Розділ V Підсумки

Розділ V

Підсумки

Денікін, Антанта й ми. Наша нарада: що робити далі. Дві позиції щодо Добровольчої армії. Знов війна на два фронта.

Отже переговори не повелися. У своїх "Очерках великой смуты" ген. Денікін пише таке:

"Тимчасом 31. серпня (13. IX.) на Пост Волинський прибула делегація вже від Українського Головного Командування на чолі з ген. Омеляновичем-Павленком з дорученням усталити демаркаційну лінію й згоду щодо спільної військової акції проти большевиків. Київська Команда, познайомивши делегацію з гаслами Добровольчої армії, ухилилася від безпосередньої відповіди обіцяючи запитати Ставку."

Далі Денікін пише, що через недобру комунікацію він одержав доповідь генерала Ніпеніна лише 7. IX. (20. IX.) разом з тими проклямаціями, що їх наші літаки ширили по просторах України (т. V., ст. 254). — Не треба доводити, наскільки ці виправдання неповажні: відповідальні люди вміють, коли це потрібне за їх переконанням, не одержувати своєчасно донесень. Історія таких практик знає чимало.

В чім же річ? А в тім, що ще від початку офензиви аж до 13. IX. наша стратегія, мимо нашої доброї волі, скеровувалася на користь провідників Добрармії. Таким чином скрахував самий підклад всіх міркувань. Змусити Антанту співпрацювати з нами із захованням нашої суверенности можливо було лише витворивши для Добрармії загрожуючу стратегічну ситуацію.

11. вересня[31] відбулася наша нарада, в якій взяли участь усі чільні на той час особи військові, політичні й державної інспектури. Тема: що робити далі? На цій нараді не могли не піддати розглядові минулий стратегічний плян та витворену в його висліді стратегічно-політичну ситуацію. В даному разі нам цінна заява на цій нараді Начальника Штабу: "Я стояв, казав він, за похід на Київ і думаю, що був правий. Але ми не рахували на скорий хід армії Денікіна. Вимоги представників уряду щодо переходу в наступ на жаль сьогодні не відповідають нашому стратегічному положенню. Вже ми чули тут, що маємо нині лише 20.000 багнетів… Отже й тут знайшлося "але" і в цьому "але" властиво все й є. Уявімо собі, що Денікін ішов би помалу, запізнився — ми взяли б Київ. Команда сов. армії були грамотні в стратегії, не будемо підцінювати їх, та й ресурсів мали досить. Невже вони дарували б нам перемогу легкою ціною? Тож у нас лишилося б тоді не 20.000 багнетів, а значно меньше, а хтож числиться зі слабим?! Мені невідомо, як мотивували свої погляди сторонники маршу на Одесу, але на мою думку всілякі змагання бути першими, чи в Київі, чи в Одесі, були лише водою на млин наших ворогів. Солідна постава на одеському оперативному напрямі, а слабша на бердичівсько-київському (що рівночасно не могла-б не відбитися позитивно на українсько-польських взаємовідносинах) булаб доцільніша. "Час" за нас робив своє діло — з кождим посуванням Добрармії наперед, по слідах Денікіна гуртувалися більші повстанчі угруповання (кінцем червня Денікін їх нараховує 22) — і не буде фантазуванням, коли скажемо, що такий стан річей витворював новий фронт, досі у нас невиданий, в науці військовій мало знаний, але в тогочасних умовинах — важливий фактор.

І ось та фаза, яку ген. Денікін схарактеризував "Положеніє становілось грозним і требовалось ісключітельних мер",[32] наступила значно раніше й за зовсім відмінних взаємовідносинах сил, як то було з кінцем червня, а тим самим і при відмінних впливах на хід подій, як в маштабі тіснішому, так і в більшому — світовому. Завваги Черчіля, Клеменса[33] та ін. мали для Денікіна більше значіння — у такій відмінній ситуації йому розвіяти доводи мужів Антанти було-б не так легко.

