Українізація 2-ї Київської школи прапорщиків, розформування російських військово-навчальних закладів

Українізація 2-ї Київської школи прапорщиків, розформування російських військово-навчальних закладів

Навесні-влітку 1917 р. український рух у Київських школах прапорщиків був значно меншим, ніж в Одесі, хоча як мінімум двоє начальників шкіл — 2-ї полковник Хлопицький (поляк) та 5-ї полковник князь Туманов (Туманішвіллі) щиро співчували будь-яким національним рухам.

У серпні 1917 р. стараннями викладача 2-ї Київської школи прапорщиків штабс-капітана Аверкія Гончаренка у цій школі було організовано перше українське відділення. Цікаво, що Гончаренко майже легально об’єднав юнкерів-українців свого курсу в окреме національне відділення (у кількості 36 осіб) і навіть намагався українізувати всю 2-гу Київську школу прапорщиків.

Сучасне фото будинку на вул. Багговутівській, 2 у Києві, де в 1917 році знаходилося українське відділення 2-ї Київської школи прапорщиків

Пізніше він згадував:

«У першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора упактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лук’янівці в будинку духовної семінарії. Начальником цієї школи був полковник Хлопіцький, поляк, але дуже порядний чоловік, а начальником усіх шкіл хорунжих (тобто прапорщиків. — Я. Т.) був москаль, генерал Соколов, мій колишній командир полка. Там мене застала революція в березні 1917 р.

Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були украінці і радо чекали на переорганізування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих (тут також насправді йдеться про прапорщиків. — Я. Т.) до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось. Полк. Хлопіцький вислухав мене і сказав:

— Я знаю, що у вас вже готова кляса, але я цієї справи сам вирішити не маю права й тому раджу вам удатись до вашого колишнього командира полку, ген. Соколова, від якого залежить остаточне вирішення цієї справи на терені шкіл підхорунжих. Я зі своєї сторони зберу всю школу і заповім, щоб юнаки украінці перейшли до Вас.

Так воно і сталося. Ані ген. Соколов, ані полк. Хлопіцький не робили нам жодних перешкод в переведенні украінізацй школи, навпаки, останній допомагав нам, де тільки було можливо. Вже в березні (помилка в тексті, має бути у вересні. — Я. Т.) нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом ген. Івановим та полк. Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа украінізацй школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень (це сталося лише у листопаді. — Я. Т.) нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку старої військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького»{287}.

Насправді українізація 2-ї Київської школи прапорщиків відбувалася значно складніше та повільніше. Питання про це вирішувалося не в Києві і не генералом Соколовим, а у Петрограді — Військовим міністерством Росії. Переговори про українізацію школи вів Український генеральний військовий комітет (УТВК).

Головне управління військово-навчальних закладів Військового міністерства Росії пішло на поступки комітету і вже 8 вересня 1917 р. (ст. ст.) виконувач обов’язків начальника управління, генерал-майор Потапов надіслав до штабу Київської військової округи телеграму з наказом про українізацію 2-ї Київської школи прапорщиків. Але телеграма ця чомусь місяць приховувалась від УГВК штабом Київської військової округи й була опублікована лише в наказі по військам округи № 1489 від 13 жовтня 1917 р. (ст. ст.). Відповідно до телеграми генерал-майора Потапова, українізація 2-ї Київської школи відбувалася на таких умовах:

Засновник українських військово-навчальних закладів сотник Аверкій Гончаренко (За Державність, Варшава, Ч. 9)

1) збереження російської мови як мови навчального процесу;

2) відповідальним за процес навчання та підготовки українських офіцерів призначається генерал-майор Соколов;

3) склад викладачів і офіцерів 2-ї Київської школи лишається попереднім;

4) комплектування юнкерами проводитиметься з підготовчої команди при начальникові всіх Київських шкіл прапорщиків генералі Соколові, а також з 1-го Українського запасного і 1-го Українського козацького ім. Б. Хмельницького полків{288}.

Таким чином, ще до Жовтневого перевороту стараннями українця штабс-капітана Аверкія Гончаренка, поляка полковника Цеслава Хлопіцького та росіянина генерал-майора Єлисея Соколова було частково українізовано 2-гу Київську школу прапорщиків.

