Ліквідація Запорозької Січі. Чорноморське козацтво

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Ліквідація Запорозької Січі. Чорноморське козацтво

У Російсько-турецькій війні 1768–1774 років узяли участь і запорозькі козаки. Але так само, як і Малоросійські козацькі полки, вони використовувалися російським командуванням переважно для виконання допоміжних функцій: охорони тилу, військових комунікацій, транспортного обслуговування тощо. Лише під час штурму фортеці Очаків та воєнних дій на Дунаї запорозькі козаки безпосередньо вступали у бій{22}.

1775 р., по закінченні бойових дій, Запорозьку Січ було скасовано. Російські війська на чолі з генералом Текелієм оточили Січ та висунули вимогу про її роззброєння. Ані запорожці, ані росіяни воювати не хотіли. Переважна більшість запорозьких козаків протягом кількох тижнів таємно виходила з Січі й тікала на турецьку територію. Решта невдовзі склала зброю та згодом під керівництвом генералів була переформована в три пікінерські полки російської армії. Останній кошовий отаман Петро Калнишевський (1690–1803) був заарештований і засланий на Соловецькі острови, де й помер. Надгробок і каземат, у якому перебував Калнишевський протягом 25 років, збереглися донині.

Запорожці, що перейшли на турецьку територію, заснували так звану Задунайську Січ, однак уже на початку Російсько-турецької війни 1787–1791 рр. вони почали масово повертатися у розпорядження російського військового командування. Так, 24 серпня 1787 р. генерал О. В. Суворов доповідав своєму начальству:

«К Кинбурну с острова Березани вышло бывших запорожских казаков больше сорока, то есть кроме двух человек четыре куреня. Осталось на оном Березане еще два куреня; выше Очакова верст двадцать, при Кучуруне, по известиям вышедших, — один курень; против устья Буга — один курень. Всех было около Очакова восемь куреней; протчие сто два человек прошлого году весною прогнаны от турков за Лунай; в австрийские границы перешло третьего году с две тысячи человек, за половину поляков. Сих, с Березани вышедших, яко по свидетельству здоровых и бывших несколько дней в карантине, препровождаю я в Бкатеринославское наместническое правление»{23}.

Перший кошовий отаман Чорноморського козацтва Сидір Білий (портрет з видання: Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)

Усі запорожці, що залишили турецькі території, за кілька тижнів були зараховані на російську військову службу. Їхні отамани Сидір Білий, Антін Головатий та Захарій Чепіга дістали офіцерські звання. У розпорядженні генерала О. В. Суворова запорозькі козаки брали активну участь у битві на Кінбурні, штурмі фортеці Очаків і взятті острова Березань. Під час морського бою між Кінбурном і Очаковим дістав смертельне поранення перший кошовий отаман Сидір Білий{24}.

Невдовзі старшини запорожців подали на ім’я Катерини II прохання про відродження запорозького козацтва. 14 січня 1788 р. цариця оголосила про своє благовоління козакам:

«…Приемлем за благо усердие Подполковника Сидора Белого и прочих Старшин бывшего войска Запорожского, и соизволяем, чтобы вы (тобто князь Потьомкін. — Я. Т.) им Наше Монаршее благоволение объявили; а что касается до просьбы и желания, находившихся в помянутом войске, чтобы им отвести для поселения земли в корченском Куту, или на Тамани: сие весьма полезное дело вы можете распорядить по лучшему вашему усмотрению, распространяя дозволение тут селиться и прочим из-за границы к ним присовокупиться хотящим, равно как и находящимся в неприятельской стороне, если кто из них пришел в раскаяние о своем заблуждении, прибегнет к милости, Нам свойственной»{25}.

20 квітня 1788 р. запорозьке козацтво дістало нову назву: «Війська вірних козаків Чорноморських», або — Чорноморського козацтва. 13 травня того ж року чорноморцям повернуто всі військові прапори та клейноди запорозького козацтва, чим підтверджено безперервний історичний зв’язок українського козацтва. 30 червня 1792 р. чорноморцям було жалувано у вічне володіння всі землі між р. Кубанню та Азовським морем. За кілька місяців чорноморські козаки у повному складі переселилися на Таманський півострів.