Гарні мотиви Українського Головного Командування:

"Надаємо величезного значіння здобуттю Києва не тільки в політичному й моральному відношенню, але й у військовому та економічному через те, що з добуттям Києва ми перерізуємо весь звязок півдня правобережної України з північчю й таким чином все те величезне майно, яке мається на півдні України, попаде у наші руки", як бачимо, не виправдалися на ділі.

Щоб покінчити з цим боком справи, скажу, що цілком поділяю думку ген. Денікіна:

"Стратегія зовнішньої війни має свої закони — вічні, незмінні, що мають ту саму вартість як для часів Цезаря, Ганнібаля, Наполеона так і для минулої світової війни. Але умови горожанської війни, не порушуючи основних моментів стратегії, змінюють їх відносне значіння — іноді в такій мірі, що в очах поверхового спостерігача двоїться думка: не то фальшивий сам закон, не то відбувається його порушення." [34]

Далі Денікін ілюструє це прикладами — лишимо їх, бо нам здається, що засліплений пишним розгорненням своєї офензиви він сам недоглянув дійсних чинників боротьби й з погордою поставився до соціяльного й національного моменту, забуваючи, що слабий фізично, але сильний духом і віруючий у своє майбутнє, нарід падаючи в пропасть, може стягнути за собою й переможця.

Як би там не було, а фіяско 13. IX. кладе кінець всіляким ілюзіям та надіям, що в ролі доброзичливого хлопчика ми можемо щось здобути. З цією датою розпочинається нова лінія нашої поведінки: ми беремо на себе ролю гальма всіх починів Денікіна, яка скоро дає свої дійсні овочі та, на жаль, обставини операцій наших військ, головно під оглядом санітарним, а внаслідок цього й під оглядом кількостним, — були вже зовсім не ті, що на початку літа. — Це все не могло не відбитися на психіці й тих, що вірили в свій месіянізм в українській справі й почували себе ще досить сильними, аби з відмінної стратегічно-політичної бази спробувати ще раз вийти на чинну позицію (УГА).

***

Одначе, кінчаючи про переговори з Добрармією, хочу спинитися ще раз на розгляді переведення самої операції. Знайдемо собі моральне задоволення в оцінці її наших солідних фахових сил, яким пощастило сполучити цю операцію зі своїм імям. Вони мають рацію — обидві наші армії маневрували відмінно та нехай нас не бентежить, що в своїх "Очерках Рус. Смуты" (т. V., ст. 254) Денікін пише: "В звязку з рухом від Полтави до Києва й від Одеси до Бірзули наших (денікінських) військ, що розбили на своєму шляху 12 і 14 совітські армії, українці свобідно просунулися до лінії Київ— Умань — Бірзула." Щож на це можна сказати? Хіба лише переможцеві все дозволено писати — правда мусіла б звучати трохи інакше, гідніше. Пляни оперативні повчаючі; військам дається можливість мати розмірне легкі успіхи; боєві одиниці зрівнюються між собою відвагою і впертістю, змагаються одна з одною за пальму першенства… Прегарний час, — згадка за похід на Київ буде жити довіку, бо брали в ньому участь спільно, в згоді, всі без поділу на наддніпрянців і наддністрянців… В масах лишиться також згадка про саму можливість здобуття Києва: не пощастило цим разом, пощастить іншим. Так само згадка про те, що там і там наші групи були переможцями; цих позитивних моментів не можемо скреслювати. Учасники походу на Київ, скаже історія, заслужилися перед Батьківщиною.

***

Перечитуючи літературу, що студіює події наших взаємин з ген. Денікіним, можемо яскраво відзначити серед чільних українських людей дві яскраві позиції: одна — "згода за всяку ціну", друга — згода з узглядненням заходів, що забезпечували б суверенність Української Держави. Я особисто вважав себе сторонником останньої позиції, бо вона витворювала тривку позицію для майбутнього.

Тиждень пізніше, без оголошення, без формальних нот, — гармати й рушниці знов заговорили, тепер уже не лише на совітському, але й на добровольчому фронті, якому довелося стати головним.

Таким чином українське національне військо знов воювало на двох фронтах.