Участь офіцерів в українському національно-культурному житті

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Участь офіцерів в українському національно-культурному житті

Чимало українських діячів, що творили національну культуру в XIX ст., було офіцерами Російської імперії. Напевно, найвідомішим серед них слід вважати Івана Петровича Котляревського (1769–1838) — автора безсмертної «Енеїди», з якої почалася нова українська література. Уродженець Полтави, 1796 р. він вступив кадетом до Сіверського карабінерного полку російської армії, згодом перевівся до Стародубського кірасирського, у складі якого протягом 1806–1808 рр. брав участь у Російсько-турецькій війні. У 1808 р. залишив військову службу в чині капітана з мундиром та пенсією. Під час війни 1812 р. створив у Полтаві 5-й Малоросійський кінно-козацький полк, який потім здав у команду штабс-капітанові Рудницькому. 1817 р. за зразкове формування цього полку Котляревський отримав чин майора{62}.

Відомий український письменник першої половини XIX ст. Євген Павлович Гребінка (1812–1848) хоч і був на військовій службі порівняно недовго, проте був пов’язаний з підготовкою офіцерського корпусу. У 1831 р. Євген Павлович закінчив Гімназію вищих наук князя Безбородька у Ніжині та вписався однорічником до 8-го Малоросійського кінно-козацького полку. З 1834 р. Гребінка перебував на цивільній службі, а з 1838 р. викладав російську мову у Дворянському полку — військово-навчальному закладі в Санкт-Петербурзі. Від 1841 р. і до останніх днів Євген Павлович був викладачем російської мови у 2-му кадетському корпусі та Морському кадетському корпусі{63}.

Ще двоє українських письменників того часу — Павло Павлович Білецький-Носенко та Олексій Петрович Стороженко — теж у минулому були офіцерами Російської армії.

Перший, нащадок прилуцького козацького полковника Носа, великий подвижник української культури, завзятий збирач фольклору та усних пам’яток народної творчості, народився у Прилуках (точні дати його життя не встановлені). Відомо, що 1788 р. П. П. Білецький-Носенко був офіцером і брав участь у Російсько-турецькій війні 1787–1791 рр., зокрема у штурмі фортеці Очаків. У 1794 р. Павло Павлович воював у Польщі, а 1798 р. він з чином капітана залишив військову службу та повернувся до Прилук. Відтоді починається його педагогічна та культурна діяльність. Тривалий час П. П. Білецький-Носенко був наглядачем за Прилуцьким 2-класним (а потім — 3-класним) училищем і за власний кошт заснував при ньому приватний пансіон для дітей-неприлучан. Видатний дослідник української літератури М. І. Петров нарахував 22 літературні та наукові праці, що належать перу П. П. Білецького-Носенка. Серед них — переклади, словники (Словник німецьких письменників), наукові розвідки з різних галузей життя та літературні твори, написані українською мовою: повісті «Зиновій Богдан Хмельницький» та «Іван Золотаренко», українські казки, балади, байки{64}.

Другий — Олексій Петрович Стороженко (1805–1874), за книжками якого сучасні автори, незважаючи на літературну недосконалість, визнають беззаперечну історичну, філологічну та етнографічну цінність. Олексій Петрович закінчив кадетський корпус у Санкт-Петербурзі й у 1823 р. вийшов офіцером до одного з армійських полків. 1825 р., перебуваючи зі своїм полком у Немирові, О. П. Стороженко записав оповідання 98-літнього священика, який свого часу був поводирем 100-літнього діда — свідка й активного учасника Козацьких війн XVII ст. З цього почалося захоплення Олексія Петровича українською старовиною. Протягом 1828–1829 рр.

О. П. Стороженко брав участь у Російсько-турецькій війні та був поранений у битві під Журжею, за подвиги в якій дістав орден Святого Георгія 4-го ступеня. Під час цієї війни етнограф зустрів кількох старих задунайських козаків, зі слів яких теж записав чимало цікавих історичних оповідань. 1831 р. він брав участь у Польській кампанії, а згодом перейшов на цивільну службу: був урядовцем для особливих доручень при київському генерал-губернаторі, міністерстві внутрішніх справ Російської імперії та при генерал-губернаторі Західного краю. Нині відомо 40 творів, написаних О. П. Стороженком, з них 14 — російською мовою і 26 — українською. Більшість із них створені на матеріалі оповідань старих людей, зібраних по всій Україні{65}.

Свій вклад у розвиток української культури XIX ст. вніс і штаб-ротмістр Петро Іванович Мартос (1811 — бл. 1880), український шляхтич і поміщик, за наполяганням і на кошти якого було здійснене перше видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Вони познайомилися 1839 р. у Санкт-Петербурзі, коли за рекомендацією Є. П. Гребінки меценат замовив у Тараса Григоровича свій портрет. Коли Мартос відвідував Шевченка в його помешканні, він помітив якісь клаптики паперу з віршами, що лежали розкидані по кімнаті. Прочитавши їх разом із Є. П. Гребінкою, він із захопленням відкрив для себе Шевченка-поета. Невдовзі Петро Іванович особисто взявся за упорядкування та видання «Кобзаря» і здійснив його 1840 р.{66}