Жовтневий переворот у Росії значно пришвидшив процес українізації та подальшої ліквідації військово-навчальних закладів, що розташовувалися на території України. По отриманні у Києві даних про події у Петрограді місцева залога поділилася на три табори: прихильників Тимчасового уряду, які згуртувалися навколо штабу Київської військової округи, соратників більшовиків, та вояків Центральної Ради. У першому таборі опинилася переважна більшість юнкерів військових училищ і шкіл прапорщиків м. Києва. Проте український курс 2-ї Київської школи прапорщиків на чолі з Аверкієм Гончаренком одразу з’явився під стіни Центральної Ради та зайняв оборону. Потому у Києві розпочалися триденні вуличні бої між прихильниками Тимчасового уряду та більшовиками. Ударною силою перших були юнкери 1-го Київського та Олексіївського інженерного училищ, 1-ї, 3-ї та 5-ї шкіл прапорщиків. Вони брали участь у боях із захисниками заводу «Арсенал», біля стін якого полягло чимало юнкерів. В останній день вуличних боїв більшовики розстріляли з далекострільних гармат приміщення 1-го Київського військового училища. Всього ж за три дні боїв це училище втратило тільки загиблими 60 юнкерів та кількох офіцерів. Протистояння між обома ворогуючими сторонами завершилося з появою у Києві кількох українських полків, які всю владу передали до рук Центральної Ради.

Одразу по тому всі російські військові частини, які розташовувалися на території Київської та Одеської військових округ, наказом Українського генерального військового секретаріату були розформовані. Залишилися тільки ті частини, які оголосили себе українськими. Ініціатива роззброєння всіх неукраїнських частин належала голові Українського генерального військового секретаріату Симону Петлюрі та командувачеві Київської округи підполковникові Віктору Павленку.

Таким чином у Києві, Одесі та Житомирі було розформовано всі дев’ять шкіл прапорщиків. Більшість особового складу 1-ї, 3-ї та 5-ї Київських шкіл, а також 1-ше Київське військове училище виїхали на Дон — у розпорядження білогвардійської Добровольчої армії, що в той час почала формуватися у Новочеркаську та Ростові-на-Дону. У грудні 1917 р. припинено існування Київського (колишнє Олексіївське) інженерного, Київського (колишнє Миколаївське) артилерійського, 2-го Київського (колишнє Миколаївське) військового та Єлисаветградського кавалерійського училищ.

Зі старих військово-навчальних закладів оголосили себе українськими лише Чугуївське, Віленське (у Полтаві), Одеське військові, а також Одеське (колишнє Сергіївське) артилерійське училища. Вони увійшли до складу збройних сил Центральної Ради. Щоправда, згодом виявилося, що ця «українізація» для більшості начальників, офіцерів та юнкерів училищ була лише формальністю. Так, під час січневих вуличних боїв 1918 р. в Одесі між червоногвардійцями та гайдамаками на боці останніх виступив тільки невеличкий гурт юнкерів-українців. Більшість вихованців одеських училищ (серед яких, як уже згадувалося, на той час було багато євреїв) зайняла нейтралітет, а деякі зі зброєю в руках виступили проти гайдамаків — у складі або на чолі загонів червоної гвардії. Після перемоги більшовицького повстання в Одесі значна частина вихованців одеських училищ влилася до червоної гвардії, а в березні 1918 р. відступила з України разом з загонами Червоної армії.

Викладачі та вихованці Чугуївського училища восени 1917 р. мали білогвардійські симпатії.

23 (10) листопада 1917 р., коли у Москві вибухнуло Юнкерське повстання проти більшовиків, чугуївські юнкери намагалися підтримати своїх товаришів. Коли ж до Харкова прибули перші більшовицькі загони, чугуївці вирішили їх роззброїти. Про ці плани швидко дізналися більшовики. 27 (14) грудня юнкери дійсно вирушили до Харкова, але на підступах до міста їх зупинили червоногвардійські загони. Потому чугуївці повернулися до приміщень училища. Його начальник генерал Протазанів запропонував усім юнкерам роз’їхатись — хто куди хоче. Значна частина скористалася цією пропозицією, у тому числі й невеличка українська група, яка виїхала до Полтави та згодом влилася до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. У приміщенні училища залишилося близько 200 офіцерів і юнкерів, яких 28 (15) грудня 1917 р. було майже без бою роззброєно більшовицькими загонами{289}.

У Віденському військовому училищі, де навчалося чимало юнаків — уродженців Полтавської губернії, виявилося набагато більше національно свідомих юнкерів, ніж у Чугуєві. Деякі з них, не чекаючи на прихід до міста більшовиків, влилися до українського партизанського загону отамана Волоха, який згодом у Києві було переформовано у Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. У ніч на 19 (6) січня 1918 р. більшовицькі загони вдерлися до Полтави. Юнкери Віденського училища спочатку намагалися чинити збройний опір, але потім здалися. Чи були серед них втрати — достеменно невідомо. За одними даними, роззброєння училища відбулося майже без кровопролиття{290}. З другого боку, командувач більшовицьких загонів М. Муравйов доповідав командувачеві радянських збройних сил в Україні В. Антонову-Овсієнку, що «перебив» близько 100 юнкерів.

