Військова реформа 1783–1785 рр. на українських територіях
Військова реформа 1783–1785 рр. на українських територіях
Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. цілком підтвердила висновки фельдмаршала Рум’янцева щодо небоєздатності Малоросійських козацьких полків. Старшинство та козацтво у своїй масі не знало елементарних правил ведення бою, не мало військового досвіду та фізичної підготовки. Лише поодинокі старшини, які пройшли офіцерську школу, могли вважатися здібними козацькими командирами. Під час війни малоросійських козаків залучали тільки до охорони тилів, обозів, переправ, поштових шляхів тощо. У полкових реєстрах налічувалося від 2 до 4 тис. козаків, але коли йшлося про участь у війні — ледь набиралося кілька сотень{28}.
З другого боку, населення Малоросії не давало російській армії рекрутських наборів навіть тепер, коли Російська імперія провадила війни зі споконвічними українськими ворогами — турками. Ці обставини дали початок проведення ґрунтовної військової реформи 1783–1785 рр. на території України.
Брак військової підготовки у малоросійських козаків був лише однією з проблем Малоросії. Країна потребувала адміністративної реформи, адже її полковий устрій був запроваджений ще у 1648 р., і з того часу відбулося багато соціальних змін. Одні полки нараховували у своїх реєстрах по 4–5 тис. козаків, інші — трохи більше 1 тис. Земельний поділ між полками був також нерівномірний.
Нагального втручання вимагав й соціальний лад. Ще за часів Богдана Хмельницького на території Малоросії виникло та утвердилось три стани: старшинський, козацький і, найбільш численний, селянсько-кріпацький. Усі селяни, що не потрапили до реєстрів під час Козацьких війн, рано чи пізно закріпачувались козацькою старшиною. Найбільш послідовно цю політику проводив гетьман Іван Мазепа, за часів якого, фактично, й відбулося остаточне закріпачення вільного селянства. Як видно з капітальної праці В. Л. Модзалевського «Малороссийский Родословник», кріпаків мали не тільки старшини, а й певна частина козаків. Різниця між ними полягала лише в тому, що старшина отримувала у своє володіння землі та людей від гетьмана, а козаки — від своєї старшини. Ніякого впливу на цих кріпаків Російська імперія не мала — навіть у рекрути їх не забирали. Після переходу гетьмана Мазепи та частини старшин на бік Карла XII їхні землі та кріпаків було відібрано на користь російського царя. Згодом частину з них розподілили між козацькою старшиною, яка залишилася на боці Петра І, а решту роздали російським дворянам. На території Малоросії з’явилися перші кріпосники-неукраїнці, які досить швидко виявили, що в українських офіційних документах кількість кріпаків, як правило, значно применшується. Причому їх використання не регулювалося жодними державними актами.
Отже, царський уряд конче вимагав проведення в Малоросії адміністративної, соціальної та військової реформи. Проте на відміну від Слобожанщини, яка здавна належала Московському царству, Малоросія увійшла до складу Московії, пізніше — Російської імперії, на добровільних засадах — зі згоди більшості старшини та козацтва, з якими тепер слід було рахуватися. Проблему з козацькою старшиною розв’язано досить легко: вона автоматично отримувала дворянство Російської імперії з усіма правами. Однак із легалізацією малоросійського козацького стану виникала проблема. Адже козаки — це насамперед воїни, хоча малоросійське козацтво на той час уже розучилося воювати. Єдиним шляхом вирішення ситуації стало перетворення козацького стану на однодворців — вільних людей, які не мали власних кріпаків, але й не підлягали закріпаченню (згодом цю верству почали називати міщанською). З огляду на те, що перейменовувати козаків на однодворців було небезпечно (це ображало їхнє почуття гордості), малоросійський козацький стан дістав права однодворців, але на території своїх губерній і надалі іменувався малоросійським козацтвом. (Цікаво, що колишні однодворці Полтавської та Чернігівської губерній називали себе малоросійськими козаками аж до початку 30-х років XX ст. — часів розкуркулення та Голодомору.)
Розв’язання цих проблем тривало близько чотирьох років, хоч адміністративна реформа була проведена за лічені місяці. Так, уже в 1781 р. було скасовано адміністративно-територіальний поділ, а старі полки об’єднано у кілька намісництв. 1796 р. намісництва розділилися на повіти, які увійшли до складу Малоросійської губернії. У 1802 р. зникла Малоросійська губернія, а замість неї постали Полтавська та Чернігівська.
Скасування військово-полкового устрою в Малоросії викликало певні труднощі, адже переписувати козаків до намісництв було недоцільним. Тим паче, щоб отримати права однодворців, козаки мали відслужити в російській армії 15 років. Переведення козацьких родин до стану однодворців відбувалося за умови, коли хоча б один її представник — батько чи хтось із синів — ішов на військову службу. Права надавалися всій родині.
