Розділ ІІ Запорожці як військова індивідуальність
Розділ ІІ
Запорожці як військова індивідуальність
Традиції майже забуті знов віджили.
Етапи в організаційній справі. Булавна і штабова старшина.
Служба запорожців за перші роки революції.
Полковник Загродський, був. командир Дорошенківців (6 див.), а на той час т. в. о. командира Волинської групи, що з перемінним успіхом у нерівних боях билася в районі Кодими (на південь від Вапнярки) з денікінцями, був тою першою особою, яку я зустрів після мойого приїзду в район воєнних подій. Властиво йому я був зобовязаний першим детальним зазнайомленням мене з Запорожцями р. 1919.
За уважним вислуханням оповідань полковника Загродського, який був сповнений ясно виявленим, глибоким і щирим пієтизмом до своєї тіснішої батьківщини — "Запоріжжя", минув у мене цілий вечір.
— Ну, ось завтра самі побачите, — був останній його арґумент, — яка це добра національна збройна сила.
Це "завтра" дійсно принесло мені гарні й несподівані на той час вражіння.
Зі своїм власним розумінням справи, зі своїм відмінним, особливим від інших моральним і військовим підходом і з певним комплектом військових традицій — Запорожці були групою, на ті часи, дуже характерною.
Представляв їх мені полковник Базильський, відомий мені особисто ще з часів мого командування в Полтаві 11-ою дивізією.
Самий перегляд відбувався в районі Томашполя на великому, вже вижатому полі.
Полки виглядали елегантно й на коней були багаті, особливо кінно-гірський дивізіон полковника Алмазова та "чорні" полк. Дяченка. Не дуже бідні були Запорожці й на зброю.
Я навмисне додаю до кожної назви частини імя її командира, бо тут одно друге доповнювало, — було, мовляв, візитовою карткою частини. Хоч Запорожці в цілости, як я сказав, мали своє власне обличчя, але при глибших студіях можна було спостерегти, що кожна частина мала ще й свою фізіономію: Кармелюки, Дорошенківці, Республиканці, Мазепинці, Сагайдаки, Кость-Гордієнківці і т. д. Кожна з цих частин мала в собі ще щось додаткове, характеристичне для неї, й була під цим оглядом певного роду індивідуальністю.
Із загального рівня різко виділялися Гайдамаки — організація, яка ніяк не хотіла модернізуватися, вперто відстоювала т. зв. "здобутки революції" й відроджувала "Січ" за образами Рєпіна та оповіданнями Кащенка. Добре озброєна й численна (в полках по 500–600 багнетів), бриґада гайдамаків була солідною військовою силою при 6-ій Запорізькій дивизії. Духовим батьком її був отаман Волох, який сам особисто часто виявляв видатну хоробрість, але… в операції, яка, на думку "батьків", була недоцільна, вони заанґажовувалися з нехітю, а то й зовсім не брали участи. До того всього "батьки" трималися того переконання, що гайдамаки це революційна ґвардія, що на них лежить особливе довіря верхів, а це дуже перешкоджало їх дисциплінованості.
Організаційно — Запоріжці року 1919. ділилися на три дивізії: 6-ту — отамана (з урядовців) Ліневського, обовязки начштабу виконував генштабу полковник Стефанів, у складі полків: Дорошенківців полк. Литвиненка,[36] Гайдамаків — Волоха й Немирівців — сотника Лисогорського; 7-му дивізію Осмоловського в складі: Мазепинців — полк. Дубового, Наливайківців — полк. Пирогова та Республіканців; нарешті 8-му дивізію полк. Базильського — обовязки нач. штабу виконував сотник Силін — у складі: Кармелюків полк. Троцького, Сагайдаків полковн.[37] Жупінаса й Богданівців — найстаршої української частини (прізвища командира не памятаю). При дивізії була й невелика гарматна група.
При групі був відділ важкої артилерії і своя кінна бриґада, в яку входили такі частини: кінний полк Костя Гордієнка, кінн. полк Чорних Запорожців полк. Дяченка та кінногірський гарматний дивізіон полк. Алмазова, який частіше відомий був у групі під назвою Алмазівського дивізіона, з огляду на виключну ролю в дивізіоні його командира.
Мали Запорожці невелику числом та небагату під матеріяльним оглядом технічну частину, зі старшиною високої службової кваліфікації.
