Офіцери-українці в армії Миколи І

Офіцери-українці в армії Миколи І

Правління російського імператора Миколи І, що заступив на престол Олександра І, почалося з придушення повстання декабристів у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. Серед декабристів — учасників повстання на Сенатській площі українців за походженням не було. Кілька молодих вихідців з України належали лише до Т. зв. Південного товариства декабристів, яке 29–31 грудня 1825 р. організувало у м. Василькові під Києвом повстання Чернігівського піхотного полку. Фактичним головою повстання цього полку був підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол (1796–1826) — наполовину росіянин, наполовину серб, який, однак, мав українські корені. Його бабуся Олена Петрівна, була з роду українського гетьмана (1727–1734) Данила Апостола. Коли у 1816 р. помер останній прямий нащадок гетьмана по чоловічій лінії, це прізвище було додано до прізвища російського міністра Івана Матвійовича Муравйова (сина Олени Петрівни) та його синів: підполковника у відставці Матвія Івановича (1793–1886), вищезгаданого Сергія Івановича і прапорщика Іполита Івановича Муравйових (1806–1826). Усі вони — уродженці Санкт-Петербурга, — хоч і не мали нічого спільного з Україною, з 1816 р. носили подвійне прізвище. Брати належали до масонських лож, які згодом були перетворені на Північне та Південне товариства декабристів. Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол прийняв команду над повсталим Чернігівським полком; щоправда, за спогадами сучасників, він пішов на це з великою неохотою. Уранці 31 грудня 1825 р. на чолі 970 солдат при 5 офіцерах підполковник Муравйов-Апостол вирушив у бік Києва, але дорогою його загін було розстріляно з гармат, а рештки — атаковано гусарами. Сергій Іванович дістав важке поранення картеччю в груди. Молодший з Муравйових-Апостолів, Іполит, теж був поранений, а 3 січня 1826 р. застрелився. Того ж дня було заарештовано старшого брата. 15 січня 1826 р. важко пораненого Сергія Муравйова-Апостола привезли до Санкт-Петербурга. 11 липня 1826 р. його засудили до смертної кари через повішання, а за два дні вирок було виконано на кронверку Петропавловської фортеці разом з іншими чотирма визначними декабристами — Рилєєвим, Пестелем, Бестужевим-Рюміним та Каховським{48}.

Приборкати повстання на Сенатській площі Миколі І допоміг відомий малоросійський дворянин — на той час петербурзький військовий губернатор генерал від інфантерії Михайло Андрійович Мілорадович, який загинув під час повстання, смертельно поранений декабристом Каховським.

Слід зауважити, що Микола І багато в чому зобов’язаний своїм генералам-українцям. Один із них — Іван Федорович Паскевич, будучи під час повстання на Сенатській площі начальником 1-ї гвардійської дивізії, рішуче підтримав царя, а згодом став його найближчою довіреною особою, фельдмаршалом (одним із чотирьох фельдмаршалів-українців Російської імперії) та головнокомандувачем російської армії у більшості війн того часу. Ще один генерал-українець — Опанас Іванович Красовський, уславився у багатьох колоніальних війнах у 20—30-ті роки XIX ст.

За часів Миколи І частка українців серед офіцерського корпусу Російської імперії становила не менше 20 %.

Із Польським повстанням 1831 р., приборкання якого очолив той таки генерал-фельдмаршал І. Ф. Паскевич, пов’язана ще одна спроба відродження Малоросійського козацтва. Ініціатором формування кінно-козацьких полків, укомплектованих з уродженців Чернігівської та Полтавської губерній, став генерал-губернатор Малоросії генерал від кавалерії князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—6.01.1845). Князь був яскравою фігурою свого часу, видатним дипломатом і вдалим політиком (саме він став одним із прототипів князя Андрія Волконського — літературного героя роману «Війна і мир» Льва Толстого). Під час Наполеонівських війн князь особливо уславився в битві під Аустерліцом 2 грудня 1805, у війні 1812 р. командував резервною кавалерійською дивізією, у 1813 р. з маневровим козацьким загоном воював у Берліні. Згодом отримав придворний чин генерал-ад’ютанта і був призначений генерал-губернатором Саксонії. 1814 р. став генерал-лейтенантом, брав участь у Віденському конгресі, на якому вирішувалася подальша доля європейського устрою. 29 вересня 1816 р. князя призначено Малоросійським генерал-губернатором (у його підпорядкуванні були Полтавська та Чернігівська губернії). Незважаючи на своє російське походження, він настільки глибоко й співчутливо ставився до проблем Малоросії та її народу, що невдовзі його почали називати серед людей не інакше як «наш батько». Додамо, що донька генерал-губернатора — княжна Рєпніна, була закохана у Т. Г. Шевченка й багато чим допомагала видатному українському поетові.

Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол (портрет з видання: Бородіно 1812, Москва, 1987)

Після Польського повстання 1831 р. князь Рєпнін-Волконський виступив перед Миколою І з ініціативою створення окремих козацьких полків на зразок тих, що існували у 1812 р. 6 травня 1831 р. цар видав указ сформувати з козаків-добровольців Полтавської та Чернігівської губерній 8 Малоросійських кінно-козацьких полків. Однак створення їх припинилося у зв’язку із закінченням бойових дій у Польщі, коли Варшаву було взято штурмом. Незважаючи на те, що козаки вступали до полків за власного ініціативою, Микола І вирішив ці формування ліквідувати, а його особовим складом поповнити армійські частини. 7 серпня 1832 р. 1-й (Полтавський) та 2-й (Миргородський) Малоросійські кінно-козацькі полки було відправлено на військову службу на Північний Кавказ і назавжди поселено на Військово-грузинській дорозі, інші шість 30 вересня 1832 розпущено, а їх козаків забрано на військову службу до російської регулярної кавалерії на 15 років. 30 вересня 1832 малоросійські козаки 1-го та 2-го полків у кількості 1 300 осіб зарахували до козацького стану Кавказької лінії. Щоб убезпечити ці два полки від зникнення, на території Полтавської та Чернігівської губерній царський уряд провів «мобілізацію» дівчат, яких потім відправили на Північний Кавказ і оселили разом із козаками 1-го та 2-го полків. 10 липня 1839 2-й Малоросійський полк перейменовано на Владикавказький козацький, а 7 жовтня 1842 до його складу було приєднано 1-й Малоросійський полк. 4 березня 1861 Владикавказький козацький полк увійшов до новоствореного Терського козацького війська Російської імперії. 24 червня 1882 його об’єднано із Сунженським і з них сформовано 1-й Сунженсько-Владикавказький козацький полк Терського козацького війська. Потім він брав участь у Першій світовій та російській громадянській (на стороні білих) війнах, а в 1921 р. був розформований радянською владою на підставі Декрету про скасування козацького стану{49}.

Доля Малоросійських кінно-козацьких полків гнітюче вплинула на генерала Рєпніна-Волконського. Він намагався захистити своїх людей перед Миколою І, але тільки зіпсував стосунки з імператором. У 1834 р. князя було звинувачено у значних фінансових розтратах державних грошей (пізніше виявилося, що це звинувачення було несправедливим) і 28 червня 1838 р. усунуто з посади Малоросійського генерал-губернатора. Він оселився у своєму маєтку в Яготині (на той час — Полтавської губернії), де й мешкав до кінця життя. Тут знайшли притулок чимало українських національних діячів, зокрема Т. Г. Шевченко. Помер Микола Григорович Рєпнін-Волконський 6 січня 1845 р. і був похований при величезному зібранні народу в Троїцькому монастирі під Прилуками; його труну козаки несли від самого Яготина{50}.

Генерал від кавалери князь Микола Григорович Репнін-Волконський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

У 1853 р. Микола І розпочав війну проти Туреччини, метою якої було захоплення нових територій на Балканах. Російські війська у той час діяли одразу на двох театрах війни: у Румунії та на Кавказі. Восени наступного року центр воєнних дій перемістився на Кримський півострів: 13 вересня у 1854 р. під Євпаторією висадилися англійські та французькі армії — союзники турків. Східна війна (згодом названа в Росії Кримською) тривала до початку вересня 1855 р. — остаточної капітуляції російських військ під Севастополем.