Царським указом від 28 червня 1783 р. з козаків 10 Малоросійських полків створювалося 10 легкокінних полків, у складі б ескадронів кожний (по 138 вершників в ескадроні). До них вливалися й рештки 3 Охочекомонних полків — колишньої гетьманської гвардії. 6 лютого 1784 р. легкокінні полки було перейменовано на карабінерні. Козаки у їх лавах мусили відбути на військовій службі 15 років, а залишаючись ще на 5 років, нагороджувалися додатковим чином. Останнє виявилося надзвичайно привабливим для козацтва. Дослужитися протягом 20 років до чину вахмістра (найвищий підофіцерський чин) для письменної та вправної людини не становило проблеми. Проте у відставку ці військові виходили вже з першим офіцерським ЧИНОМ — прапорщика, а разом з цим отримували і спадкове дворянство{29}.
Слід зауважити, що жодний з українських істориків не досліджував питання реорганізації Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні. Звертаючись до цієї теми, автори часом припускаються багатьох помилок, зокрема стверджують (без посилань на факти чи джерела), що 15-літня солдатчина була важким тягарем для малоросійського козацтва.
Дослідник початку минулого століття О. Г. Мартинов ретельно ознайомився з державними актами та документами полкових канцелярій того часу, і в історії 12-го драгунського Стародубівського полку (колишнього Стародубського козацького), змальовує зовсім іншу картину умов служби козаків. По-перше, автор доводить, що реорганізація полків тривала аж до середини 1785 р., причому весь цей час козаки залишалися по домівках. Зібравшись нарешті у полки, вони поводилися зовсім не як безправні солдати:
«Ескадронний командир оселявся або у заможньому маєтку, або у будинку якого-небудь дворянина-поміщика, а солдат розміщав у селян, де вони і мешкали, як дрібнопомістні дворяни, не зобов’язані ніяким зборам, ніякою службою, за винятком тих випадків, коли їм доводилось утримувати караули біля помешкання командира полку або генерала»{30}.
По-друге, у сформованих легкокінних полках широко розцвіла корупція: за негласною домовленістю полковники та ескадронні командири привласнювали всі кошти, які виділялися для утримання та харчування підлеглих. За це солдатам дозволялося всіляко знущатися з тих селян, у будинках яких вони розміщувались: примушувати їх годувати себе, прибирати, прати тощо. Між офіцерами (частина яких була колишньою козацькою старшиною) та козаками встановилося настільки тісне порозуміння, що, за висловом Мартинова «рука руку мила»{31}.
Офіцерський склад карабінерних полків був наполовину українським, наполовину російським, хоча під час формування полків планувався, як український. Річ у тім, що старшина украй неохоче вступала до карабінерів, адже й без того автоматично отримувала дворянство, та й у її середовищі виявилося мало людей, фізично готових до військової служби. Саме тому карабінерні полки довелося поповнювати офіцерами зі сторони, здебільшого росіянами (серед офіцерів-українців, які у час скасування полкового устрою служили у російській армії, так само знайшлося небагато охочих вступити до карабінерів). У зв’язку з катастрофічною нестачею офіцерського складу царський уряд дозволив приймати офіцерами навіть малоросійських урядовців (канцеляристів, суддів тощо), але це не допомогло справі.
Принцип переформування Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні досі залишається недослідженим. Козацькі полки перед реформою мали такі назви: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський, Лубенський та Гадяцький. Згідно з указом від 28 червня 1783 р. було сформовано 10 легкокінних полків з назвами: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, а також — Глухівський, Сіверський, Софійський та… Тверський.
Таким чином, питання, в які саме легко-кінні полки потрапили козаки тієї чи іншої малоросійської частини, залишається відкритим. Якщо проаналізувати біографії старшин того часу, вміщені у «Малороссийском Родословнике» В. Л. Модзалевського, можна зробити деякі приблизні висновки, а саме:
а) рештки 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків було влито, відповідно, у Київський, Сіверський та Чернігівський легкокінні полки;
б) Тверський легкокінний полк, судячи з окремих життєписів, формувався з частини козаків Київського полку, а Сіверський — Чернігівського;
в) до однойменних легкокінних частин, найімовірніше, перейшли козаки Ніжинського, Стародубського та Переяславського полків;
г) козаки Лубенського полку служили у Лубенському та Глухівському легкокінних полках, тож можна припустити, що цей полк розділився на дві частини.
За час служби у 10 названих карабінерних полках малоросійське козацтво відзначилося подвигами у трьох війнах: Російсько-турецькій 1787–1791 рр. та двох Польських — 1792 та 1794 р., коли Правобережна Україна перейшла під владу Російської імперії{32}.
Невдовзі карабінерні полки один за одним зазнали розформування: козаки гинули, діставали поранення або йшли у відставку по закінченні терміну військової служби. Уже 1789 р. було розпущено Лубенський карабінерний полк, 1796 р. — Переяславський і Тверський, 1800 р. — Софійський та Ніжинський{33}.
У складі російської армії залишилося п’ять полків: Київський, Сіверський, Чернігівський, Стародубський (згодом перейменований на Стародубівський) та Глухівський, які з 1798 р. комплектувалися рекрутами — як росіянами, так і українцями — без уваги до їх походження та соціального стану. На 1800 р. ці частини повністю втратили своє українське обличчя і за своїм національним складом нічим не відрізнялися від інших полків російської кавалерії. 1833 р. Сіверський та Чернігівський полки також було розформовано.
