенденцію можна спостерігати щодо галицько-волинського князя в давньоруській політичній думці. Тут склалася чергова, після двох Володимирів – Володимира Святославича та Володимира Всеволодовича “Мономаха”,[462] парадигма ідеального державного володаря – Романа Мстиславича.

Яскравим проявом виникнення та існування такої парадигми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі підстави розглядати як окрему пам’ятку давньоруської літератури. В ній прославляється державна діяльність Романа, який порівнюється, особливо за вдалу боротьбу з половцями, з Володимиром “Мономахом”: “Одолаша всим погнаньскым языком ума мудростью, ходяша по заповедемь божим: устремил бося на поганыя яко лев; сердит же бысть, яко и рысь, и губяша и коркодил; и прехожаху землю их, яко и орел, храбор бо бе, яко и тур. Ревноваше бо деду своему Мономаху, погубившему поганыя измаильяны, рекомыя половци…”.[463]

Створення парадигми нового ідеального володаря є свідченням розвитку в нових умовах державної еволюції Русі ідейно-політичної думки східних слов’ян. Важливо нагадати, що князь Роман Мстиславич – політичний діяч і полководець – в ті ж самі часи яскраво предстає і на сторінках “Слова о полку Ігоревім”, де також відзначається його успішна боротьба проти сусідів – литовців, ятвягів та половців.[464]

Складанню преамбули до Галицько-Волинського літопису сприяли важливі події в історії Південно-Західної Русі XIII ст., а саме тривала, широкомасштабна діяльність князів Данила та Василька по поверненню батьківської спадщини, відновленню держави Романа Мстиславича. В таких умовах, безумовно, треба було ідеологічно і політико-юридично довести історичну правочинність претензій Романовичів на роль політичних лідерів у Південній Русі. Галицько-Волинський літопис, який створювався з метою прославлення Данила, Василька та їх родини, постійно підкреслює цей зв’язок.

Так, вже в статті під 6710 р.[465] підкреслюється, що Роман – “великий князь”.[466] Нижче відзначається велика любов волинян до нього, його родини і вірність його політичному курсу (стаття під 6712 р.). В ній йдеться про підтримку волинянами племінника Романа белзького князя Олександра Всеволодовича, який, використовуючи допомогу польських полків, підійшов в 1209 р. до Володимира Волинського. “И отвориша им врата володимерци, рекуше: “Се сыновець Романови””.[467] “Великою княгинею” називає західноруський книжник і вдову Романа, яка довгий час успішно виконувала роль регентші при малолітніх синах Данилові та Васильку.[468]

Вельми цікавою є характеристика союзника Данила (по Калкській битві 1223 р.) східноволинського князя Мстислава Німого: “… бе бо муж и ть крепок, понеже ужика сый Роману от племени Володимеря прироком Маномаха”.[469] В цій звістці вперше у конкретному літописному повідомленні спостерігаються чіткі ознаки процесу формування образу ідеального володаря Романа, підкреслюється його зв’язок з аналогічною для ідеологічної думки Русі постаті Володимира “Мономаха”.

Перші штрихи майбутньої преамбули до Галицько-Волинського літопису, про яку йшлося вище, можна спостерігати в літописній статті під 6759 р., де розповідається про повернення князів Данила і Василька з походу проти прусів. Тут похід братів прямо порівнюється з діяннями батька: “И придоста (Данило та Василько. – авт.) со славою, наследивши путь отца своего великаго (!. – авт.) Романа, и же бе изострился на поганыя, яко лев (!. – авт.), им же половци дети страшаху”.[470]

Під 6775 р. після перемоги Данила над ятвягами літопис вміщує спеціальний панегірик Роману та його синові: “По великом бо князе Романе никто же не бе воевал на не в руских князях, развее сына его Данила”.[471] Важливо, що тут книжником використана досить цікава в ідеологічному відношенні формула “князь в князях”. Вона вперше зустрічається в глєбоборисівському циклі, а в “Пам’яті та похвалі князю Володимиру” останнього порівнюють з Константином Великим і називають “апостолом в князьях”.[472] Така формула зустрічається в XI ст. як засіб саме підкреслення величі князя-володаря. Літописна стаття закінчується фразою: “Си же написахом о Романе, древле бо писали си, ныне же зде вписано бысть в последняя”.[473]