Значний внесок у громадське життя Україні зробили офіцери — вихідці з відомих дворянських родин. Заслуговує на увагу громадська та політична діяльність Андрія Опанасовича Потебні (1838–1863), брата видатного українського філолога Олександра Потебні. У 1856 р. Андрій Опанасович закінчив Костянтинівський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі, під час навчання в якому зблизився із майбутніми польськими революціонерами Я. Добровським та 3. Бодлевським. Після закінчення корпусу Потебня вийшов підпоручиком до Шліссельбурзького піхотного полку, розташованого на території Польщі. Під час служби Андрій Потебня залучив до революційної діяльності ще кількох молодих офіцерів, із якими 1861 р. створив таємну організацію «Комітет російських офіцерів у Польщі», яка в листопаді 1862 р. увійшла до складу революційної терористичної організації «Земля і Воля». 27 червня 1862 р. поручик Потебня здійснив невдалий замах на російського намісника у Польщі, після чого мусив емігрувати. Зустрічався в Лондоні з російськими діячами О. І. Герценом та М. П. Огарьовим, писав статті для герценівського журналу «Колокол», склав кілька прокламацій до російських офіцерів у Польщі. 1863 р. брав активну участь у Польському повстанні, загинув, ведучи загін повстанців у бій із російськими військами біля Піщаної Скелі 4 березня 1863 р.

Цікавою постаттю українського громадського життя XIX ст. був підполковник Андрій Опанасович Красовський (1822–1868) — син видатного російського воєначальника, вищезгаданого генерала від інфантерії Опанаса Красовського. Він народився у Києві, 1840 р. закінчив Пажеський корпус, тривалий час служив в Олександрійському гусарському полку, брав участь у Східній війні 1853–1856 р. У 1859 р. Андрій Красовський покинув військову службу і виїхав до Італії, де прилучився до боротьби італійського народу за незалежність. Неодноразово зустрічався з Д. Гарібальді та вступив до революційної організації «Земля і Воля» Герцена і Добролюбова. У 1861 р. повернувся до Києва і був призначений до Володимирського Київського кадетського корпусу. Розповсюджував серед солдатів часописи «Колокол» та «Полярная Звезда», займався популяризацією творчості Т. Г. Шевченка. 30 червня 1862 р. Андрія Красовського було заарештовано за поширення серед солдатів Житомирського піхотного полку відозв із закликом не брати участі у придушенні селянських виступів. Засуджений до розстрілу, але згодом Олександр II замінив присуд на 12 років каторги. Перебував на роботах у Нерчинську, застрелився під час невдалої спроби втечі{67}.

Помітний слід в українській культурі залишив Микола Миколайович Аркас (26.12.1852—13.03.1909) — автор монографії «Історія України-Руси», син віце-адмірала російської армії Миколи Андрійовича Аркаса. Від своїх предків — діда, батька та рідного дядька дістав у спадок не тільки маєтки, значні кошти та науковий хист, а й велику кількість зібраних ними матеріалів і рукописів з історії України. У 1875 р. М. М. Аркас закінчив Новоросійський університет в Одесі, потім працював військовим чиновником у морському відомстві в порту Миколаєва. Він уславився не тільки як автор «Історії України-Русі», яка вийшла друком у 1908 р., але і як успішний композитор-самоучка. Зокрема, М. М. Аркас написав оперу «Катерина» (за однойменною поемою Т. Г. Шевченка), кілька романсів, робив музичну обробку народних пісень{68}.

Неоціненні заслуги перед українською історією має Вадим Львович Модзалевський (1882–1920) — талановитий історик, генеалог, архівіст і збирач старовини. Він походив із дворян Чернігівської губернії, але народився у Тифлісі, де батько служив офіцером у місцевій залозі. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1902), потім працював у Києві. Захоплювався збиранням відомостей про свій родовід і минуле малоросійського дворянства. У 1906 р. перевівся на посаду позаштатного офіцера-вихователя до 1-го кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі, щоб вільний час використовувати для роботи в архівах. 1911 р. вийшов у запас, став директором Музею української старовини в Чернігові та керівником справ Чернігівської архівної комісії. Перу В. А. Модзалевського належать численні статті з історії різних українських діячів і два капітальні видання: «Малороссийский Родословник» (Київ, 1908–1914, тт. 1–4), та «Малороссийский Гербовник», уперше виданий 1914 р.

На початку XX століття національно-культурні традиції українців — офіцерів російської армії гідно підтримував Лев Макарович Мацієвич (1877—24.09.1910) — визначний інженер-суднобудівельник, конструктор і політичний діяч. 1901 р. Л. М. Мацієвич закінчив Харківський технологічний інститут, під час навчання в якому був активним членом Української студентської громади, членом-засновником Революційної української партії — першої національно-політичної партії в Україні, а згодом став одним із керівників Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1906 р. він закінчив Миколаївську морську академію, після чого працював у військовій промисловості, спеціалізуючись на конструюванні підводних човнів і літаків. Був ініціатором створення відділу організації повітряного флоту при Комітеті з організації військово-морського флоту. У лютому 1910 р. Їздив до Франції, де пройшов льотні курси й отримав звання пілота. Загинув 24 вересня 1910 р. під час 1-го Всеросійського свята повітроплавання — випав з літака на висоті 480 метрів (і став першим російським пілотом, який загинув під час виконання службового обов’язку). До 1917 р. він залишався кумиром багатьох мешканців Російської імперії: листівки з його портретами, на рівні з фотографіями льотчика Нестерова, мали велику популярність{69}.

По смерті Л. М. Мацієвича його справу продовжили офіцери-українці російської армії Олексій Астаф’єв, Євген Богацький, Микола Чехівський, Павло Кудрявців, Олександр Пількевич та інші, які стали активними учасниками національного руху 1905–1917 рр. Ці офіцери відзначилися на відповідальних посадах уже в Збройних силах України за часів Визвольної війни 1917–1921 рр.