У Кримській війні, зокрема при обороні Севастополя, помітну роль відіграли вояки-українці. Щоправда, в сучасній українській історіографії утвердилося значною мірою помилкове уявлення про їх участь. З огляду на те, що в російській армії багато полків мало українські назви: Київський, Полтавський, Чернігівський, Кременчуцький, Волинський тощо, деякі вітчизняні дослідники, не вдаючись у нюанси російської військової історії, обстоюють думку, що ці формування були укомплектовані українцями. Насправді перераховані вище полки хоч і мали українські назви, але в середині XIX ст. переважно формувалися російським контингентом. Українські поповнення, зокрема полтавські, надходили до Єлецького, Севського, Брянського й Орловського полків, а волинськими рекрутами комплектувалися Селенгінський, Якутський, Охотський і Камчатський полки. Усі ці частини брали активну участь у Кримській війні.

Отже, в 1853–1856 рр. рядові-українці становили значний відсоток російських військ у Криму. Серед захисників Севастополя було багато офіцерів-українців і навіть один генерал — родич відомого українського композитора Миколи Лисенка, генерал-лейтенант Михайло Захарович Лисенко, який командував укомплектованою переважно полтавцями 9-ю піхотною дивізією та був смертельно поранений 27 серпня 1855 р. у бою за Малахів курган{51}.

Серед офіцерів, що брали участь у Східній (Кримській) війні 1853–1856 рр, були й інші представники відомих українських родин. Приміром, Федір Іванович Дараган (30.04.1815— 24.03.1874), учасник Кавказьких війн, з 1854 р. у чині полковника очолював Суздальський піхотний полк, із яким здійснив похід на Дунай, а згодом обороняв Севастополь. По війні він обіймав посаду орловського губернського військового начальника, був генерал-майором{52}. Ще один герой Східної війни, Микола Семенович Мазаракій (15.11.1825-16.03.1875), у 1853–1854 рр. воював із турками на Кавказі, у березні 1855 р. за власним бажанням перевівся до Севастополя, а з 8 травня того ж року виконував обов’язки командира Люблінського єгерського полку, укомплектованого рекрутами з Херсонської та Катеринославської губерній. На цій посаді він відзначився під час серпневих боїв, дістав кілька важких контузій. Як визнання заслуг полковника Мазаракія в обороні Севастополя після війни Олександр II дозволив йому носити кашкетку замість ківера і ходити з милицею. У 1869 р. нащадок запорозьких козаків М. С. Мазаракій отримав генерал-майорський чин, а це — рідкісний випадок у російській військовій історії (скалічених офіцерів здебільшого відправляли у відставку){53}.

Під час Східної війни українці воювали не тільки в Криму, айв інших куточках Російської імперії. Так, маленька російська залога Камчатського півострова під проводом військового губернатора Камчатки українця генерал-майора Василя Степановича Завойка (Завойки) (1809–1898) у серпні 1854 р. відбила атаку англо-французької ескадри (фактично, саме йому Росія зобов’язана збереженням цієї території у своєму складі){54}.

Атака Київського гусарського полку під Горним дубняком, 1877 рік

Під час Східної (Кримської) війни 1853–1856 рр. відбулася чергова спроба відродження Малоросійських козацьких полків. Царським маніфестом від 7 травня 1855 р. з козацького стану Полтавської та Чернігівської губерній було сформовано 6 Малоросійських кінно-козацьких полків (кожний — 7-сотенного складу). Однак уже 5 квітня 1856 р. у зв’язку із закінченням війни цих вояків було розпущено по домівках{55}.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

Козаки — офіцери московських царів

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Козаки — офіцери московських царів Вихідці з України були здавна традиційно бажаними кандидатами на заміщення офіцерських та генеральських посад в армії Московського царства та, пізніше, Російської імперії. Це обумовлюється, насамперед, спільною релігією —