Проте і в подальшому тексті твору незмінно зустрічаються згадки про князя Романа Мстиславича, коли йдеться про його нащадків. Так, у повідомленні під 6772 р. згадується Володимир Василькович, “сын великого князя Романа Галичкаго”;[474] під 6779 р. Василько, “сын великого князя Романа”;[475] під 6792 р. “великий князь Данило, сын Романов”;[476] під 6795 та 6797 рр. – знову Володимир, “внук Романов”;[477] під 6797 р. – Мстислав Данилович “сын Королев (короля Данила. – авт.), внук Романов”;[478] під 6799 р. – “Лев князь, брать Мьстиславль, сын королев, внук Романов”;[479] нарешті, під завісу літопису в 6799 р. йдеться про бабусю Мстислава “Романову”.[480]

Отже, є всі підстави стверджувати, що протягом першої половини XIII ст. в ідеології Південно-Західної Русі створилася парадигма князя Романа Мстиславича, що і знайшло відбиття, перш за все, у першій частині Галицько-Волинського літопису – повісті про Данила – у формі преамбули. На початку преамбули підкреслюється, що Роман держав всі руські землі, був їх самодержцем. “В лето 6709 начало княжения великаго князя Романа, како державего бывша всей Руской земли князя галичкаго. По смерти же великого князя Романа, приснопамятного самодержьца всея Руси…”.[481]

Формула про “самодержьца всея Руси” не мала ніякого відношення до офіційної титулатури давньоруських володарів,[482] проте свідчила про особливе місце постаті Романа в ідеологічних уявленнях тодішнього суспільства. Необхідно відзначити, що на Русі це поняття почало застосовуватися ще за часів Ярополка Святославича (972–980, можливо – 978 рр.). В “Повісті временних літ” відзначається, що після втечі смерті Олега та втечі Володимира до Скандинавії, Ярополк “бе володея един в Руси”.[483]

Ця згадка вже давно дала підставу вченим вважати, що саме з цього часу на Русі починає використовуватися поняття “єдинодержець” (близьке з ним “самовластець”). Пізніше таке словосполучення було використано по відношенню до Ярослава Володимировича, коли 1036 р. в літопису зазначається, що він “бысть самовластець Русьстей земли”.[484] Г.Г.Літаврін відзначає, що обидва давньоруські поняття були кальками візантійських “монократор” та “автократор”, але не були рівносильними, бо на Русі не єдналися з терміном “імператор”.[485]

Про те, до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул “князь” був цілком самодостатнім, який не потребував підсилення, а тому використання формул “цар”, “самодержець” книжниками було літературним прийомом для посилення авторитетності носія державної влади – князя. Зазначимо, що в практиці давньоруського життя спостерігалася тенденція, коли грецьке слово “василевс” (????????) перекладалося, коли мова йшла про прив’язку його до конкретної історичної персони, як “цар (цесар)”, і, як “князь”, у випадках, коли мова йшла про абстрактне поняття володаря, монарха.[486]

На відміну від Володимира “Святого” та Володимира “Мономаха” постать князя Романа мала набагато більш “приземлене” значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно-Західної Русі майже всього XIII ст. Залишившись напівсиротами його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи практичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми.[487]

І тут слід відзначити, що у Романовичів труднощів було набагато більше, ніж у їх батька, оскільки їм прийшлося вести боротьбу з відвертою експансією Королівства Угорщина, частими нападами польських князів, наскоками литовських та ятвязьких володарів. Посилився в цей час і опір князівській владі з боку боярства. Пізніше саме синам Романа прийшлося зіткнутися з величезним лихом – вторгненням полчищ монгольських ханів, долати тиск золотоординських та інших кочівницьких державних новоутворень. Розглядаючи історію цієї епохи, можна зробити висновок, що саме синам Романа вдалося у значній мірі реалізувати політичні прагнення, плани та наміри батька – галицько-волинського князя Романа Мстиславича.