Полки не були однаково численні; відхилення були часто дуже значні. Загально — від 400 до 1200 чоловік.
Щодо вищої команди, то Запорожці не любили бути під проводом недоуків та аматорів і, хоч траплялося, що дехто з мазунчиків долі добивався булави, та це було не надовго: швидко його змінювали поважніші сили. Хоч який був спритний отам. Волох, але й йому не повелося, і він дуже скоро відїхав на посаду, яка більш йому відповідала — отамана всіх повстанських військ, на Україні сущих.
Генерал Натієв та полковники Болбачан і Сальський були моїми попередниками на посадах ком. Запорізького корпусу, а полковники Воскобойників і Кущ при них виконували обовязки нач. штабу. Останній і при мені залишився на тій самій посаді, що на ті часи вимагала не тільки технічного знання, але й тонкого чуття й великого службового такту, щоб штабову частину зробити апаратом регулярного чину.
Штаб групи організаційно близько наближався до б. корпусних штабів: до першого кватирмайстра були приділені старшини: сотники: Чабанівський і Савченко (оперативна частина), Рембалович (звязок), Лимаренко (команд. штабу), й інші, а до управління вартового отамана — полковник Литовчик, сотники: Росіневнч, Бординас і Гринько.
Старшини Барило Іван і ще хтось, прізвища яких позабував, виконували і, треба сказати, дуже сумлінно службу вартових старшин при штабі групи.
Запілля, як і всюди, тоді було слабким місцем Запорожців і то більше через не відповідну організацію військової інтендатури, а не через злу волю військових частин. Витворилася мішана магазинно-реквізиційна система, яка часом переходила впрост у самозабезпечення військ "власними засобами", що приводило до збільшення транспортових засобів дивізії.
Поки було військо в русі, така система не зовсім була зла й тяжка для населення, бо Запорожці любили обдаровувати селян цукром, кіньми і т. п.
Коли-ж група затримувалася довший час на одному місці, то це негайно відбивалося на настроях селянства, бо як не як, загальна кількість групи (харчовий стан) наближався до 9—10 тисяч людей, при кількох тисячах коней і худоби (бойовий стан: 4–5 т., гармат 15–20, шабель 800—1000).
Коли я переїздив від куріня до куріня, що довгою чергою заповнили Томашпільське поле, мій досвід казав мені, що з Запорожцями я порозуміюся. Аналіза ж Запорожців, за так званим "Козацьким Вісником", не писаним, але завжди при всяких комбінаціях існуючим, доводила до такого висновку: "Новий ком-групи не піде з гайдамаками" — цим, так би мовити, стабілізувався курс дальшої внутрішньої політики, що було річчю зовсім не маловажною.
***
Існує дві цінности — каже маршал Фош: — це "l`idee et le fait". Перефразовуючи цю думку під кутом погляду військової справи, скажемо: мало мати добре скомбінований, відповідний до обставин плян — потрібний ще й чин самого війська, — без того неможливий успіх. Ті чини набувають найріжнородніших варіянтів у залежности від бойових здібностей, краще мовити — від бойової творчости військових індивідуальностей.
Запорожці є нашою найстаршою національною військовою частиною. З самих перших днів революції вони творили свою новітню бойову історію: перша кров, пролита під жовто-блакитними прапорами, була кровю козаків Запорожців-Богданівців.
Свою службу національній справі вони конали при всіх державно-політичних комбінаціях. Служба за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, нарешті підчас "Зимового походу" та в 20. році — то лише головні етапи їх буйної чинности.
При всіх політичних пертурбаціях Запорожці ніколи не забували одного, а саме: то головне призначення війська бути на сторожі національних інтересів у цілости, через що вони ніколи не творили залог великих чи малих міст, а багнети їх були завжди скерований на кордони України й саме в місцях найбільшої небезпеки.
Вплив їх на перебіг політичних подій був від початку аж до кінця стало в одному й тому-ж напрямкові — вони хотіли бачити свій край зогранізованим у сильний державний утвір, відпірний назовні, а через те й славний, власною збройною силою. В цьому останньому питанні їм люба була думка відродження українського городового козацтва з його багатими військовими традиціями й коли в інших частинах ця сама думка прищеплювалася лише по формі, то Запорожці хотіли цього істотно, корегуючи до того справу в дусі модерніх вимог військового діла.