Значна частина віденських юнкерів залишалася у Полтаві весь період більшовицького перебування у місті. Ці віденці дочекалися приходу українських та німецьких військ й у квітні 1918 р. сформували Юнкерську сотню з охорони міста, яка складалася з 4 старшин і 90 юнкерів. Сотня сумлінно несла вартову службу в місті, а після початку Протигетьманського повстання перейшла на бік військ Директорії та згодом влилася до складу 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР{291}.

У Києві замість скасованих російських 5 шкіл прапорщиків та 4 училищ було створено 1-шу та 2-гу Українські військові школи для підготовки хорунжих військ Центральної Ради. У цих навчальних закладах було введено українські звання та відзнаки, а їх вихованці іменувалися не юнкерами, а юнаками. Невдовзі ця назва — «юнак» замість «юнкер» — остаточно закріпилася в українській військовій термінології.

За твердженням мемуариста В. Євтимовича, у Києві деякий час існувала ще одина військово-навчальна установа — Українська збірна школа прапорщиків, створена начебто для закінчення освіти юнкерами-українцями з розформованих військово-навчальних закладів російської армії. Причому начальником цієї школи був полковник Хлопицький{292}. Однак ці дані, ймовірно, помилкові. У листопаді 1917 р. Українською збірною школою прапорщиків неофіційно називалася 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького, яку на той час очолював полковник Хлопицький, а на її старшому курсі дійсно навчалися колишні юнкери.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Из книги Велика історія України автора Голубец Николай

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Від коли ідея окремішности земель перемогла ідею соборности, Київ, хоч і був іще найбагатшим і найбільшим українським містом, перестав бути політичним осередком. Якийсь час ще силою традиції київський князь мав ніби славу першого поміж князями,


Манастирі, церкви і школи

Из книги Велика історія України автора Голубец Николай

Манастирі, церкви і школи По смерти архимандрита Нікифора Тура обрано на його місце Єлисея Плетенецького, що першим з печерських наставників припинив сите чернецьке життя й почав обертати великі манастирські доходи на культурно-національні потреби.Він то закупив


(військово-історична студія) ВІД ВИДАВНИЦТВА

Из книги Бої Хмельницького автора Тис-Крохмалюк Юрий

(військово-історична студія) ВІД ВИДАВНИЦТВА Оця книжка має вже свою історію. Автор працював над нею ще від початку 1930-тих років і здав був її до друку незадовго перед вибухом німецько-польської війни 1939 р. З приходом большевиків до Львова в 1939 р. у друкарні НТШ пропав і


Перші українські гуртки серед російських юнкерів

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Перші українські гуртки серед російських юнкерів На початку 1917 р. на території України діяло 18 військово-навчальних закладів російської імператорської армії. Половина з них розташовувалася в Києві: 1-ше Київське Костянтинівське та 2-ге Київське Миколаївське військові,


Доля випускників та юнаків Житомирської юнацької школи

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Доля випускників та юнаків Житомирської юнацької школи З перших днів діяльності Житомирської юнацької школи, незважаючи на наказ від 5 січня 1919 р. про «безумовно українців», національний склад юнаків був досить строкатий: українці, чехи, поляки, росіяни, євреї. Так, Микола


Реєстр випускників першого випуску Спільної юнацької школи (14.07.1921)

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Реєстр випускників першого випуску Спільної юнацької школи (14.07.1921) По піхоті:1. Варавін Олександр2. Василів Володимир3. Василів Олександр4. Герасимчук Степан5. Говядовський Віктор (портупей-юнак)6. Гончаренко Григорій7. Гриб Сергій8. Гурін Дмитро (бунчужний)9. Дорошів


Реєстр випускників другого випуску Спільної юнацької школи (28.07.1922)

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Реєстр випускників другого випуску Спільної юнацької школи (28.07.1922) По піхоті (за 1-м розрядом зі старшинством з 1.04.1921):Лазаркевич Костянтин, бунчужний — до 6-ї Січової дивізіїКоритник Лука, портупей-юнак — до 6-ї Січової дивізіїРибак Лев, портупей-юнак — до 5-ї Херсонської


Реєстр випускників третього випуску Спільної юнацької школи (15.08.1923)

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Реєстр випускників третього випуску Спільної юнацької школи (15.08.1923) 1. Ведмідський Андрій, піхота2. Вічке Едуард3. Вільчек Микола, кіннота4. Вігуржинський Володимир, кіннота, молодший портупей-юнак5. Гандзієнко Артем, кіннота6. Гаєвик Доротей, кіннота, молодший


Реєстр випускників четвертого випуску Спільної юнацької школи (липень 1924)

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Реєстр випускників четвертого випуску Спільної юнацької школи (липень 1924)     Чи перебував на фронті Чи був на старшинських посадах Нагороди 1 Антонішин Петро 10 місяців не був не має 2 Бесарабів Петро 2 р., 1 місяць - Залізний Хрест, Ч. 668 3 Болхаревський