До 1917 р. у російській армії збереглося лише три полки, що своєю історією сягали часів Богдана Хмельницького: 9-й гусарський Київський (дислокувався у Василькові під Києвом), 6-й драгунський Глухівський (м. Остроленка, Польща) та 12-й драгунський Стародубівський (м. Волочиськ Подільської губернії). Київські гусари та стародубівські драгуни до 1917 р. переважно поповнювалися українським контингентом. Кадри їх навесні 1918 р. перейшли до складу Армії Української Народної Республіки та продовжили службу батьківщині як 3-й кінно-козацький Київський та 13-й кінно-козацький Стародубський. Глухівський драгунський полк комплектувався переважно росіянами й у січні 1918 р. був розформований на Волині.
З 1786 р. уродженців Малоросії — козаків (однодворців) та селян-кріпаків брали до російської армії на загальних підставах і направляли до тих полків, які найбільше потребували поповнення: більшість — до регулярної кавалерії, решту — до піхоти. Як правило, до армії забирали 1 рекрута з 200 осіб чоловічої статі. Однодворці (козаки) зобов’язувалися відслужити 15 років, інші — 25. Російські історики О. Леонов та І. Ульянов у своєму дослідженні з історії російської піхоти зауважують такий факт щодо малоросійських рекрутів:
«Ці нові рекрути, які звикли до самостійного життя, досить сильно відрізнялись від інших солдатів, що помітили навіть іноземці: “ці однодворці… відмінні люди, дуже спокійного норову, але дуже ледачі”»{34}.
Одночасно з військовою реформою на території Малоросії було проведено реорганізацію національної кінноти в Катеринославській та Новоросійській губерніях. Нові полки отримали назву Катеринославської кінноти (на відміну від полків, сформованих із малоросійських козаків, які протягом 1783–1784 р. звалися Малоросійською кіннотою).
У Катеринославській кінноті український елемент становив меншу частину, оскільки вона складалася як із запорожців та їхніх нащадків, так і з представників народів, що осіли на Півдні України у 30-50-ті роки XVIII ст.: сербів, молдаван, валахів, грузинів, болгар, греків, арнаутів, македонців, угорців та ін. Тим же царським указом від 28 червня 1783 р., який передбачав створення 10 легкокінних полків Малоросійської кінноти, було наказано сформувати 8 полків Катеринославської кінноти. А саме:
— Єлисаветградський легкокінний полк — з Єлисаветградського та Херсонського пікінерських полків (перший сформований у 1764 р, другий — у 1776 р, обидва — із запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);
— Олександрійський легкокінний полк — з Далматського та Македонського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);
— Костянтиноградський легкокінний полк — з Волоського та Іллірійського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);
— Маріупольський легкокінний полк — з Луганського та Полтавського пікінерських (перший сформований у 1748 р. під назвою Бахмутського козацького полку з бахмутських, торських та мояцьких козаків; другий — у 1776 р. із запорозьких козаків, які після ліквідації Запорозької Січі вступили до російської армії);
— Ольвіопольський легкокінний полк — з Болгарського та Сербського поселених гусарських полків (створені 1776 р.);
— Павлоградський легкокінний полк — з Катеринославського та Дніпровського пікінерських полків (сформовані у 1764 р. на Катеринославщині з запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);
— Херсонський легкокінний полк — з Угорського та Молдавського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);
— Полтавський легкокінний полк — з частини Полтавського козацького полку Малоросійського війська, чия територія була поділена між Малоросією та Катеринославською губернією?{35}.
Із числа полків Катеринославської кінноти Костянтиноградський було розформовано у 1790 р., Полтавський та Херсонський — у 1796 р., Ольвіопольський — у 1833 р. Інші полки під назвою 2-го лейб-гусарського Павлоградського, 3-го гусарського Єлисаветградського, 4-го гусарського Маріупольського та 5-го гусарського Олександрійського існували в російській армії аж до 1917 р.
Невдовзі після військової реформи в Україні 1783–1785 рр., внаслідок поділів Речі Посполитої, до складу Російської імперії увійшла Правобережна Україна. Переважна більшість українського населення Правобережжя була закріпачена ще на початку XVIII ст., тож тутешні польські землевласники тепер у будь-який спосіб намагалися втримати свої землі та кріпаків у складі Російської імперії.
Відсутність на Правобережжі української еліти призвела до того, що досить тривалий час цей регіон не давав російській армії жодного офіцера-українця, проте офіцери-поляки з Правобережжя значилися в її лавах ледь не з 1793 р. Пізніше певна (щоправда, досить невелика) кількість мешканців Правобережної України відшукала старі, ще гетьманські грамоти на дарування старшинства чи включення до козацьких реєстрів, які стали підставою для отримання дворянства в Російській імперії. Слід зазначити, що адміністрація не чинила у цьому жодних перешкод.
Лише в армії Миколи І з’явилися перші офіцери-українці — вихідці з Правобережної України, але аж до 1917 р. Волинська, Подільська та Київська губернії давали російському війську армії значно менше українців в офіцерських чинах, ніж інші території України.