Чорноморське козацтво на початку свого існування було не дуже численним (вважається, що перші переселенці нараховували не більше 25 тис. осіб), а головне — не вистачало жінок, тож за деякий час Чорноморському козацтву загрожувало зникнення. Щоб запобігти цьому, царський уряд провів в Україні кілька «мобілізацій» малоросійських козаків та жіноцтва. Зокрема, 22 серпня 1799 р. на Кубань було наказано відправляти «всіх бродяг» з Малоросії, польських земель (тобто Правобережної України) та колишніх запорожців. Згідно з наказом від 17 березня 1808 р. переселено близько 15 тис. малоросійських козаків із дружинами та дітьми, а 19 квітня 1820 р. — ще 25 тис.

Отже, Чорноморське козацтво формувалося з яскраво національною українською ознакою, яку не втрачало аж до радянської політики Розкозачення, що тривала у 1928–1930 рр., та насильницького перепису всіх колишніх чорноморських козаків на «росіян».

Від часу виникнення, 1787 р., Чорноморське козацтво брало участь у більшості воєн, що їх вела Російська імперія. З 1802 р. Чорноморське козацьке військо поділялося на 10 кінних та 10 піших (по 5 сотень) полків.

18 травня 1811 р. було створено Гвардійську Чорноморську сотню для служби у Санкт-Петербурзі при царському дворі. Вона увійшла до Лейб-гвардії Козацького полку, що комплектувався з донських козаків, і відзначилася у битві при Бородіні, а згодом опинилася у складі Конвою Його Імператорської Величності. Аж до 1917 р. нащадки чорноморців — кубанські козаки, формували 1-шу та 2-гу сотні Конвою царів Миколи І, Олександра II, Олександра III та Миколи II (ще дві сотні — 3-тя та 4-та — формувалися з терських козаків, які також мали українські корені){26}.

Генерал-майор Чорноморського козацтва Захарій Олексійович Чепіга (портрет з видання: Агафонов О. Казачьи войска Российской империи, Москва, 1995)

19 листопада 1860 р. Чорноморське козацьке військо було з’єднане з Кавказьким (Лінійним) козацьким військом, яке мешкало на Північному Кавказі та мало російський склад: виникло з переселених хоперських і донських козаків та відставних солдатів. Відтоді об’єднане військо називалося Кубанським, хоч у нього й зберігався поділ на чорноморців (українців) та кавказців, або лінійців (росіян).

Бригадир Чорноморського козацтва Антін Андрійович Головатий (портрет з видання: Агафонов О. Казачьи войска Российской империи, Москва, 1995)

За станом на 1894 р. Кубанське козацьке військо складалося з 724.394 осіб — чоловіків та жінок. За адміністративно-територіальним поділом воно мало 7 відділів: Єкатеринодарський, Єйський, Таманський — де мешкали чорноморські козаки; Майкопський, Лабінський, Баталпашинський — у яких проживали лінійці; Кавказький — змішаний. Із козаків Єкатеринодарського відділу (штаб у Єкатеринодарі) комплектувалися 1-й, 2-й, 3-й Єкатеринодарські козацькі полки, 1-й, 7-й, 13-й пластунські батальйони, Єкатеринодарська запасна сотня, 1-ша піша запасна сотня, 2-га козацька батарея. Козаки Єйського відділу (штаб у станиці Уманська) формували: 1-й, 2-й, 3-й Запорозькі та 1-й, 2-й, 3-й Уманські козацькі полки, 5-й, 11-й та 17-й пластунські батальйони, Запорозьку та Уманську запасні кінні сотні, 4-ту козацьку батарею, 5-ту запасну пішу сотню. Таманський відділ (штаб — станиця Слов’янська) виставляв 1-й, 2-й, 3-й Таманські та 1-й, 2-й, 3-й Полтавські козацькі полки, 3-й, 9-й та 15-й пластунські батальйони, Таманську та Полтавську запасні козацькі сотні, 3-тю запасну пішу сотню, 1-шу та 5-ту батареї. Кавказький відділ укомплектовував три Кавказькі козацькі полки, де служили лінійці, та три Чорноморські — переважно з українським контингентом{27}.

Під час громадянської війни 1917–1920 рр. Кубанське козацьке військо у повному складі влилося до Збройних сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, а згодом — до Російської армії барона П. М. Врангеля. В Армії Української Народної Республіки з числа чорноморців служили лише окремі старшини. 1918 р., за гетьманування П. П. Скоропадського, між Українською Державою та Кубанською радою було встановлено дипломатичні стосунки. Для збройної допомоги Кубані з ініціативи Національного союзу гетьман навіть дозволив сформувати Т. зв. Чорноморський кіш у складі 3-х піших куренів, який, щоправда, у Протигетьманському повстанні одним із перших перейшов на бік Директорії. Пізніший зв’язок УНР і Кубанського козацтва був епізодичним.