Офіцери-українці та українське козацтво у Наполеонівських війнах

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Офіцери-українці та українське козацтво у Наполеонівських війнах Провідний знавець офіцерського корпусу часів Олександра І, російський історик Дмитро Целорунго стверджує, що під час війни 1812 р. 29 % офіцерів були уродженцями українських губерній (ще 50 % відсотків —


Російська армія за часів Миколи II, роль у ній українців

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Російська армія за часів Миколи II, роль у ній українців Останньому російському імператорові Миколі II, який посів трон у 1896 р, дісталася величезна країна, що починалася за Віслою та закінчувалася на узбережжі Тихого океану. Предки його завоювали Сибір, Прибалтику, Польщу,


Розділ 11 Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії

Из книги Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921 автора Удовиченко Александр Иванович


Розділ 19 Зосередження Галицької Армії. — Контрнаступ. — Розвиток його. — Останні змагання Галицької Армії та відступ за річку Збруч

Из книги Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921 автора Удовиченко Александр Иванович


Розділ 29 Політика генерала Денікіна. – Зустріч Української Армії з армією Денікіна в Києві. – Бій. – Відступ Української Армії. – Активність червоних у районі Коростеня

Из книги Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921 автора Удовиченко Александр Иванович


Розділ 33 Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією

Из книги Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921 автора Удовиченко Александр Иванович


Документи №№ 40–52 Листи ерцгерцога Вільгельма Габсбурга до барона Миколи Василька

Из книги Український патріот з династії Габсбургів автора Терещенко Юрій

Документи №№ 40–52 Листи ерцгерцога Вільгельма Габсбурга до барона Миколи Василька № 40[24]Копія18. IV.1917Любий пане Василько!Насамперед хочу від щирого серця подякувати Вам за календарі та газети. Мої хоробрі улани дуже їм зраділи, тим паче, що я роздав їх їм до свята


Документи №№ 53–62 Листи ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу від барона Миколи Василька

Из книги Український патріот з династії Габсбургів автора Терещенко Юрій

Документи №№ 53–62 Листи ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу від барона Миколи Василька № 53Відень, 24. Квітень 1917.Ваша Цісарська Високість!Вельмишановний Пане Ерцгерцоге!Відповідно до бажання Вашої Цісарської Високості, я дозволю собі у відповідь на Ваш Вельмишановний


Документ № 82 Лист Василя Вишиваного до Миколи Ганкевича454

Из книги Український патріот з династії Габсбургів автора Терещенко Юрій

Документ № 82 Лист Василя Вишиваного до Миколи Ганкевича454 Відень 11/УІ 1921 Шановна РедакціяТак як поширюються вістки будь то би я брав участь в з’їзді російських монархістів в Райхенгалю455 і на тім тлі творяться всілякі комбінації, прошу приняти ласкаво до відома що сі


Розділ І Марш армії в районі Ананьїв — Балта — ст. Любашівка в цілях витворення ситуаії на прорив через відділи Червоної Армії

Из книги Спогади командарма (1917-1920) автора Омелянович-Павленко Михаил Владимирович

Розділ І Марш армії в районі Ананьїв — Балта — ст. Любашівка в цілях витворення ситуаії на прорив через відділи Червоної Армії Район, що в ньому розвинулися квітневі чини Української Армії, обмежувався на сході середнім Бугом, на заході — Дністром; з півночі лінією:


2.3. Українці в підрозділах СД і допоміжних формуваннях

Из книги Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) автора Дерейко Иван

2.3. Українці в підрозділах СД і допоміжних формуваннях Створювали свої місцеві формування і структури СД РКУ. На першому етапі окупації забезпечити «порядок» на окупованій території повинна була превентивна діяльність Айнзатцгруп СД (Einsatzgruppen, оперативні команди), які,


Розділ XXXVIІ Брак суцільного протибольшевицького фронту. Загальна ситуація на фронті армії Української Народньої Республіки. 3-тя дивізія переходить до протинаступу проти Добровольчої армії ген. Денікіна

Из книги Третя Залізна дивізія автора Удовиченко Александр Иванович